ГЛАВА 22. КНИГА СУДУ БЕЗКРИЛИХ.

ГЛАВА 22. КНИГА СУДУ БЕЗКРИЛИХ.

Тьмяне світло смолоскипів тріпотіло в сирому кам’яному підземеллі Пале-Роялю, відкидаючи тіні на потріскані стіни, немов давні привиди, що знову прийшли нагадати про себе. Атмосфера була важкою, насиченою затхлим повітрям і чимось невловимо стародавнім, наче сам час застиг тут, очікуючи моменту, коли колесо історії знову повернеться в минуле.

Азірафаель ступив донизу, обережно, наче крізь павутину століть, що сплелася тут з численних смертей, змов і таємниць. Він добре пам’ятав слова Райнера Вельта:
"Пале-Рояль... ожив!"

Саме тому він прийшов сюди, до місця, яке знову дихало життям—але не людським, а тим, що належало давно мертвим.

Його кроки відлунювалися у підземеллі, де стояли воскреслі гвардійці кардинала Рішельє, сорок розбійників, Ібліс, Сім-Сім, і, звісно ж, Ліліт. Усі мовчали. Після виступу короля Людовіка XV, який, мов тінь давнього прокляття, сидів на напівзруйнованій лавці, в підвалі зависла напружена тиша.

Азірафаель зупинився, повільно схилив голову перед Ліліт, виказуючи свою повагу.
— Моя королево пітьми, — його голос лунав м’яко, але впевнено. — Я прийшов із доповіддю.

Він розповів усе: як його прийняли в Орден Гаргульї, як він здобув довіру Люцифера, і найголовніше — що той готується повернути Безкрилому Ангелу всю його сутність і силу. Для цього він наказав Азірафаелю знайти все про Безликого і ритуал для його виклику.

Щойно ці слова зірвалися з його вуст, на лавці пролунав приглушений кашель.
— Будь-який ритуал все одно приведе до темряви, — промовив король Людовік XV, важко вдихаючи застояне повітря підвалу.

Азірафаель повернувся до нього, вдивляючись у бліде обличчя короля, на якому застигла гірка усмішка людини, що бачила надто багато. Янгол лише ледь помітно всміхнувся у відповідь і шанобливо вклонився.

Ліліт розсміялася, легким жестом змахнувши рукою. У повітрі з'явилася стара, важка книга, її шкіряна обкладинка була потемнілою від віку, а золоте тиснення майже стерлося.
— Ось усе, що ти шукаєш, мій дорогий шпигун.

Вона простягнула книгу Азірафаелю, а він, не приховуючи подиву, прийняв її.
— Ви справді дозволите, щоб Безкрилий Ангел повернув свою пам'ять, силу, всю свою сутність? — з сумнівом запитав він.

Ліліт знову розсміялася, її голос лунав, немов відлуння старих змов, що ніколи не припиняються.
— Зараз він слабкий, він легка мішень. Але коли він згадає все... О, тоді буде цікавіше! Тоді його буде легше або переманити до мене, або зламати назавжди. Одне з двох. Але ніяк не третє.

Азірафаель мовчки вклонився і, не гаючи часу, рушив у темряву проходу. Він не вирушив одразу до Ордену Гаргульї. Ні, він направився до своєї книжкової крамнички, щоб витримати паузу, щоб не викликати підозр у Люцифера. Він діяв розумно—і обережно.

Коли його силует зник у проході, король Людовік XV важко зітхнув.
— Якби в часи мого правління була така жінка, — пробурмотів він, звертаючись ні до кого зокрема. — Я б без роздумів зробив її королевою Франції. Адже з її талантами наша держава була б наймогутнішою у світі.

Ліліт почула його шепіт. І лише усміхнулася.

Тьмяне світло смолоскипів тріпотіло в сирому кам’яному підземеллі Пале-Роялю, відкидаючи тіні на потріскані стіни, немов давні привиди, що знову прийшли нагадати про себе. Атмосфера була важкою, насиченою затхлим повітрям і чимось невловимо стародавнім, наче сам час застиг тут, очікуючи моменту, коли колесо історії знову повернеться в минуле.

Десь угорі ніч поступово згасала. Повітря пахло вогкістю і холодним каменем, але вже на горизонті, на чорному небі, починало прориватися червоне світло. Сонце Парижа 1671 року піднімалося повільно, але невідворотно. Його червоні відблиски кидали на місто тривожний відтінок, наче саме небо попереджало:
Той, кого було вбито.
Той, хто зник півстоліття тому.
Він воскрес.

