ГЛАВА 20. В ЦЕЙ ЧАС У ПЕКЛІ.

ГЛАВА 20. В ЦЕЙ ЧАС У ПЕКЛІ.

Мія тихо торкнулася підвіски на своїй шиї, і її пальці на мить зупинилися, немов прагнучи вкласти в цей жест усю силу своїх почуттів. Підвіска, яку колись подарував їй Люцифер, була тепер її єдиним зв'язком з ним, її символом вірності й надії. І хоча вона перебувала зараз у Пеклі, серед його вогненних та обманливих красот, вона не могла відмовитися від нього. Вона чекає. І вона боротиметься.

З кожним її кроком довга червона сукня знову ковзала по холодній кам’яній підлозі, залишаючи слід, немов кров на вогкому камені. Чорні візерунки на підлозі здавалися майже живими, тремтячими від віддзеркалення світла палаючих факелів, їх полум’я розсіювалося в тумані, що покривав Пекло. Вона відчувала, як це місце стискає її, як кожен подих стає важчим. Вона знала, що зараз не може дозволити собі слабкість, бо невідомість передбачала катастрофу. Щось темне і жахливе вже наближалося.

Мія прискорила крок, намагаючись не думати про те, що сталося в тронній залі. Полум’я, чорний дим, силует... Це було занадто знайомо, занадто страшно, щоб залишити це без уваги. І хоча вона була впевнена, що Люцифер міг захистити її від усього, вона не могла позбутися відчуття, що щось таке, чого навіть він не зміг би подолати, тепер прийшло.

Вона досягла тронної зали, її серце билося швидше, але вона глибоко вдихнула, намагаючись уповільнити себе. Відьомська книга лежала там, де вона її залишила — на кам’яному підлокітнику трону. Мія відчувала, що відповіді вже зовсім близько, що час не чекає.

Протягнувши руку до книги, вона побачила, як трон знову спалахнув полум’ям. Чорний дим знову вирвався вгору, але цього разу він не просто розсіювався в повітрі — він згущувався, приймаючи форму. 
Створіння, що виринало з нього, було величезним. Його червоні очі здавалося, що палають, як дві зірки, загублені серед темряви.

Мія відступила назад, в її долоні спалахнула енергія, готова до атаки, але вона відчула, як її серце зупинилося від подиву. 
Це не могло бути... Це не міг бути він. Невже він повернувся?

Згусток диму розріджувався, і перед нею стояв силует, неймовірно знайомий, проте жахливий. Мія відчула, як тиск на її груди стає неймовірно сильним, немов увесь простір навколо неї починає тремтіти. Його присутність була абсолютно непереборна, стародавнє зло, яке не повинно було повернутися. 
І все ж, воно стояло перед нею. 
Ні слова. 
Тільки погляд.
Вона відчула холод. 
Це було щось знайоме з її минулого.

Згадка про це розбурхувала її пам’ять, повернула її у часи, коли цей силует став її кошмаром. 
Це було не просто могутністю, це щось було злом, яке прагнуло поневолити все. 
Але хто випустив його?

Мія відчула, що світ знову змінюється, і ця ніч не буде такою, як інші. 
Темний силует не сказав ані слова, він просто зник у повітрі. Темрява поверталася, факели знову спалахнули, але зміна в атмосфері залишалася, і її тиск було важко позбутися.

Мія подивилася на місце, де був до цього силует того, хто колись давно намагався зламати її і зрадити Люцифера. 
Повітря все ще тремтіло, як залишок його присутності. 
Її серце стискалося, розум обливався холодним потом. 
Хто це зробив? 
І де зараз Люцифер? 

Вона мимоволі прошепотіла: "Бережи себе... Люцифере… я кохаю тебе… я чекаю."

Тихо піднявши відьомську книгу, Мія вийшла з тронної зали і спрямувалася до клітки Ліліт. Вона повинна була з'ясувати, що сталося. 
У її книзі таємниці вже почали розкриватися, і вона мала відповіді знайти швидко.

Мія продовжувала крокувати темними коридорами Пекла, відчуваючи, як її серце б’ється в грудях. Вона тримала свою відьомську книгу в руках, повільно перевертаючи її сторінки, намагаючись знайти хоча б одну підказку, що допоможе розгадати таємницю, яку вона відчувала. Її думки були заплутані, а кожен її крок відлунював у порожнечі, що панувала навколо. Кам’яні стіни, що здавалися холодними і безжальними, впивалися в її спину, підштовхуючи її до дії.

