ГЛАВА 17. ДОГОВІР З ТЕМРЯВОЮ.

ГЛАВА 17. ДОГОВІР З ТЕМРЯВОЮ.

Темрява згущалася, ніби жива, клубочилась навколо, відчуваючи магічний поклик.
Вогонь факелів хитався, відкидаючи на стіни довгі, химерні тіні, що рухалися незалежно від власних джерел світла.

Час ніби зупинився.
Камені стародавньої печери тріщали від магічної напруги, а повітря пахло попелом і віддаленою кров’ю.

Ліліт стояла у центрі залу, стискаючи в руках амулет.
Його темний метал холодив долоні, але віддавався тихим, ритмічним пульсом — немов серце когось, хто давно загинув, але продовжував жити у магічній оболонці.

Вона дивилася на того, хто стояв перед нею, і її очі блищали, поєднуючи холодну розрахованість і трепет від власної сили.

Ібліс.

Колись могутній правитель, заточений у пітьму й забутий світом.

Тепер — знову вільний, але не повністю.

Його постать нависала над кам’яними плитами, коліна впиралися у холодний мармур, а тіло мовчки вібрувало від магії, що намагалася звільнити його дух.

Позаду нього — сорок чорних вершників.
Закуті в темні обладунки, що блищали як тінь у місячному світлі, вони схилили голови перед Ліліт.
Їхні обладунки тріщали, мов живі, а червоні очі світилися, немов відбиваючи саме пекло.

Ліліт насолоджувалася цією сценою.
— Ви зробили правильний вибір, — її голос, м’який і небезпечний, линув у тиші. Слова розрізали повітря, мов леза. — Правильний, але не простий.

Ібліс мовчав.
Його очі палаючи, розкривали гнів і розгубленість, що роками накопичувалися у в’язниці амулету.
Вони горіли, немов червоний розплавлений метал, відбиваючи всю його ненависть і відчай.

Ліліт підійшла ближче.
Її кроки не видавали звуку, але повітря біля нього напружувалося з кожним рухом.

Вона нахилилася до нього й пошепки мовила:
— Я знаю, що ти відчуваєш. Я знаю, що тобі здається, ніби все втрачено. Але скажи мені… ти коли-небудь замислювався, що твоя поразка була лише частиною великої гри?

Ібліс зціпив зуби.

Його руки тремтіли, і темрява, що струмувала навколо нього, майже відображала його внутрішню бурю.
— Говори прямо, — прошипів він, і звук його голосу прокотився по печері, піднімаючи дрібний пил.

Ліліт усміхнулася, і її усмішка була одночасно спокусливою і смертельною.
— Ти думаєш, що твоя суперечка з Богом була чесною? — її слова лягли на повітря, як заклинання. — Що тебе було заточено в амулеті лише за гордість?

Ібліс не відповів, але його очі спалахнули ще яскравіше, немов відгукнувшись на її слова.

Ліліт стиснула амулет, і легкий темний туман піднявся від нього, обплітаючи її пальці, немов жива тканина.
— Тебе обманули, Іблісе. — Вона нахилилася ще ближче, її голос став ледве чутним, майже шелестом між кристалів темряви. — І знаєш, хто це зробив?

Ібліс здригнувся.

Слова її пронизали його, мов лезо, що проникає крізь серце.
— Люцифер, — тихо промовила вона, і в печері здригнувся туман.
— Брешеш! — різко вибухнув він, але його голос мав у собі нотки сумніву, що з’явилися вперше за століття.

— О, зовсім ні, — Ліліт розправила плечі, немов королева у своєму темному троні. — Він заплутав сліди. Він зробив усе, щоб ти не зрозумів істину. Він обманув тебе... обманув всіх нас.
— Чому? — рикнув Ібліс, його голос наповнився бурею гніву.
— Щоб підготувати прихід того, кому ти ніколи не повинен був дозволити існувати, — мовила Ліліт.

Ібліс зловісно примружився, і клубки темряви навколо нього наче зупинилися, уважно слухаючи.
— Кого? — проревів він.
— Безкрилого Ангела.

Тиша в печері стала майже фізичною.

Навіть чорні вершники зупинили рухи, наче вбираючи важкість її слів.

— Він не повинен був народитися, — прошипів Ібліс, і холодна магія струмувала від його тілa.
— Але він народився. Бо Люцифер зробив так, щоб це сталося. Він обрав для нього ідеальний день народження – Переддень Усіх Святих, коли завіса між світами найтонша.

Ібліс стиснув кулаки, його обличчя викривила лють.
— Він мене використав.
— Він використав нас усіх, — Ліліт обережно провела пальцями по амулету.
— Якщо я вб’ю Безкрилого Ангела, його цикл обірветься?
— Так. Він більше не відродиться.

Ібліс підвів голову.
— Тоді я це зроблю.

Ліліт задоволено кивнула і обережно провела пальцями по амулету, і він задзвенівав тонким, холодним звуком

Але Ібліс не закінчив.

Його погляд став глибоким, немов він пригадав щось із минулого: стародавні поразки, зради, тьму, яка чекала його довгі століття.
— Цей амулет… Ти знаєш, що це насправді?
— Розкажи мені, — мовила Ліліт, але її голос уже не звучав командно.

Її голос був заінтригований, майже ніжний.

Ібліс провів рукою по повітрю, і туман навколо них спалахнув, як живий.
— Це в’язниця… — його слова розрізали тишу. — В’язниця для душі. Мене заточили в ньому після падіння. Магія була білою, могутньою.
Ліліт уважно слухала.
— Хто це зробив?

Ібліс насмішкувато посміхнувся.
— Білий чаклун. Батько Алі-Баби. Він був двадцять шостим втіленням Безкрилого Ангела. Його сила була велетенською, але одного він не передбачив...
— Чого? — тихо промовила Ліліт.
  — Його зрадили, — в очах Ібліса спалахнув холодний вогонь. — Один із моїх сорока розбійників, що служили йому, встромив ніж у спину, а після цього всі вони разом зі мною стали заручниками цієї печери.

Ліліт задумливо  провела рукою по амулету.
— Тож двадцятьшостого Безкрилого Ангела вбила саме темрява?
— Саме так, — з холодною посмішкою промовив Ібліс. — І тому цей амулет тепер у твоїх руках.

Ліліт усміхнулася ще ширше.
— Чудова історія.

Але Ібліс ще не закінчив.
Його погляд став глибшим, немов він пригадував ще давніші змови і інтриги.