ГЛАВА 19. КАРДИНАЛ РІШЕЛЬЄ.

ГЛАВА 19. КАРДИНАЛ РІШЕЛЬЄ.

Ліліт задумалася, а потім повільно кивнула.
— Для цього нам потрібна темна магія. Сила більша, ніж моя.
— Ось тут приходжу я, — Ібліс стиснув кулаки. — І моя хранителька, Сім-Сім. Разом ми зможемо провести ритуал.

Ліліт подивилася на нього довгим поглядом, а потім кивнула.
— Тоді ми не зволікатимемо.

Вона повернулася до Азірафаеля.
— Ти вирушиш до Ордену Гаргульї. Вступиш до їхніх лав. І станеш моїми очима та вухами.

Азірафаель на мить завагався.
— Якщо я відмовлюся?

Ліліт провела пальцями по амулету.
— Ти ніколи не отримаєш спокути.

Азірафаель опустив голову.
— Я зроблю це.
— Тоді вирушай.

Азірафаель розчинився у повітрі, зникаючи в темряві.

Ліліт повернулася до Ібліса й Сім-Сім.
— Час йти до могили Рішельє.

Сорок розбійників скинули капюшони. Темрява затремтіла.
І тоді вони рушили вперед, несучи з собою неминуче прокляття.

1671 рік. Париж
Глибока ніч. Над містом висів важкий повний місяць, осяваючи бруковані вулиці примарним світлом. Темрява, що клубочилася між старими будинками, була не просто ніччю – вона здавалася живою, майже відчутною. У повітрі витав запах воскових свічок, вологої землі та диму з камінів.

Собор Нотр-Дам здіймався над містом, ніби сторож, що слідкував за всім, що відбувалося внизу. Готичні шпилі темніли на тлі нічного неба, а вітражні вікна мерехтіли вогнями сотень свічок, що горіли всередині.

Під самим дахом, біля входу, зібралися члени Ордену Гаргульї. Вони стояли в колі, одягнені в чорні плащі, капюшони яких приховували їхні обличчя. У центрі кола – Алекс, новий послушник, який щойно прийняв клятву Ордену.
— Відтепер ти один із нас, — голос Люцифера лунав спокійно, але владно. Його очі виблискували вогнем, а довге чорне волосся спадало на плечі. — Служи нам вірно, і ти знайдеш те, що шукаєш.

Алекс опустив голову.
— Я служитиму Ордену, зберігаючи йому свої вірність і відданість до самого кінця.

Люцифер кивнув і зробив крок назад. Орден прийняв нового брата.

І саме в цю мить двері собору прочинилися, і холодний вітер увірвався в зал. Члени Ордену різко повернулися на звук.

На порозі стояв Азірафаель.
Його постать здавалася розмитою, немовби він з’явився з нічної темряви. Високий, одягнений у довгий темний плащ, із блідою шкірою, що контрастувала з чорними пасмами волосся. Його очі світилися льодовою синявою.
— Хто ти? — запитав вампір Рафаель Ноктурн, виступаючи вперед.

Азірафаель повільно підняв голову.
— Я той, хто може бути вам корисним, — його голос був тихим, але сповненим впевненості. — Я прийшов, щоб приєднатися до вашого Ордену.

Члени Ордену переглянулися.
— І чому ми маємо тобі довіряти? — запитав Люцифер, зводячи брову.

Азірафаель усміхнувся.
— Бо я був тим, хто поклав початок роду Безкрилих Ангелів. І якщо ви боретеся проти Ліліт, моя допомога буде безцінною.

Його слова зависли в повітрі. Члени Ордену шепотілися між собою. Люцифер задумливо подивився на незнайомця, а потім повільно кивнув.
— Ти знаєш правила. Якщо хочеш стати одним із нас, мусиш підписати угоду кров’ю.

Азірафаель простягнув руку.
— Дай мені перо.

Люцифер різким рухом кинув на підлогу кинджал.
— У нас немає пера. Але є кров.

Азірафаель без жодного вагання підняв кинджал, зробив надріз на долоні і вивів своє ім’я на пергаменті, що з'явився у руках Люцифера, червоними літерами. Кров всоталася в папір, і текст загорівся блакитним вогнем.