Згадки про те, що сталося в тронній залі, переслідували її. 
Силует з диму, який так несподівано з’явився перед нею, все ще був у її свідомості. 
Те, як він стояв нерухомо, як його червоні очі світилися в темряві, як вона відчувала, що це було щось таке древнє, що навіть Пекло не пам’ятало цього створіння… 
І знову її серце стиснулося від тривоги.

Мія не могла позбутися відчуття, що той силует був знаком, передвісником чогось, що наближається. Вона знала, що це не просто випадковість. Весь цей вогонь, дим і дивний чоловічий силует — все це було тісно пов’язано з тим, що відбувалося у світі зараз. 
З Ліліт. 
З Люцифером. 
І з тим, хто звільнив це Прадавнє Зло.

Схопивши книгу тісніше, Мія вступила до клітки Ліліт. Там, у темному і похмурому місці, що служило тюрмою для Ліліт, все виглядало так, ніби навіть стіни намагалися поглинути її. Чорні символи на стінах клітки здавалися майже живими, ніби вони могли рухатися і спостерігати за нею.

Вона присіла на низький кам’яний стіл, що стояв посеред клітки, і відкрила книгу. Тіні, що танцювали на стінах від світла факелів, доповнювали атмосферу, роблячи кожен її рух вкрай важким і напруженим. Вона почала уважно переглядати записи, і її погляд зупинився на одному з них.

"Янгол Азірафаель… позбавлений крил за втрату Палаючого Меча…" Мія прочитала це вголос, але як тільки слова вийшли з її уст, щось всередині неї змусило її затремтіти. Вона згадала слова Люцифера про Азірафаеля. Його історія була сумною, сповненою покаяння та страждань. Він був покараний за свою помилку і відправлений на Землю для спокутування. 
Але що це значило для неї зараз?

Далі вона почала розшифровувати інші записи, і розкрилася ще одна страшна істина. 
"Був двадцять шостий Безкрилий Ангел, і останнім з них…", — Мія затримала погляд на цих словах, відчуваючи, як страх охоплює її. Її серце стало важким, коли вона зрозуміла, що це була не просто легенда. Це була реальність. Той самий останній ангел, що міг зібрати Палаючий Меч.

В цей момент Мія згадала, що її відчуття знайомства з силуетом в диму були не випадковими. Те, що вона бачила в тронній залі, той самий чоловік, що стояв перед нею… Це був Ібліс. І Мія згадала момент, коли він заманив її у пастку через кардинала Рішельє.

Її думки повернулися до того часу, півстоліття тому, коли вона тільки почала жити в Пеклі. Тоді все ще було неясно. І вона тоді була зовсім іншою. Вона пам’ятала, як один випадок змінив все, пов’язаний з Орденом Ліга Тіней, магістром ордену кардиналом Рішельє і Іблісом.

Париж, півстоліття тому.

Кардинал Арман де Рішельє стояв у своєму кабінеті в Пале-Рояль, схилившись над старовинним письмовим столом, на якому лежали карти Європи, окультні манускрипти й священні книги, викрадені з бібліотек Ватикану. Його глибокі карі очі вдивлялися в мерехтіння свічок, відображене на поверхні важкого золотого келиха з червоним вином. Він був у роздумах.

Орден Ліга Тіней досягнув небаченої могутності. Його члени проникли у всі королівські двори Європи, тримали в страху папський престол, а королі боялися навіть згадки про нього. Проте цього було мало. Світ ще пручався. Ще залишався баланс між світлом і темрявою, який заважав Ордену взяти верх. Потрібна була сила, що зможе похитнути цю рівновагу, і кардинал знав, де її знайти.

У цей момент у повітрі задзвеніла дивна вібрація, і свічки в кімнаті затріпотіли. Темрява, що здавалася цілковитою, стала ще щільнішою, поглинаючи навіть слабкі відблиски світла. Із глибокої чорної плями в просторі з'явилася постать. Високий, загорнутий у плащ, із червоним сяйвом у очах, Ібліс постав перед кардиналом, немов вихоплений із найпохмуріших легенд.
— Ти жадаєш влади, кардинале? — його голос був схожий на шепіт сотень голосів водночас.

Рішельє підняв голову, його погляд залишався холодним і зваженим.
— Влада в мене вже є, Іблісе. Але ти з'явився не для того, щоб констатувати очевидне. Що ти пропонуєш?

Демон посміхнувся, підходячи ближче. Його тінь тягнулася по стінах, огортаючи кімнату.
— Справжню владу. Вплив, який змусить світ здригнутися перед твоїм ім’ям.

Кардинал мовчки спостерігав, не виказуючи жодної емоції.

— Люцифер. — Ібліс вимовив це ім’я, немов кидаючи виклик самому небу. — Він може стати твоєю зброєю, твоїм найсильнішим союзником. Його армії, його легіони… якщо він підкориться Ордену, то жодна сила не зможе стати на твоєму шляху.