Велетенський кам’яний собор, що віками стояв у серці Парижа, дихав холодом і тишею. Готичні арки, мов кістяні ребра велетенського звіра, губилися у мороку. Під високими склепіннями, де колись лунав спів хору, нині панувала гнітюча, давня тиша — тиша, яку не порушували ні кроки, ні подихи.

Світло свічок згасло, і собор занурився в темряву. Лише відблиски місячного сяйва пробивалися крізь кольорові вітражі, залишаючи примарні тіні на кам’яних стінах. Кам’яні гаргульї, що застигли під стелею, спостерігали згори порожніми очима.

Вітер, що раніше розгойдував важкі дубові двері, тепер затих, ніби сам світ затамував подих перед тим, що мало відбутися. Запах воску та ладану витав у повітрі, змішуючись із гірким присмаком магії.

Марі, закутана в темний плащ, стояла біля вівтаря, стискаючи руками медальйон із темного срібла. Її довге чорне волосся спадало на плечі, відкидаючи на обличчя тінь. Очі — дві темні безодні — вловлювали кожен рух, кожен звук.

Тиша собору здавалася живою. Вона дихала, завмирала й оживала з кожним подихом темряви. Кам’яні стіни, що пережили століття, нині ставали свідками події, яка змінить долю не лише одного життя, а цілого роду.

Люцифер стояв у центрі нефу, загорнутий у плащ, що здавався живим відблиском тіні. Його очі, здавалося, пульсували власним світлом – холодним і спокійним, мов зорі у вічному безмісячному небі. 
Він дивився на Марі, яка, незважаючи на всю свою звичну впевненість, тепер не могла приховати тривоги.
— Ти хочеш викликати його? — її голос звучав тихо, але в ньому була невимовна напруга.

Люцифер не відвів погляду.
— Якщо ми не повернемо Алексові його спогади, він не зможе протистояти Ліліт. Ми маємо повернути йому всю його сутність і силу, він має стати тим, ким народився.

Марі здригнулася. Її серце, холодне і кам’яне стислося від цього рішення.

Азірафаель мовчки кивнув, приймаючи завдання Магістра Ордену, і за мить його силует розчинився в темряві, зникнувши у вихорі білих пір’їн. 
Він мав вирушити до своєї крамниці, аое спочатку він перемістився у Пале-Рояль, і лише після доповіді Ліліт він повернеться у свою крамничку, щоб не викликати підозр у Люцифера.

Люцифер провів долонею в повітрі, наче розчищаючи простір.
— Ми не будемо просто чекати нападу, — його голос набув нового, владного відтінку. — Ми підготуємося до цього.

Його пальці зімкнулися в кулак, і раптово світло свічок зникло.

Собор занурився в морок, що повнився шепотами. У товщі кам’яних стін щось прокидалося. Земля під ногами здригнулася, немов у самих глибинах храму щось прийшло в рух. Кам’яні плити затремтіли, і між ними почав сочитися чорний туман, густий і живий, мовби мав власну свідомість.

Нічний вітер за межами собору затих, наче сам світ затамував подих.

І тоді з’явився він.

Розлом.
Чорна безодня, глибша за саму темряву, розкрилася посеред нефу. Вона затягувала в себе світло, закручувала навколо себе вітер і сковувала все холодом.
Звідти вирвався звук.
Спочатку — легкий шепіт.
Потім — низький дзвін.

І нарешті — голос, що змусив навіть кам’яні статуї здригнутися.

Жнець Смерті.
Він не йшов — він з’являвся. Його постать виросла над розломом, закутана в саван, темніший за ніч. Його руки були кістлявими, довгими, вкритими тінню, що ворушилася, немов сама по собі. Його обличчя залишалося прихованим у глибокій тіні каптура.

З його появою навіть повітря у соборі ніби загусло, змушуючи всіх відчути тягар тисячоліть, що повис над ними.

Він мовчав.
Лише темрява, що клубочилася навколо нього, шепотіла щось невиразне, вимовляючи імена тих, хто мав би бути давно забутим.

А потім він заговорив.
Його голос був позбавлений емоцій, холодний, як сама смерть.
— Ти покликав мене, Люцифере.

Люцифер дивився прямо в ту безодню, що крилася під каптуром.
— Нам потрібен він. Нам потрібен Безкрилий Ангел.