Люцифер задоволено всміхнувся.
— Вітаю в Ордені, брате, тепер ти повинен принести клятву вірності.
Все повторилося в точності, як і при прийнятті Алекса до Ордену, ті ж самі слова клятви, ті ж самі рухи Люцифера...

Азірафаель схилив голову. Тепер він був частиною Ордену.

В цей самий час у печері Окс-Бель-ха. 
Темрява в печері ніби стала ще щільнішою, задушливішою. Кам'яні стіни, просякнуті віковічною магією, тріщали під невидимим тиском.

Ліліт, стоячи в центрі, повільно розвела руки, і чорний туман почав здійматися з землі, обплутуючи її, Ібліса, Сім-Сім і сорок розбійників.
— Ми йдемо туди, де нас чекає наша справа, — прошепотіла вона, і туман заворушився швидше, немов живий.

Сорок вершників, закутих у морок, мовчки дивилися вперед. Їхні очі світилися червоним, наче самі зірки пекла віддзеркалювалися в них.

Ібліс востаннє глянув на амулет, який тримала Ліліт, і посміхнувся.
— Час смерті настав.

Туман почав закручуватися навколо них у вихор, густішав, покриваючи печеру, стираючи все, що в ній було.

Вони зникали один за одним, розчиняючись у темному диму, наче привиди. Останньою зникла Ліліт, її силует довго ще мерехтів у пітьмі, перш ніж остаточно розтанути.

А коли туман остаточно розсіявся, печера здригнулася.

Скелі затремтіли, ніби прокидаючись після століть сну. Каміння посипалося зі стелі, магічні знаки, що були висічені на стінах, розкололися, і з їхніх тріщин почала сочитися густа чорна рідина.

Темрява звільнилася.

І світ відчув, що знову прийшло зло.

Ніч у Парижі була тиха, але сповнена невидимих рухів. Дощ, що нещодавно пройшов, залишив після себе вологі вулиці, які виблискували у світлі ліхтарів, створюючи примарні віддзеркалення. Собор Нотр-Дам стояв, мов мовчазний спостерігач, крізь століття стежачи за таємними справами тих, хто приходив до нього не лише заради молитви.

Азірафаель вийшов із храму, відчуваючи, як вологе повітря охоплює його плащ. Його погляд ковзнув по темних провулках, у яких мерехтіли ледь помітні рухи.

Він не був один.

Хтось стежив за ним.

Він повільно рушив уздовж набережної Сени, відчуваючи, як тіні мовчки пливуть за ним, не наважуючись наблизитися.
— Вони все ще спостерігають, — пролунав знайомий голос.

Азірафаель зупинився. З темряви вийшла постать у довгому плащі. Високий чоловік із блідою шкірою та пронизливими очима.
— Люцифере, — тихо промовив він.

Люцифер зупинився за кілька кроків, вивчаючи новоприбулого.
— Віднині ти один із нас, але не думай, що це дає тобі свободу. Ми не довіряємо нікому, навіть своїм членам Ордену.

Азірафаель ледь помітно всміхнувся.
— І правильно робите.

Люцифер нахилив голову, наче оцінюючи його відповідь.
— Завтра ти отримаєш перше завдання. Будь готовий.

Із цими словами він зник у темряві, залишивши Азірафаеля на самоті з ніччю, яка все ще мовчазно спостерігала за ним.

Азірафаель ще кілька хвилин стояв нерухомо, вдивляючись у темряву. Потім, повернувшись, швидким кроком рушив через міст, що вів на острів Сіте. Його шлях пролягав до непримітної будівлі на розі вулиці – старої книжкової крамнички, яку він утримував десятиліттями.

Двері прочинилися безшумно, і важке повітря приміщення зустріло його запахом пергаменту, пилу й сушених трав. Уздовж стін вишикувалися дерев’яні полиці, заставлені книгами в шкіряних палітурках. Деякі з них були старші за сам Париж. У кутку, біля вікна, стояв великий дубовий стіл, завалений сувоями та алхімічним приладдям.

За кілька хвилин у дверях з’явилися три знайомі постаті.
— Ми не змусили тебе чекати? — спитав Ібліс, заходячи всередину.