Рішельє нарешті дозволив собі слабку усмішку.
— Я добре знаю Владику Пекла. Він не служить нікому.

— Так. Але він піде на все заради неї.

Демон клацнув пальцями, і в повітрі з’явився образ молодої жінки. Темне волосся, загадковий погляд, тонкі пальці, що перебирають сторінки стародавнього манускрипту.
— Мія. Його кохана відьма. Вона — його слабкість.

Очі Рішельє спалахнули цікавістю.
— І ти пропонуєш…
— Заманити її. Ув’язнити. Катувати, якщо доведеться. Він прийде рятувати її, і тоді в нас буде важіль тиску.

Кардинал підійшов ближче, стискаючи руки за спиною.
— І як ти збираєшся це зробити?

Ібліс підняв руку, і на його долоні з’явився клаптик паперу.
— Я вже подбав про це.

Рішельє взяв записку й прочитав:
"Міє, я чекатиму на тебе в Печері Тіней біля Тюїльрі. Це терміново. Люцифер."

Кардинал усміхнувся. Почерк був ідеальний.
— Гарна робота.
— Але цього замало. — Ібліс підійшов ближче, його голос став тихішим. — Коли вона опиниться в пастці, її магія не повинна діяти. Я підготував кайдани. Вони просякнуті древнім прокляттям, створеним у найглибших печерах Пекла.
— І яке воно?
— Темна печать Тіней. Ця магія поглинає будь-які енергетичні потоки, вириваючи їх із носія. Чим більше вона намагатиметься чинити опір, тим більше сили буде забрано з її душі. Вона стане безпорадною.

Рішельє вдоволено кивнув.
— І якщо вона не підкориться?

Демон провів пальцем по лезу кинджала, що з’явився в його руці.
— Цей клинок змочений у крові Василіска. Той, хто отримає навіть невелику рану, страждатиме від отрути, що роз'їдає саму сутність. Люцифер не зможе дивитися, як вона повільно помирає. Він вибере підкоритися.

Кардинал задумливо погладив підборіддя.
— Розумний план. Але чи не здається тобі, що Владика Пекла — не той, хто легко здається?

— Він не здасться, але його вибір буде між життям Мії та його власною свободою. І я знаю, що він вибере.

Рішельє перевів погляд на карту Парижа перед собою.
— Тоді я доручу своїм людям підготувати печеру. І, якщо все піде за планом… незабаром Люцифер буде нашим.

Ібліс нахилив голову в знак згоди.
— Я подбаю про те, щоб усе відбулося, як треба.

Темрява поглинула його постать, і демон зник, залишивши кардинала в роздумах.

Рішельє знову наповнив свій келих вином.
— Люцифер… — тихо промовив він, — давай подивимося, наскільки глибокі твої почуття.

І він зробив перший ковток, відзначаючи початок великої гри.

У той час кардинал Рішельє, намагаючись зміцнити вплив свого ордену, звернувся за допомогою до Люцифера. Ібліс, використовуючи хитрість, заманив Мію у пастку через записку, підписану від імені Люцифера. У записці говорилося, що Люцифер готує для неї подарунок і запрошує до печери, недалеко від саду Тюїльрі.

Мія, сповнена радості від можливості зустрітися з Люцифером, не підозрювала нічого лихого. Вона одягла свою червону сукню, улюблений колір Люцифера, і вирушила до печери, навіть не здогадуючись, що її чекає пастка. 
У той час Люцифер був зайнятий пошуками Ліліт, і не міг бути поруч.

Лише коли Мія дійшла до печери, вона зрозуміла, що все не так, як мало бути. Печера була темною і мало освітленою, факели спалювали слабке світло, і вона не помітила, як хтось стояв позаду неї. І цей хтось — він був Ібліс.

Мія згадувала події півстолітньої давності, коли вона була простою відьмою, що потрапила в пастку Рішельє, того, хто був змушений служити Іблісу. 
І той момент, коли все змінилося, коли Люцифер її врятував, спаливши темряву...

Мія не мала часу зрозуміти, що сталося, як її оглушили, і вона втратила свідомість. Отямившись, вона побачила себе прикутою кайданами до стін печери. 
Перед нею стояли двоє — кардинал Рішельє і Ібліс. 
І тоді вона зрозуміла, що потрапила у пастку. 
Ібліс сміявся, а Рішельє почав погрожувати, вимагаючи від Мії допомоги Ордену Ліга Тіней.

Але Мія була сильна. Вона відмовилася. І тільки тоді почалася її боротьба, боротьба за своє життя і за свою свободу.