Жнець Смерті мовчав.
— Він не готовий.
— Тоді зроби його готовим.

Темрява в соборі стала ще густішою.

Марі мимоволі зробила крок назад.

Жнець підняв руку, клацнув кістлявими пальцями, і перед ним у повітрі почав формуватися чорний сувій. Стародавній, з потемнілими краями, він немов випромінював саму суть Долі.

Він розгорнув його, і його голос пролунав у соборі, наче кам’яні стіни самі заговорили:
— Згідно з Божим законом, кожен Безкрилий Ангел у віці 27 років мусить пройти випробування. Це випробування — суд його сутності, і саме воно вирішить його долю. Якщо він пройде його і обере світло, то житиме далі. Якщо ж після цього він схилиться до темряви — він мусить померти.

Після цього сувій сам собою згорнувся, і темрява, що його огортала, розтанула в повітрі.

Його голос був незворушний, як сама вічність.
— Це закон. Я не маю вибору і тому зроблю все, як він того вимагає. Для початку треба відновити спогади і показати йому усі його попередні втілення, щоб він їх прийняв

Марі затамувала подих.

— Я не можу відмовити, — голос Жнеця був безпристрасним. — Кожен Безкрилий у віці двадцяти семи років мусить пройти випробування. 
Так було з першим. 
Так буде з останнім.

Алекс дивився прямо на Жнеця. Його обличчя залишалося непроникним.
— Я згоден.

Марі здригнулася.
— Алекс, ти…

Але він не подивився на неї.
— Я хочу знати правду. А якщо моя Доля — померти, то нехай. Я вже хотів стрибнути з вежі Сен-Жак.

Члени Ордену Гаргульї утворили коло, в центрі якого стояли Алекс і Жнець Смерті, але не для ритуалу з виклику Безликого, а для того, щоб відкрити всю правду Алексу про нього, повернувши йому те, що у нього забрали, те, що належить йому по праву народження.

Жнець підняв руку, і в повітрі з’явилася книга.
— Так тому й бути.

У повітрі перед Алексом з’явилася товста, важка книга. Її чорна обкладинка була потрісканою, ніби спаленою полум’ям часу, а сторінки всередині — пожовтілими, зношеними, списаними древніми символами, на пожовтілих сторінках тьмяно виблискували символи, вписані чорнилом, схожим на засохлу кров.

У її сторінках містилася доля кожного, хто носив це прокляття. Прокляття Безкрилого Ангела.

Закон, вигравіруваний у ній, не міг бути порушений.

Кожен Безкрилий Ангел повинен пройти Суд.

Кожен із них мусив дивитися в очі своїм минулим життям, зустрічати кожне зі своїх втілень, що були до нього. 
І якщо він не прийме їх, якщо не витримає випробування – його сутність зникне назавжди разом з ним.

— Це Книга Суду Безкрилих, — промовив Жнець Смерті. — Вона була створена при народженні першого з вас.
— Хто її написав? — запитав Райнер Вельт, стискаючи руків’я кинджала.
— Сам Творець.

Навколо запала тиша.

— Вона містить усю історію Безкрилих, — продовжив Жнець. — Від падіння першого… До останнього.
— Якого останнього? — запитала Марі.

Жнець не відповів, він лише повільно повів рукою над книгою, і сторінки почали перегортатися самі по собі.

— Александр… — його голос пролунав, немов далеке відлуння, що долітало з іншого виміру.
—Я готовий до всього, — відповів Алекс.

Жнець провів рукою над сторінками книги.

У світлі свічок, що знову спалахнули, над книгою з’явилися тіні. Вони рухалися, змінювали форми, створюючи образи тих, хто приходив до нього раніше

І тоді в соборі почали оживати картини минулого.

І тоді перед усіма розкрилася правда.

Перший Безкрилий
Перед ними, наче у віддзеркаленні часу, з’явився чоловік.
Високий, з блідим обличчям і темним поглядом.

— Це був він, — прошепотів Люцифер.
— Азірафаель, — промовив Жнець.

Він стояв на колінах перед палаючим світлом, а над ним — гнів Творця.
— Ти втратив Палаючий Меч, віддавши його смертним, — голос Бога лунав у повітрі. — І тепер ти будеш позбавлений крил і будеш жити на Землі до того часу, поки не спокутуєш своєї провини.

Світло різко спалахнуло, і з його спини зірвалися крила.