Сім-Сім ковзнула поглядом по полицях, витягуючи один із старих фоліантів.
— Що ж, настав час збирати все необхідне, — промовила вона.

Азірафаель мовчки пройшов до дальньої стіни, де стояла шафа з важкими бронзовими замками. Він дістав ключ і обережно відкрив її. Усередині, на полицях, стояли невеликі скриньки, керамічні амфори та скляні флакони, запечатані воском.

— Нам знадобляться кров дракона, чорна сіль, кістковий пил та квітка місячного лотоса, — промовив він, обережно виймаючи потрібні речі.

Ібліс підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи скляні посудини.
— Що це? — він вказав на флакон із густою чорно-зеленою рідиною.
— Екстракт кореня мандрагори, — відповів Азірафаель. — Він допоможе викликати Рішельє з небуття, звільнивши його темну сутність.

Сім-Сім обережно взяла в руки невеличку скриньку, всередині якої лежав темний порошок.
— Це кістковий пил?
— Так, — підтвердив Азірафаель. — Він походить із древніх поховань. Магія минулих віків зробить ритуал стійкішим.

Ібліс склав руки на грудях, оцінюючи зібране.
— Отже, ми маємо все необхідне.

Азірафаель кивнув.

— Тоді вирушаймо. Нам належить воскресити кардинала Рішельє.

Темрява за вікном здавалася ще густішою. Коли вони залишили крамничку, місячне світло погасло, приховане хмарами.

Світ затамував подих.

Дуель під місячним світлом

Півстоліття тому, в ніч, коли Париж занурився у передгрозову тишу, дві тіні зустрілися у саду Тюїльрі. Повний місяць стояв високо в небі, відкидаючи на землю холодне сріблясте світло. Під високими деревами, що шуміли від легкого вітру, зійшлися двоє: кардинал Арман де Рішельє та Люцифер.

Дощова вода після недавньої зливи блищала на гравійних доріжках, пахло мокрою землею та осіннім листям. Кардинал стояв у чорному плащі, що розвівався на вітрі, а в руках тримав витончену рапіру з темним лезом, інкрустованим срібними рунами. Його очі палали рішучістю. Він знав, що ця дуель визначить його долю.

Люцифер, одягнений у темний камзол із вишитими золотими візерунками, стояв навпроти, його меч ледь світився блакитним відтінком. Вітер розвівав його довге чорне волосся, а очі виблискували зловісним вогнем.
— Ти посмів образити її, — голос Люцифера був спокійний, але в ньому відчувалася крижана лють. — Ти заплатиш за свої слова.
— Я лише говорив правду, — холодно відповів Рішельє, стискаючи руків’я меча. — Чи ти боїшся правди?

Люцифер не відповів. Він просто зробив крок уперед — і темрява, що оточувала його, наче ожила. Мечі зіткнулися в першому ударі, і луна прокотилася садом.

Сутичка тривала недовго. Рішельє був майстерним фехтувальником, та цього разу його сила була марною. Люцифер рухався, немов тінь, ухиляючись від ударів кардинала і відповідаючи блискавичними випадами.
Останній удар був швидким, як подих ночі. Лезо Люцифера прорізало повітря й занурилося в груди кардинала. Рішельє відчув, як холод пронизує його тіло, як кров повільно стікає по чорному одягу. Він спробував щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Люцифер нахилився ближче.
— Ти програв.

Очі кардинала згасли, і він упав на вологу землю. Місячне світло відбилося в калюжі його крові.

Падіння гвардії кардинала

Смерть Армана де Рішельє стала початком кінця його імперії. Таємнича загибель кардинала, що став незламною фігурою французької політики, розбурхала двір. Хоча його тіло зникло безвісти, ніхто не сумнівався — він мертвий.

У королівському палаці шепотіли, що смерть кардинала — лише початок темних подій. Без його залізної руки Франція почала розгойдуватися, мов корабель у штормі. Гвардія, яка була його мечем і щитом, залишилася без лідера.

Його гвардійці, колись наймогутніша сила в тіні королівства, поступово занепадали. Деякі зникли безвісти, інші пішли у вигнання, а хтось був убитий у нічних вуличних засідках. Париж більше не належав їм.