Люцифер був відсутній у своїх володіннях, бо був зайнятий пошуками Ліліт. Йому було наказано його батьком — закрити її у Пеклі, і тому він не знаходився поруч, коли Мія вирушила в печеру. 
Вона зникла, і Люцифер, повернувшись до Пекла, відразу почав пошуки. Зі своєю дивовижною пам'яттю він пам'ятав кожен рух Мії, і це змусило його серце переповнитися хвилею тривоги.
Увійшовши до її кімнати, він помітив щось, що встигло залишитися на підлозі — маленький клаптик паперу. Люцифер нахилився і підняв його. Це була записка, написана його ж рукою, от тільки він її не писав, це була пастка, куди могла потрапити Мія. 
Записка вказувала, що Мія вирушила до печери. І в ту ж мить, прочитавши це, серце Люцифера завмерло. 
"Мія в небезпеці", — подумав він. Печера була небезпечним місцем, і він негайно вирушив туди.

Поки Люцифер намагався знайти Мію, вона вже виявилася в пастці. Печера була освітлена лише тьмяними факелами, і Мія не помітила того, хто стояв за її спиною. Тільки в наступну мить вона відчула, як важким предметом вдарили її по голові. Вона впала без свідомості.

Коли Мія прийшла до тями, її руки були прикутими до стін печери кайданами. 
Перед нею стояли два небезпечні істоти — кардинал Рішельє і Ібліс. Ібліс, того самого виду, якого вона бачила раніше, силуетом у тронній залі. В її серці знову запала тривога, але вона зберігала спокій.

— Ти даремно стараєшся, відьмо, — почувся сміх Ібліса, і його слова проникли глибоко в душу. — Кайдани спеціально зроблені так, щоб блокувати твою магію. 
Мія спробувала використати свою силу, але це було марно.

Кардинал Рішельє, стоячи перед нею, розпочав свої погрози. Його слова були холодними та суворими:
— Переконай Люцифера допомогти нам. Він не може відмовити. Ліга Тіней хоче підвищити свою силу, і ми можемо це зробити разом з ним і тобою.
Мія знала, що Люцифер ніколи б не піддався на цю пропозицію, адже він ніколи не став би союзником Ордену Ліги Тіней. Він був надто незалежним і гордим для таких умов. Мія відповіла:
— Я ніколи не допоможу вам. Це буде ваша помилка.

Те, що вона сказала, розлютила Рішельє. Він не міг стерпіти її відмову і вирішив покарати її за це. Кардинал вийняв з пояса кинджал, змочений у крові Василіска, і почав наносити порізи на її руки. Кожен рух кинджала відгукувався нестерпним болем. Мія кричала, її тіло почало обмарати кров'ю, і її свідомість почала тьмяніти.

Поки вона втрачала свідомість, Люцифер, уже знаходився поблизу печери, він почув її крики. 
Він, як завжди, виявився поруч, коли його кохана була в найгіршій небезпеці. 
Люцифер покинув свої володіння, одягнувши чорний камзол із золотими візерунками — подарунок від Мії. Він вирушив на її порятунок. 
Його серце було сповнене гніву, коли він почув крики коханої.

Він з'явився біля входу до печери і не міг більше терпіти. 
Його очі спалахнули червоним вогнем, і він поринув у печеру. Печера затремтіла від його появи і зі стелі посипалося каміння. 
Рішельє й Ібліс не встигли нічого зробити, як Люцифер одним помахом руки відкинув Ібліса глибоко в печеру. 
Ібліс пролетів, ударившись об стіну, печера задвигтіла і на нього почало сипатися каміння, але Ібліс встиг розчинитися і втекти.
Кардинал Рішельє, що стояв із закривавленим кинджалом у руках, почав погрожувати Люциферу.
— Ти відмовляєшся підкоритися? Якщо ти не допоможеш Ордену, твоя відьмочка помре. Її вени переповнені отруйною кров'ю Василіска.
Люцифер гнівно відмовився:
— Я ніколи не буду служити тобі і Ордену, і ти заплатиш за те, що зробив.
І ось Люцифер викликає Рішельє на смертельний поєдинок.
— Ти готовий? Дуель буде в саду Тюїльрі, щоб не втрачати даремно час, — запропонував Люцифер.
Рішельє, впевнений у своїй перемозі, погодився.
Люцифер повернувся до Мії. Він наклав свої руки на її поранені руки, і її рани загоїлись миттєво. Він звільнив її від кайданів. Мія, прийшовши до тями, побачила свого коханого в тому вигляді, в якому ще не бачила — в лютому гніві. Проте, у його очах вона побачила велику любов до неї, яка заповнювала його серце.