Чоловік упав.
Він летів крізь темряву…
Його тіло зникло у безодні, що відкрилася під ногами. Він летів, не в силах зупинитися, крізь темряву, що поглинала його.

А потім ударився об землю.

Земля зустріла його холодом і байдужістю. Він був без крил. І тепер мав прожити життя на Землі серед смертних.

Саме з Азірафаеля почався Рід Безкрилих.

За вікнами собору ніч почала поступатися місцем світанку.
Криваво-червоне світло сонця, що сходило на темному горизонті, пробивалося крізь вітражі Нотр-Даму, немов кривава мантія кардинала Рішельє.
Той, кого було вбито і хто зник півстоліття тому, повернувся.

І цей світанок знаменував не лише початок нового дня…
Але й початок кінця. 

Нотр-Дам. Париж. Світанок.

У соборі стояла неприродна тиша. Навіть вітер за вікнами, здавалося, втратив свою силу, ніби боявся порушити цей момент. Лише потріскування свічок нагадувало, що час все ще рухається.

Жнець Смерті знову змахнув кістлявою рукою, і книга, що висіла у повітрі перед Алексом, розгорнула свої сторінки. Сотні тисяч років, записані в ній, оживали, немов сам світ змушений був відкрити свої таємниці.

Алекс вдивлявся в слова, що проявлялися чорнильним написом на пожовклих сторінках. Він відчував, що з кожним новим рядком щось у його душі змінюється.
— Я готовий, — сказав він тихо.

Жнець не відповів, лише перегорнув сторінку. І тоді світ перед усіма почав змінюватися.

Життя на Землі.

Азірафаель відкрив очі. Над ним нависало беззоряне небо. Його тіло боліло, а на спині ще відчувалося фантомне поколювання там, де колись були крила.

Йшли роки.

Він блукав світом, спостерігаючи за смертними, намагаючись зрозуміти їх.
Колись він був янголом. Тепер він став одним із них.

Він любив.
Він страждав.
Він боровся.

І врешті-решт зустрів її.
Вона була прекрасною жінкою, її очі сяяли, мов зорі, а голос був мелодійним, як пісня вітру. Вона була смертною, але в її серці було щось більше.

Він кохав її.
І вона кохала його.
Їхня любов була справжньою.
І з цієї любові народився хлопчик.

Саме з нього почався Рід Безкрилих Ангелів.

Покарання Господа.

Коли Господь дізнався про народження нащадка Азірафаеля, його гнів знову спалахнув.
— Янгол, що втратив крила, не має права продовжувати рід, — пролунало над світом.

Але хлопчик уже народився.

І тоді Господь наклав на його долю печать.
— Віднині твій рід буде проклятим. Кожен Безкрилий, що з'явиться на світ, буде з'являтися лише раз у двадцять сім віків. І в свої двадцять сім років він пройде Суд, що вирішить його подальшу долю.

Картини, що оживали на сторінках Книги Суду Безкрилих, змінювали одна одну. У відблисках свічок проступала далека епоха, настільки древня, що навіть пам’ять світу зберегла лише уривки її історії.

Перед очима постала земля, яку ще не розділяли кордони, світ, де люди жили серед богів, янголів і демонів. Це був світ, де битви між світлом і тінню точилися просто серед смертних, спустошуючи цілі поселення.

Перший Безкрилий Ангел з’явився 70 200 років тому.

Він стояв серед руїн міста, що згоріло у вогні війни. Його очі були такими ж, як в Алекса, його риси обличчя — знайомими, майже дзеркальним відображенням теперішнього.
— Алекс… це ти… — прошепотіла Марі, її голос здригнувся.
— Так, але не зовсім, — тихо відповів Люцифер. — Це був перший із вашого роду. Перший Безкрилий Ангел.

Він стояв серед попелу, з мечем у руках.
— Його ім’я було тим самим, що й у тебе, Алекс, — промовив Жнець Смерті. — Але він не знав, що несе на собі прокляття.

Тоді він ще не розумів, чому народився іншим. Чому він, нащадок Азірафаеля, не має крил, чому світ ставиться до нього інакше.

І лише коли він досягнув двадцяти семи років, до нього прийшов той самий, хто зараз тримає в руках Книгу Суду.

Жнець Смерті.

Він прийшов у ніч його народження, але з’явився знову у мить, коли той досягнув віку випробування.
— Твоя доля вже визначена, Безкрилий. Ти маєш обрати: Світло чи Темряву.