Зрештою, в 1671 році, після смерті короля, мушкетерів було остаточно розпущено. Ніхто вже не згадував їхніх імен. Їх витіснили нові сили, а колишні воїни кардинала стали лише привидами минулого.

Таємниця Ліги Тіней

Та найбільша таємниця Рішельє лежала не у дворі й навіть не в його армії. Справжня його влада була в Ордені Ліги Тіней — темному братстві, що діяло в самому серці Європи.

Створений ще за часів середньовіччя, цей орден збирав найвпливовіших та найжорстокіших алхіміків, магів і стратегів. Його члени шукали шляхи до абсолютної влади через окультні ритуали та договори з темними силами.

Але справжній розквіт Ліга Тіней отримала під керівництвом Рішельє. Він перетворив орден на інструмент для реалізації своїх планів, обмінюючи душі членів на силу та знання, даровані демонами Ібліса.

Зародження та становлення Ордену

Ліга Тіней була створена в XV столітті, у період, коли Європа загрузла в інтригах, війнах і релігійних переслідуваннях. Офіційно орден не існував — його не згадували в літописах, не писали про нього хроністи. Це була тіньова організація, яка маніпулювала монархами, кардиналами і дворянами, витонченими рухами плетучи павутину власної влади.

Спочатку орден складався з групи аристократів, учених і алхіміків, які прагнули пізнати таємниці природи, керувати силами, що були недоступні звичайним смертним. Вони вірили, що за допомогою таємних знань можна підкорити світ, перетворити держави на маріонеток у своїх руках. Але досить швидко їхній інтерес до містичних ритуалів привернув увагу темних сил.

Саме тоді в їхнє коло прийшов перший демонолог, який, за легендою, відкрив перед ними двері до безодні. Вони почали укладати угоди з істотами, чиї імена ніхто не смів вимовляти вголос. Ібліс був серед них наймогутнішим. Він не просто пропонував знання — він давав владу, силу та безсмертя їхнім діянням. Але плата була висока.

Коли Арман де Рішельє став кардиналом, він уже давно знав про існування Ліги Тіней. Він був розумний, далекоглядний і знав, що світ кориться не тим, хто носить корони, а тим, хто тримає в руках нитки їхніх доль.

Рішельє вступив до Ордену, коли йому було тридцять два роки. Він пройшов низку випробувань, довів свою відданість і, зрештою, змістив попереднього магістра, захопивши владу над братством. Його методи були холоднокровними й безжальними. Він не вірив у забобони чи моральні обмеження — тільки в результат.

Його зв'язок з Іблісом став основою нового етапу діяльності Ордену. Рішельє був не лише його магістром, а й головним переговорником з темними силами. Він уклав з Іблісом договір, який гарантував Лізі Тіней могутність і безкарність в обмін на душі її членів.

Кожен, хто вступав у Лігу Тіней, проходив ритуал посвяти.

Перед запаленою чорним полум’ям свічкою він вимовляв клятву:

"Я присягаюся залишатися у тіні, діяти непомітно, плести інтриги, що змінюють світ. Я зрікаюся страху, сумнівів і жалю. 
Я клянусь своєю кров’ю і душею, що служитиму Ордену до кінця свого земного життя. 
Якщо ж порушу цю клятву, моя душа не знайде спокою ні у цьому, ні в іншому світі."

Після цього Ібліс залишав на тілі новачка свою відмітку — темний символ, який з’являвся на внутрішній стороні долоні. Він був невидимий для всіх, окрім тих, хто також мав таку ж мітку. Це була ознака того, що людина належала до Ордену та була зв’язана клятвою.

Під керівництвом Рішельє Орден став невидимою силою, що керувала Францією. 
Члени Ліги проникали у двір короля, серед духовенства, у найвищі військові й дипломатичні кола.

                  Орден контролював:

1. Таємні політичні змови, що змінювали хід історії.
2. Алхімічні дослідження, що шукали спосіб продовжити життя й створити філософський камінь.
3. Темні ритуали, які зміцнювали їхню владу і дозволяли отримувати пророцтва від Ібліса.
4. Контрактні вбивства неугодних осіб, що загрожували їхньому впливу.