Мія не могла нічого сказати, її губи тремтіли від болю, але вона знала — Люцифер не дозволить їй більше страждати.
Після цього Люцифер з кардиналом вирушили до місця дуелі. 
Дощ, що щойно почався, накривав Париж, коли вони рушили до саду Тюїльрі.
У самому серці саду, серед падаючих крапель дощу, Люцифер і Рішельє зіткнулися в смертельному поєдинку. 

Дощ сипався з неба, важкий і неперервний, покриваючи землю брудними калюжами. Темне небо, високе і здавалося безмежне, поглинало місяць, залишаючи світло лише слабким, розмитим світлом. Вся сцена в саду була огорнута туманом, і навіть у таку безжалісну пору дощ створював неймовірно магічну атмосферу. Здавалося, що цей сад, колись спокійний і витончений, зараз перетворився на арену для смертельної боротьби, де кожен крок лунав як грім у темряві.

Люцифер стояв посеред цього саду, його темний камзол розвівався від вітру, а золоті візерунки здавались ще більш яскравими в цьому мороці. Він був спокійний, як завжди, але в його очах палахкотіло вогневе полум’я гніву. Кожна крапля дощу, що падала на його чорний одяг, віддзеркалювалася у його погляді, додаючи ще більшу велич і значущість цій дуелі.

Рішельє, не менш впертий, стояв напроти нього, з обличчям, яке не виражало ані хвилювання, ані страху. Він був не менше рішучим у своїх намірах, хоча серце його билося швидше, ніж зазвичай. Рішельє був впевнений у своїй силі, та й його магія не була слабкою, але в той же час він знав, що Люцифер — це сила, з якою не можна порівнятися. І хоча кардинал готувався до бою, він не міг повністю позбутися відчуття, що сьогодні, на цій землі, він може втратити все.

Люцифер зробив перший крок вперед. Це було все, що йому було потрібно — один рух, і він вже був близько до Рішельє. Вітер вив у вухах, дощ, як холодна завіса, обрушувався на їхні обличчя, але це не мало значення. Все в світі зникло, окрім цих двох істот, які мали вирішити свою долю саме в цю ніч.

— Ти, як і завжди, намагаєшся мати все під контролем, Рішельє, — сказав Люцифер з холодною впевненістю. — Але сьогодні ти зіткнешся з моєю справжньою силою.

Кардинал лише посміхнувся і знову завів меч, що виблискував у світлі ледь помітних місячних променів, які все-таки пробивали хмари. Він був готовий до цього бою.

— Ти можеш думати, що ти сильніший, але моя сила не знає меж. Якщо я буду служити Ордену, твоя відьма буде в безпеці зі мною. Ти ж, Люцифере, знайдеш себе заблокованим у своїх власних гріхах, — відповів Рішельє з викликом.

Люцифер не відповів. Він був готовий до того, щоб показати, що йому не потрібно нічиїх порад. Його сила, його темні сили не мали рівних, і він це знав. Одним рухом він випустив потік магії в повітря, і земля під ногами затряслася. Тіло Рішельє здригнулося, коли він намагався ухилитися, але дощ обрушувався, створюючи багаття з вогняних куль, що розсипались по землі.

Зі швидким рухом Люцифер скористався своєю магією й атакував Рішельє, випускаючи струмені тіней, що рвали навпіл усе на своєму шляху. Кардинал у відповідь підняв свій меч, посилаючи темну магію у відповідь, але Люцифер вже був близько. Лише один крок, і Люцифер, використовуючи свою швидкість і безжальність, направив свою руку прямо до серця Рішельє.

— Це все, чого ти вартий, — прошепотів Люцифер, погляд якого був сповнений не лише люті, але й печалі, бо навіть у його гніві залишалася частка людяності. Але цей момент швидко минув.

Рішельє в останній момент зміг ухилитися, його меч залишив на шкірі Люцифера тонку рану. Але цього було недостатньо. Люцифер не мав наміру зупинятися.

Дощ заглушував всі звуки, навіть їхні крики, і здавалося, що час розтягнувся в нескінченність. Люцифер був шалено сповнений гніву, і коли він знову підняв свою руку, це була вже не просто атака, а вся та силу, яку він міг виплеснути на того, хто смів загрожувати йому й Мії. Рішельє не мав шансів. Він намагався блокувати наступ, але його сили були слабші перед справжньою тінню, яку був готовий надіслати Люцифер.

З одним ударом темної магії, Люцифер вбив кардинала. Рішельє впав на землю, його тіло упало на каміння, що, немов увічнювало його поразку. Рішельє лежав там, ще тремтячи від сили останнього удару, коли Люцифер стояв над ним, поглядом впиваючись у його очі.