Перший Безкрилий Ангел, який досяг 27 років, вже мав чималий досвід і глибокі знання про світ, але жоден досвід не підготував його до того, що мало статися в цей момент. 
Тепер він стояв на порозі випробування Жнеця Смерті, яке кожен Безкрилий має пройти самостійно.

Темний ліс, в якому проходило випробування, не відзначався нічим незвичайним: це було місце, де панувала абсолютна тиша і непроглядна темрява, в якій навіть власна тінь ставала непримітною. 
Його серце билося важко, бо він розумів — це буде не просто фізичне випробування. 
Це була битва його душі, і він повинен був вирішити, чи здатен він стояти на межі між світлом і темрявою.

Перший Безкрилий, обережно крокуючи вперед, відчував, як його тягне в глибину цього лісу. Незабаром перед ним з’явилася темна фігура, про яку він давно чув у легендах. 

Це був Жнець Смерті — та істота, що підносить душу на роздоріжжі між життям і смертю. 

Жнець заговорив:
— Ти прийшов, щоб пройти моє випробування. І тепер ти повинен вибрати: чи приймеш темряву, що дарує тобі силу і безсмертя, але вбиває твою душу, чи вибереш світло, яке несе очищення, але вимагає великої ціни?

Перший Безкрилий відчував, як важкість вибору падає на його плечі. Він вже бачив темні сторони життя, багато разів стояв на межі, і світло не завжди здавалося правильним рішенням. Але тут було щось інше. Це не була просто абстрактна боротьба між світлом і темрявою. Це було випробування його самого, його волі, морального вибору.

В його очах з’явилися спогади — обличчя людей, яких він втратив, битви, які він вів, і моменти, коли темрява буквально поглинала його душу. Він згадав свою біль, страхи та втрати, які переслідували його все життя. І як би темна сторона не манила обіцянками сили і безсмертя, Перший Безкрилий розумів, що вибір темної дороги означав би відмову від самого себе, від того, що він був.

І ось перед ним постав вибір. Темна сторона пропонувала йому вічне життя, але він знав, що це буде життя без душі, без суті, без мети. Замість того, щоб обрати темну сторону, Перший Безкрилий глянув у темряву і зробив крок до світла, навіть якщо це означало, що йому доведеться пожертвувати частиною себе.

Жнець Смерті мовчки спостерігав, як Безкрилий Ангел робить свій вибір. 
Він не відступив. Світло, яке він обрав, почало осяювати його, спалюючи темряву, що оточувала його, і врешті розігнало її до найвіддаленіших кутків лісу. Його душа відчула очищення, і навіть важка плата за це рішення здалася йому вартою ціни.

Жнець Смерті, схвалюючи його вибір, мовчки зник.
— Ти обрав світло, — сказав він на прощання. — Ти здобув свою свободу, і тепер будеш нести світло в цей світ.

Перед Першим Безкрилим відкрилося нове розуміння його сутності. Він відчув, що тепер його місія – це не тільки битва між світлом і темрявою, але й пошук рівноваги, через яку він може нести надію в темні часи.

Так він пройшов випробування, обравши світло, і зміцнився в своїй місії як Безкрилий Ангел.

Той, хто колись був першим, зробив свій вибір.
Він обрав світло.

І вперше довів Господу, що навіть той, хто народжений у проклятті, може бути вірним і сильним.

Господь бачив його випробування і нагородив за це.

Йому була послана вона.
Марі.

Відьма, прекрасна і спокуслива, але її серце було чистим. Вона не користувалася чарами, щоб звабити його. Не накладала заклять, щоб примусити його полюбити її.

Вони зустрілися випадково, під зоряним небом, серед руїн забутого храму.
Вона сиділа на мармуровій колоні, замислено вдивляючись у місяць, коли він побачив її вперше.
— Чому ти одна? — запитав він.

Вона повернулася до нього, посміхнулася, її очі сяяли в темряві.
— А чому ти один?

Вони мовчали.
А потім розмовляли.
І тієї ночі він зрозумів: він її завжди шукав.
Їхня любов не була дарована Богом чи накликана магією. Вона народилася сама.

Вони були призначені один одному.
І коли вони дали один одному клятву, світ навколо здався на мить зупиненим.
— Що б не сталося зі мною, я тебе завжди знайду, на початку. Якщо життя повториться тисячу разів, я все одно виберу тебе і знову тільки тебе.

І тоді Господь знову дав йому дар.