Але найважливішим був договір з Іблісом. Щороку Орден приносив жертву — десятки душ, які темні сили забирали як плату за допомогу. 
Члени Ордену не боялися смерті, адже вірили, що їхня влада вічна.

Коли Люцифер викликав Рішельє на дуель, ніхто не вірив, що кардинал програє. Але сталося неможливе — володар Ліги Тіней впав під мечем супротивника.
Саме Ібліс став невидимою рукою, що вела Орден у тіні. Його демони виконували накази Рішельє, розправлялися з ворогами, сіяли хаос у Європі.

Але коли кардинал упав, його союзники зникли.

З його смертю Орден втратив голову. Члени братства спробували зберегти вплив, але Ібліс чекав на свій борг. Він наказав своїм сорока розбійникам забрати те, що йому належало.

Однієї ночі члени Ордену Ліга Тіней зникли. Їхні маєтки залишилися порожніми, їхні тіла так і не знайшли. Подейкували, що вони просто розчинилися в повітрі. Інші шепотіли, що чули в ті дні стогін і передсмертні крики, що луною розносилися Парижем. 

Таємний острів, де розташовувалася цитадель Ордену, затих. Ніхто не знав, що сталося з його членами. Лише Ібліс знав правду: його сорок розбійників тієї ночі зібрали свою плату. Душі орденських братів забрали в темний світ, і Ліга Тіней зникла разом із ними.

Лише один із них чекав свого часу — кардинал, похований у залізній труні на затонулому острові. 

Колись на цьому острові жили монахи. Їхнім завданням було оберігати таємницю склепу. Але перед тим, як Ібліс був ув’язнений в амулеті, він повернувся сюди й знищив їх усіх.

Тепер острів був мертвим.

Ліліт, Сім-Сім та Ібліс ступили на берег. Темрява ночі огортала їх, а за спинами залишалися сорок розбійників, готових розправитися з будь-ким, хто наважиться завадити.
— Нарешті, — тихо промовила Ліліт, вдивляючись у чорні силуети руїн.

Попереду виднівся вхід до печери, що вела до склепу.
— Нам треба бути обережними, — застерегла Сім-Сім. — Лігво смерті ніколи не буває порожнім.

Ібліс лише усміхнувся.
— Що ж, подивимося, що приготувала нам доля.

Вони рушили вперед. Попереду на них чекало три магічні випробування.

Темрява в печері була непроглядною, але Ібліс йшов упевнено, ніби знав шлях напам’ять. Сім-Сім і Ліліт йшли за ним, вдихаючи затхле повітря вікової гробниці. Десь углибині чулося дзюрчання води — склеп справді був затоплений.

Попереду кам’яний прохід обірвався величезними дверима, вкритими старовинними написами. Ліліт провела рукою по холодному каменю.

— Це не просто двері, — пробурмотіла вона.
— Тут три печатки, — додала Сім-Сім, нахиляючись ближче. — Три випробування для трьох обраних.

Ібліс хмикнув.
— Ми тут не для ігор. Давай відкриємо це якомога швидше.
— Якщо спробуєш силою, тебе розірве на шматки, — спокійно відповіла Ліліт. — Це випробування, і кожен із нас має пройти своє.

Першою до дверей підійшла Сім-Сім. Вона відчула, як повітря навколо неї почало змінюватися.

Перше випробування — Прокляття Віддзеркалення:

Сім-Сім раптом опинилася у величезному залі, повністю оточеному дзеркалами. Вони були всюди — на стінах, стелі, підлозі. У відображеннях вона бачила не себе, а десятки, сотні різних версій — молодшу, старшу, закривавлену, мертву, без очей, без шкіри…
— Що це за пастка? — прошепотіла вона, стискаючи кинджал.

З дзеркал почулися голоси.
— Ти — лише тінь… Ти зрадила… Ти — нічого…

Сім-Сім зціпила зуби.
— Хибні слова. Я знаю, хто я.

Раптом одна з її віддзеркалених копій вирвалася зі скла і напала. За нею ще одна, ще…

Сім-Сім закрутилася у вирі битви. Кожен її рух повторювали віддзеркалені копії. Вони були швидкі, хитрі, але вона була сильніша.