"Так закінчується твоя історія", — подумав Люцифер, спостерігаючи за тим, як життя залишає його ворога.

У цей момент місяць нарешті вийшов з-за хмар, і сад наповнився холодним, ясним світлом. Дощ припинився, і небо знову стало безхмарним, ніби ідеальний момент для того, щоб прийняти перемогу.

Зараз все було добре, і війна виграна. Люцифер знав, що перемога далася йому не просто силою, але й глибоким почуттям, яке він мав до цієї жінки, до Мії.
Після дуелі Люцифер повернувся до печери. Він забрав Мію назад до Пекла, де остаточно зцілив її від отруйної крові Василіска. 

— Мія, ми вдома, — сказав він, коли Мія, що прийшла до тями, подивилася на нього. І цей момент був найважливішим у їхній історії.

Він призначив їй свого вірного охоронця, демона, який буде слідувати за нею в тіні і захищати її.
Демон, що повинен охороняти Мію завжди, — це Ахерон, демон, який слідує за нею невидимою тінню, не залишаючи її, навіть коли Люцифер знаходиться далеко. 
Ахерон — його ім'я означає "ріка забуття", і він не тільки володіє силою темних магій, а й має відданість, яка не може бути порушена.

Після дуелі.Тінь над Парижем.

Дощова завіса, що ще недавно огортала сад Тюїльрі, поступово розвіювалася, залишаючи лише важку вологу на кам’янистій землі. Посеред цієї безмовної сцени, де секунди тому гриміла дуель, лежало бездиханне тіло кардинала Рішельє. Його пурпурний плащ, зім’ятий у багнюці, зливався з калюжами, по яких розтікалася темна кров, змиваючись дощем у землю. Його меч, ще нещодавно палаючий магічною силою, випав з руки, безсило лежачи поруч, наче жалюгідний символ програної битви.

Люцифер стояв над ним, дивлячись на охололе тіло, що ще кілька хвилин тому було наповнене життям та амбіціями. Його чорний камзол був розірваний у тому місці, де меч Рішельє залишив тонкий поріз. Ледве відчутний, майже нічого не вартий, але все ж… Це була боротьба. Та, як і всі до нього, кардинал програв.

Люцифер зітхнув, закриваючи очі. Він відчував не лише тріумф, а й щось більше – гіркоту долі. Рішельє був не просто ворогом, а гравцем у великій грі. Його смерть залишала порожнечу в цьому світі, але водночас була неминучою.

— Ось і все, магістре Ордену Ліга Тіней. — холодно промовив Люцифер, втопивши погляд у мертвих очах супротивника. — Ти обрав боротьбу. І ти програв.
Після цих слів Люцифер повернувся до Мії.

Далі події після цієї дуелі розвивалися уже без Владики Пекла.

Тіло кардинала Рішельє, що бездиханно лежало серед випаленої землі саду Тюїльрі, поступово охолоджувалося під важкими краплями дощу. Його темний плащ був розстелений по мокрому камінню, а кров, змішуючись із дощовою водою, вливалася в тріщини землі. Навколо не було жодного свідка, окрім нічної темряви та шелесту вітру, що ніс із собою запах смерті.

Тиша була порушена кроками. Високий чоловік, укритий темним східним плащем, наблизився до тіла. Ібліс, лідер сорока розбійників, повільно схилився над кардиналом. Його очі, чорні, як сама безодня, уважно вивчали застиглі риси обличчя магістра Ліги Тіней.

— Ось і все, кардинале. Навіть ти, зі своїми знаннями та амбіціями, не зміг протистояти Люциферу, — прошепотів Ібліс, його голос був глибоким і насиченим отруйною насмішкою.— Люцифер перевершив усі очікування… — прошепотів він сам до себе.

Кардинал Рішельє програв не просто дуель, а цілу гру, у якій поставив на карту своє життя. Ібліс зневажливо зітхнув. Він вважав, що їхній план був бездоганним — змусити Люцифера служити Ордену через Мію, його кохану. Але він прорахувався. І тепер він змушений прибирати наслідки.

Здавалося, ніч сама відгукнулася на його слова: вітер завив сильніше, місяць остаточно вийшов із-за хмар, а Париж, що спав, не знаючи, яка битва тут щойно завершилася, продовжував жити своїм життям.

Ібліс звів кутики губ у слабку усмішку, проте його погляд залишався холодним. Він знав, що зараз не час для протистояння з Люцифером. 
Люцифер був могутнім, адже був першим божим архангелом, першим світлоносним, першим падшим, який став повноправним Владикою Пекла, а Ібліс лише породження демонічного світу власного Пекла, князь сорока тіней, який не ризикнув би вступити в прямий бій після такої могутньої битви.