Його зброю.
Шпага, зроблена з чистого небесного заліза, та сама, що Алекс вибрав при дуелі з Люцифером.
— Це зброя, яка захищає тих, хто обрав шлях світла, — промовив Жнець, закриваючи книгу.
— Але це не кінець, — додав він.

І тоді картини почали зникати, а разом з ними — щасливе минуле.
Відображення світлих днів почало тьмяніти.

І з’явилася інша тінь.
Той, кого Алекс знав лише по легендах.

Ібліс.
— Битва Безкрилих із Іблісом була неминучою, — сказав Жнець. — Бо темрява ніколи не залишає світло у спокої.

Ібліс захотів підкорити Першого Безкрилого.
І щоб змусити його підкоритися — викрав Марі.

Алекс бачив, як його давнє "Я" кинулося на її порятунок.

Бій тривав годинами.
Шпага Безкрилого пронизала Ібліса, але він не помер. Він відступив, але не раніше, ніж залишив свій знак.

У момент, коли Безкрилий звільняв Марі, Ібліс завдав останнього удару.

Клинок, змочений у крові Василіска, розсік його брову, око і щоку.
Шрам, що залишився… був той самий, що мав Алекс.

Мітка Ібліса.
Кров заливала його око, і з тієї миті його колір змінився назавжди, ставши іншим, несхожим на друге око.
Марі намагалася врятувати його, але було марно.

Кров Василіска розтікалася його венами, повільно забираючи життя.

Він помер у неї на руках.
Вона кричала.
Відчай, що здавалося, розірве сам Всесвіт, злетів у темне небо.
Але нічого не змінилося.
Його тіло залишилося бездиханним.
Це запустило цикл Прокляття Печаті Безкрилого, що тривав десятки тисяч років.
27 віків — поява.
27 років — випробування.
27 — число, що переслідує кожного з них.

І Марі залишилася одна.
Чекаючи.
Двадцять сім віків, знову і знову…

Люцифер дивився на це все мовчки.
Він бачив, як Марі плакала над тілом першого Алекса.

І тоді він згадав Мію.
Її голос, її сміх, її торкання.
Згадав, як колись тримав її закривавлену руку у своїй долоні.
Згадав, як теж боявся втратити її.
І зрозумів: кохання, що пов’язало Алекса і Марі, було вічним.
Навіть саме прокляття не змогло його розірвати.

— Всі вони пам’ятали, ким були? — запитав Алекс.

Жнець кивнув.
— Кожне нове втілення несло пам’ять про всі попередні. Але найголовніше, що зробив Господь після смерті Першого Безкрилого Ангела і після того, як він усвідомив свою помилку, було створення Легіону Чорне Полум'я. Цей Легіон складається з 27 елітних бойових магів, сюди входять 25 лицарів і два Інквізитори. Легіон був створений для підтримання порядку у світі і карали винних, підтримуючи баланс Світла і Темряви, до появи Безкрилого Ангела і після його смерті.

Жнець змахнув знову рукою над книгою і знову перед ними ожили тіні минулого, втілення Безкрилого Ангела.

Другий Безкрилий.
Він з’явився 27 віків потому. Його називали лицарем, та він завжди ховав своє обличчя під маскою.

— Чому він її носив? — запитав Алекс. 
— Бо хотів сховати шрам, що відштовхував людей, він не хотів, щоб його бачили, не хотів лякати своєю зовнішністю її, — відповів Жнець, показуючи своїм кістлявим пальцем на Марі.

Але Марі зірвала її і поцілувала його, промовивши:
— Я любитиму тебе таким, який ти є. Ти ж кохаєш мене саме такою, яка я є, з тобою я можу бути сама собою.
Та він помер на її руках через 27 днів.

Третій.
Астроном, що шукав відповіді на небі.
Він теж знайшов Марі.
І теж помер.

Четвертий.
Полководець, що вів за собою армії.
Він боровся з долею, але програв.

І так тривало знову і знову.

Безкрилі з’являлися кожні 27 віків.
Кожен отримував той самий шрам.
Кожен проходив випробування.
Кожен боровся.
Кожен пам’ятав Марі.
Кожен обирав світло.

А потім — помирав.

Кров заливала вуста Марі щоразу, коли вона кричала його ім’я, тримаючи на руках його бездиханне тіло.