З останнім ударом вона розбила головне дзеркало, і простір зник. Вона знову стояла перед дверима, а перша печатка згасла.


Друге випробування — Вічний Вогонь:

Коли настала його черга, Ібліс навіть не здивувався. Він уже знав, що чекає його всередині.

Він опинився посеред чорного пустого залу. Попереду стояв демон — вищий, могутніший, озброєний мечем із полум’я.
— Ти не пройдеш.

Ібліс посміхнувся.
— Це ще подивимося.

Демон зробив випад, і зал заповнився вогнем. Але Ібліс не відступив. Його тіло охопило полум’я, та він не відчував болю — він був частиною цього вогню.
— Досить, — сказав він, і полум’я згасло.

Демон упав на коліна й розчинився.

Друга печатка згасла.

Третє випробування — Суд Душі:

Коли Ліліт зробила крок уперед, вона відчула, як її ноги відірвалися від землі. Вона потрапила у світ між світами.

Перед нею стояв суддя.
— Ліліт, перша жінка. Засуджена й проклята.
— Я не визнаю вашого суду, — сказала вона холодно.
— О, але суд уже відбувся. Є лише один спосіб пройти: згадай своє найбільше падіння.

Перед нею виникли сцени з минулого: її вигнання, її ненависть до людства, її війна проти світу.

Але Ліліт не відвернула погляд.
— Я не каюся.

Суддя зник.

Третя печатка згасла.


Двері відкрилися, і вони увійшли до склепу. Залізна труна стояла посеред залу.

— Почнемо, — сказала Ліліт.

Вони розклали довкола труни необхідні інгрідієнти, Ібліс вилив на неї екстракт кореню мандрагори, щоб вивільнити темну сутність кардинала, і вони всі взялися за руки. Магія згустилася у повітрі. 
Ібліс промовляв давні закляття, Ліліт відкривала енергію, Сім-Сім тримала ритуальний кинджал.

Земля затремтіла. Труна розжарилася.

Зелений вогонь спалахнув, і кришка труни з гуркотом злетіла.

Кардинал Рішельє відкрив очі.

Він був таким, яким його поховали, але бездушним, блідим.

Ліліт усміхнулася.
— Ти прокинувся, магістре.

Рішельє підвівся.
— І для чого?
— Час помсти. Час повернути те, що належало тобі.

Кардинал мовчав. Потім повільно кивнув.
— Але мені потрібна моя армія.
— Вона чекає на тебе. Але щоб повернути її, нам треба вирушити в Пале-Рояль.

Ібліс свиснув. Сорок розбійників розчинилися в темряві, а разом із ними Ліліт, Ібліс, Сім-Сім і сам кардинал.

Вони зникли.


Тим часом у соборі Нотр-Дам члени Ордену стояли перед Люцифером і чекали його наказу, заклику Магістра Ордену до дій.

У середині собору Нотр-Дам раптово здійнявся холодний вітер, майже крижаний, який пронизував всіх до кісток і який,немов невидимою рукою погасив усі свічки, залишивши навколо лише темряву. 
Та лише за мить Люцифер, злегка помахавши рукою, знову запалив їх, і світло від свічок відбивалося від кам’яних стін, повертаючи собор до життя.

Та це було лише початком, передвісником того, що у світі сталося щось дуже лихе...
Зовні на вулиці небо швидко затягнули темні хмари, які поглинули місячне сяйво, залишивши землю в похмурій темряві. 

Чорні ворони почали кружляти над дахом собору, їхні крила створювали відлуння в повітрі. Вони, немов тіні, сіли на дерева навколо, і їхні каркання пронзали тишу ночі. Проте, так само раптово, як і з'явилися, ворони злетіли з дерев, розлітаючись у різні боки з гучними криками.

Хмари, що вкривали небо, розсіялися так само швидко, як і зібралися, і знову з’явився повний місяць, що пролив свій холодний, мертвий світло на землю. Все навколо затихло, і було зрозуміло, що це була ознака чогось лихого, що наближається, хоч ніхто ще не знав, що саме.

Щось пробудилося.

Щось темне.

І це була лише перша хвиля бурі.