Він зробив знак своїм розбійникам, що стояли неподалік, їхні обличчя були наполовину приховані тінями, а руки стискали зброю. 

Із темряви, що густішала довкола саду, почали виринати постаті. Тіні рухалися між деревами, ковзали по мокрій землі, стискаючи зброю в руках. Це були розбійники Ібліса – сорок темних воїнів, що служили своєму господарю без питань і сумнівів.

Чорні плащі ворушилися на вітрі, нагадуючи привидів забутих часів. Вони мовчки підійшли й підняли холодне тіло кардинала, огортаючи його важким чорним полотном.

— Його слід повинен зникнути, — наказав Ібліс, вдивляючись у віддалені вежі Лувру. — Його поховання стане таємницею, яка чекатиме на своє пробудження. Він ще повернеться до життя тоді, коли настане час.

Розбійники не могли залишити бездиханне тіло кардинала просто так, посеред саду. Він був надто важливою фігурою, щоб дозволити йому стати лише згадкою.

Тіло було поміщене в масивну залізну труну, ковану символами древньої магії. Труна була закрита і міцно запечатана. Під проливним дощем розбійники перенесли її до човна, що чекав на березі Сени.

В саду Тюїльрі, на місці де лежало тіло кардинала, залишилося лише випалене місце, де перестала рости, навіть, трава — останній знак того, що тут відбувалася дуель, яка змінила хід історії.

На ранок чутки заполонили Париж. Говорили, що кардинала вбили, що його тіло зникло, що сад Тюїльрі став проклятим місцем. 
Король Людовік XIV, побоюючись змов та беззаконня, оголосив едикт: 
"Дуелі заборонено. Порушників страчуватимуть."

Але найгірше чекало Лігу Тіней. Втративши свого магістра, вони були приречені.

У ніч після смерті Рішельє, Ібліс викликав своїх сорок розбійників до готичної зали, де ще зовсім недавно збирався Орден.

— Вони заплатять нам своїми душами, — сказав Ібліс, голосом, що лунав як шепіт тисячі змій.

Ліга Тіней була ослаблена. Багато хто ще не знав про смерть їхнього магістра, але Ібліс не збирався чекати. 
Він наказав своїм демонам зібрати всіх членів Ордену, заманюючи їх у пастку обіцянками нової сили.

Коли вони зібралися у великій залі, сповнені сумнівів, Ібліс вийшов вперед.

— Магістр Ордену Рішельє впав від руки Люцифера. Але ми не закінчили! — його голос дзвенів, магія навколо нього вирувала. — А тепер — платіть.

На цей знак сорок розбійників, що завжди були його тінню, вирвалися з пітьми. У їхніх руках блищали кинджали, змочені в крові Василіска — отрута, що забирала не тільки життя, а й душу.

Крики лунали вночі, але ніхто їх не чув. Париж спав.

На світанку Ліга Тіней зникла. Ніхто більше не говорив про них, ніхто не шукав їх. Вони стали лише легендою, як і сам кардинал.

Ібліс був впевнений, що місце поховання залишиться в таємниці, проте його план виявився не таким бездоганним. 

Таємниця поховання Рішельє не була абсолютною. 

Орден Єзуїтів, що володів древніми знаннями, дізнався про це через архангела. Але то був не Михаїл і не Люцифер — то був архангел Рагуїл, Суддя Господній, що карає зло. Він з'явився перед настоятелем монастиря і мовив:
— Тіло Рішельє не має бути осквернене силами пітьми, магістр Орлену Ліги Тіней немає воскреснути. — сказав він, його крила світилися срібним світлом у сутінках кельї. — Це місце потрібно захищати.

Єзуїти заприсяглися охороняти склеп до останнього подиху. Вони закріпили на вході печатки священної магії, відтворили стародавні обереги й стали пильнувати ніч і день.

Монахи присяглися боронити склеп до останньої краплі крові.

Але Ібліс не міг дозволити, щоб хтось знав про місце поховання. Він привів своїх розбійників і напав на монастир. Битва була жорстокою — єзуїти боролися з силою віри, накладали закляття, їхні мечі сяяли священним світлом.

— Знищити їх всіх до одного. — глухо промовив він.

Ніч перетворилася на криваву бойню. Сорок розбійників спалахнули вогнями темної магії, атакуючи монастир. Мечі ламалися об закляття, молитви змішувалися з передсмертними зойками. Монахи чинили відчайдушний опір, захищаючи кожен камінь старої обителі, але зрештою були винищені до останнього.

Однак їх було надто мало. Один за одним вони падали під натиском тіней, викликаних Іблісом.