Вона чекала. І чекала.
Так тривало століттями.
Безкрилі не змінювали імена.
Королі, шевальє, мисливці за знанням, алхіміки, шпигуни, монахи.
Але кожен з них пам’ятав, хто він.
Кожен ніс на собі той самий шрам.
Кожен проходив випробування.
Кожен знову і знову шукав її... Марі.
І кожен помирав.
І кожен шукав Ібліса і спосіб помститися йому за неї, за Марі, знайшовши спосіб його знищити назавжди.

Вічне Очікування Марі

Кожні двадцять сім віків вона чекала.
Чекала, коли вітри часу принесуть їй його – того, хто завжди повертався, хто проходив крізь історію, залишаючи одне й теж ім'я, долі, обличчя… Але в його очах завжди було те саме світло, те саме кохання, яке вона пам’ятала ще з найпершої зустрічі.

Марі не була смертною. Її час не мав початку чи кінця. Вона змінювалася разом зі світом, приймала нові обличчя, але серце залишалося тим самим – полоненим однієї обіцянки, одного шепоту з минулого:
"Щоб не сталося зі мною, я тебе завжди знайду, на початку."

І вона чекала.

Перше очікування
70 200 років тому.
Пустельний світ, у якому Янголи і Демони вільно ходили серед людей, перетворюючи їхні життя на розмінну монету у своїх війнах. Марі тоді була простою жрицею Місяця, чий голос лунав у нічних ритуалах. Вона пам’ятала, як вперше зустріла його — Першого Безкрилого Ангела, який боровся за справедливість, не розуміючи до кінця, ким є насправді. Вона пам’ятала його голос, його силу і той момент, коли вони дали одне одному клятву.

Коли його забрали в неї, світ перестав існувати для неї.
Але вона знала: це лише початок.

Кожне нове життя
Час змінював її. Кожна епоха приносила їй новий вигляд, нову долю, але суть залишалася незмінною.

Другий Безкрилий Ангел. 
Марі – донька вождя кочовиків, яка носила перламутрову вуаль. Вона впізнала його ще до того, як він доторкнувся до її руки. Але він соромився свого обличчя, завжди приховував шрам. Марі зірвала його маску і прошепотіла:
— Я бачу не шрам, а серце, яке належить мені.

Третій Безкрилий Ангел. 
Марі – жертовна дівчина в храмі Дельфійського оракула. Вона молилася не богам, а тільки одному – тому, хто мав з’явитися. Коли він прийшов, вона віддала йому своє життя, щоб його зберегти.

Четвертий Безкрилий Ангел. 
Марі – римська патриціанка, яку видали за старого сенатора. Її серце належало не чоловіку, а тіням ночі, які приносили їй вістку, що він близько. І коли він з’явився, вона знала, що втече за ним на край світу, навіть якщо це означатиме смерть.

П’ятий Безкрилий Ангел. 
Марі – алхімічна відьма середньовічної Європи. Вона вчилася знаходити істину в травах і формулах, але не змогла знайти спосіб врятувати його. Вона бачила, як його забирає смерть, і нічого не змогла змінити.

І так знову.
Десятий. П’ятнадцятий. Двадцятий.
Кожне нове життя – це очікування, новий шлях, новий біль.

Вона жила у замках і підвалах, у палацах і лісах, носила корони і кайдани, була вільною і рабинею.

Але кожного разу, коли він з’являвся, її серце впізнавало його, і вона йшла за ним, знаючи, що має лише двадцять сім днів до їхньої останньої зустрічі.

У соборі Нотр-Дам тяжіла тиша, що ніби стискала повітря. Навіть вітер, який ще недавно свистів крізь розбиті вітражі, завмер. У темряві між колонами народжувалися й зникали тіні, немов саме минуле вирішило явити себе світу.

Париж 1671 року повільно пробуджувався, але його пробудження було неспокійним.

За вікнами ніч ще не зникла, але обрій уже почав горіти криваво-червоним полум’ям світанку. Червоне світло розливалося містом, лягаючи на дахи, шпилі та вежі, мов знак прийдешньої бурі. Воно проникало крізь кольорові вітражі собору, спотворюючи барви, і від цього здавалося, що кам’яні статуї святих споглядають на все, що відбувається, з німим докором.

Марі стояла збоку, її очі, відбиваючи світло вогню, здавалися ще яскравішими. Вона міцно стискала краї своєї темно-червоної сукні, якби лише це могло зупинити тремтіння в пальцях. Її обличчя залишалося спокійним, але всередині щось кричало.