Коли останній священник впав, меч розбійника пробив йому груди, його губи все ще шепотіли молитву.
Печера була залита кров'ю. Останній монах, поранений, підняв свій хрест догори й прошепотів:
— Господи, не дозволь цьому злу повернутися.

Ібліс сам вбив його, викликавши чорне полум’я, що спалило його тіло до попелу.
Після чого скрипнули двері склепу.
— Готово.
Тиша оповила острів. Відтепер ніхто не знав, де похований кардинал.


Через десять років після цих подій султан, дізнавшись про страшну силу Ібліса, послав білого чаклуна — людину, яка могла б зупинити його.

Це був батько Алі-Баби, двадцять шосте втілення Безкрилого Ангела. Його магія походила з самого світла, і його знання могли зрівнятися хіба що з наймогутнішими істотами цього світу.

Битва відбулася біля печери Окс-Бель-Ха, серед гарячих пісків пустелі. Ібліс та його сорок розбійників виступили проти єдиного чаклуна. Але світло, що він викликав, палало яскравіше, ніж усі вогні пустелі.

Він створив амулет, що поглинув душу Ібліса, заточивши її всередині навіки.

Та чаклун не знав, що один із розбійників давно вже був зрадником. Кинджал пронісся крізь повітря, і його серце було пронизане.

Падаючи, він прошепотів:
— Одного дня з глибин Пекла вирветься велике Первородне Зло, і тоді буде звільнено Ібліса і його армію розбійників.

Його тіло поглинув вітер пустелі, а амулет із душею Ібліса був забраний його вірною хранителькою Сім-Сім. 
Вона перенесла його бездушне тіло до печери й помістила на вівтар із магічними символами.

— Спи, мій володарю. Ти повернешся тоді, коли прийде твій час, — прошепотіла вона, запечатуючи печеру древніми рунами.

Тіло Ібліса залишилося нетлінним, очі його були закриті, а губи застигли в хижій посмішці.

Десь у темряві лунали шепоти.

І це було лише початком.

Тепер, розшифровуючи далі записи, Мія знала, що не може залишити це все без уваги.
Вона пригадала все, лише одна згадка імені Ібліс пробудила пам'ять відьми про те Прадавнє Зло, силует якого вона бачила у тронній залі.

Мія сиділа, заглиблена у давні манускрипти, уважно вивчаючи кожен символ на жовтих старих сторінках. Написи, які вона розшифровувала, ставали все більш туманними, але водночас і жахливими. 
Вона натрапила на ще один фрагмент, що містив інформацію про те, як можна закрити не тільки Ворота Пекла, а й Ворота Раю. Зрозуміло, що це не могло бути випадковим — Ліліт, без сумніву, планувала вчинити саме це. 
Мія знала, що Ліліт не може бути такою безпечною у своїх діях, недаремно Люцифер за наказом Бога заточив її у клітку в Пеклі, і все навколо неї вказувало на наближення катастрофи.

З кожним новим рядком Мія відчувала, як її погляд втрачає ясність, а мозок вже не в силах сприймати стільки інформації. Втомлена і заглиблена у думки, вона відклала манускрипт вбік і, не замислюючись, лягла на ліжко, яке стояло у клітці Ліліт. 
Блискавки час від часу висвітлювали кімнату, але навколо було тихо. Тільки стукотіння дощу об землю нагадувало про небезпеку, що загрожувала навколишньому світу.
Погляд Мії випадково піднявся на стелю, де вона побачила ще один напис — витончений, але насичений трагічним змістом. Слова відображали те, що її серце уже підказувало. Це був уривок пророцтва, що стосувався Безкрилого Ангела — того, хто повинен принести себе в жертву для використання Палаючого Меча, щоб забезпечити рівновагу між світлом і темрявою. 
Вона затримала подих. 
Це не могло бути про Люцифера... Та з кожною секундою її сумнів ставала все меншою. Цей напис немов опікав її серце, і, хоч Мія й намагалася відвернутися від цієї думки, вона не могла не хвилюватися за нього. Люцифер... що, якщо це було про нього?
Але наступний рядок на стелі змусив її серце спалахнути від радості. Напис не лише змінив її почуття від хвилювання до спокою, але й приніс їй надію, про яку вона не могла навіть мріяти. 
Зараз вона не бачила перед собою не темряву, а лише шлях. 
Шлях, яким Люцифер, незважаючи на всі випробування, пройде не один — він не буде самотнім у цій битві.
З серцем, що билося у радості і тривозі водночас, Мія поклала руки на груди і дозволила себе відчути те, що вона ніколи не дозволяла собі до цього — віру в майбутнє.