Алекс вдивлявся в книгу перед собою. Він не моргав, не відводив погляду.

У цей момент Люцифер втупився в темряву, його обличчя залишалося незворушним, але очі блищали вогнем.

— Наступні втілення Безкрилого, після Першого, отримали здатність бачити те, що приховане, через мітку Ібліса, — промовив Жнець і провів у повітрі кістлявою рукою.

Перед ними з’явився світ іншої реальності.
Світ, що межував із життям і смертю.
— Що це за світ, я вже колись бачив у реальності ці самі картини? — запитав Алекс.
— Це Сутінковий Світ, саме тому кожне випробування було важчим за попереднє, — відповів Жнець. — Сутінковий Світ – відображення найтемніших кошмарів.
Сутінковий Світ — це місце, яке існує на межі реальності, приховане за тонкою завісою між світами. Його бачать лише ті, хто позначений Міткою Ібліса — ті, чиє праве око зазнало прокляття. Уперше Перший Безкрилий Ангел опинився там у той момент, коли кров Василіска, змішана з темною магією Ібліса, просочилася в його венах. Відтоді кожне його наступне втілення було пов’язане з цим потойбічним місцем.

Сутінковий Світ не належить ні Живим, ні Мертвим. Це світ забутих душ, викривлених відлунь, місце, де навіть час не має влади. Тут немає сонця, лише вічні сутінки, що ніколи не змінюються. Густа, чорна імла повзе землею, немов живий організм, а в небі тягнеться нескінченний вихор сірих і чорних хмар, з яких зрідка проривається хворобливе багряне світло.

Звуки, що зводять з розуму
У Сутінковому Світі немає тиші. Ті, хто туди потрапляє, чують гул тисячі шепотів, які перетікають у стогони, а потім у розпачливий крик. Іноді голоси стають знайомими, вони нашіптують таємниці минулих життів, вони кличуть, манять, змушують засумніватися у реальності.

Сутності Сутінкового Світу
Сутінковий Світ населений тінями — викривленими відбитками тих, хто загинув, але не знайшов спокою. Вони блукають у нескінченній темряві, повторюючи останні моменти своїх життів, інколи навіть взаємодіючи з Безкрилими Ангелами, вмовляючи їх залишитися.

Іноді серед тіней проявляються більш жахливі створіння — Спотворені. Вони не мають постійної форми, лише потік чорної субстанції, що переливається, викривляючись у жахливі образи, відображаючи страхи кожного, хто наважиться увійти в цей світ.

Після прокляття кожен Безкрилий Ангел навчився бачити Сутінковий Світ крізь своє праве око. Але бачити — це ще не найстрашніше. Вони могли чути цей світ, чути його шепіт, що ставав частиною їхніх думок.

А якщо вони зосереджувалися і дозволяли темряві увійти в їхню свідомість — вони могли повністю перейти у цей світ.

Кожен вхід у Сутінковий Світ був ризиком, бо той, хто заходив туди надовго, міг уже не повернутися. Там не існувало часу, розум міг розчинитися у шепотах, а тіло залишитися у пастці.

Жнець Смерті ніколи не забороняв Безкрилим використовувати цей дар під час випробувань. Але з кожним випробуванням вплив Сутінків ставав сильнішим. Деякі з Безкрилих навіть починали втрачати контроль над собою, піддаючись тій частині темряви, яку вони бачили.

Саме тому кожне наступне втілення було ще складнішим. І якщо Алекс — 27-й, останній Безкрилий Ангел — не зможе контролювати Сутінковий Світ, він може стати його частиною. І тоді він уже ніколи не повернеться.

Алекс схрестив руки на грудях і запитав Жнеця:
— І всі вони вибирали світло? 
— Всі.

Алекс вдивлявся у простір, намагаючись усвідомити і прийняти правду про себе.
— Це ще не все, я показава тобі лише двадцять чотири втілення Безкрилого Ангела, залишилося ще три. — сказав Жнець.
Він перегорнув сторінку книги.

Алекс важко дихав.
Він не знав, чи зможе змінити цей цикл.
Але він знав інше.
— Я не боюся пройти своє випробування, — промовив він. — І якщо мені судилося померти, як усім іншим… то так тому і бути.

Марі хотіла заперечити, але слова застрягли у горлі.

Люцифер мовчав.
Але його погляд видавав усе.

Світло свічок похитнулося.
Жнець перегорнув сторінку книги.
І тоді з’явилися нові образи.