ГЛАВА 16. КЛЯТВА ОРДЕНУ.

ГЛАВА 16. КЛЯТВА ОРДЕНУ ГАРГУЛЬЇ

1671 рік. Париж. Ніч.

Місто дрімало під завісою туману, що піднімався з бруківки й клубився над дахами, розмиваючи обриси реальності.
Вузькі вулиці здавалися нескінченними коридорами, якими блукали примари.
Вогні ліхтарів хиталися у чорній воді Сенни, множилися в ріці, немов очі тіней, що стежили з глибини.

Собор Нотр-Дам височів над Парижем, чорний і урочистий, із кам’яними вежами, схожими на стражів, що дивилися у саме серце ночі.
Гаргульї на його фасаді завмерли, однак кожному, хто насмілився б наблизитися, могло здатися, що вони дихають — повільно, важко, але живо.

На порозі величної святині стояли двоє.

Алекс відчував, як холодний вітер пробирався під одяг, різав шкіру, але всередині його палило щось сильніше, ніж нічний мороз.
Серце билося глухо, мов пробуджене з довгого сну.
Його погляд не зводився з постаті, що здавалася частиною собору.

Люцифер.
Магістр Ордену Гаргульї.

Його лице було непорушним, красивим і страшним водночас.

Світло свічок, що горіли всередині храму, падало крізь двері й грало на його обличчі, підкреслюючи тіні, які нагадували про крила, давно приховані від людських очей.
— Ти хотів правди? — його голос пролунав глибоко, з відлунням невидимих крил. — Ось вона. Тепер вибір за тобою.

Алекс зробив крок уперед.
Відлуння його кроків відгукнулося у камені.
Він не тремтів, хоча пальці тремтіли.
— Я залишаюся.

Люцифер схвально усміхнувся, нахилив голову.
— Тоді настав час довести свою відданість. Усі члени Ордену скріплюють угоду кров’ю. Ти зробиш те саме.

Алекс стиснув кулаки.
— Але тільки за однієї умови. Ти сам здобудеш цю кров. На дуелі.

В очах Люцифера спалахнуло щось невидиме — здивування, яке він умів приховувати.
— Ти кидаєш виклик мені? Ти, хто ще жодного разу не тримав шпаги в руках?
— Якщо я програю й загину тут і зараз, це буде справедливо, — відповів Алекс твердо.

Люцифер посміхнувся.
Не зло, радше з прихованим глузуванням.
— Добре. Обирай зброю.

Він зробив легкий жест рукою, і темрява розступилася.

З небуття виник старий дубовий стіл, вкритий пилом.
На ньому лежали шпаги: нові, блискучі, й ті, що були подряпані, зношені, ніби пережили сотні боїв.

Алекс протягнув руку.
Йому було байдуже, яку обрати.
Але пальці самі потягнулися до однієї.
Руків’я було холодним, важким, і водночас знайомим — так, ніби він уже тримав її колись.

Люцифер глянув і примружився.
— Символічно. Ця шпага належала двадцяти шістьом Безкрилим Ангелам. І тепер ти вибрав її.

Алекс стиснув руків’я.
— Досить слів. Биймося.

Дуель, якої б не мало бути, але яка відбулася 24 червня 1671 року.

Двір за собором заливало сріблясте світло місяця.
Тіні від дерев ворушилися, мов живі, а гаргульї на стінах нахилили голови ближче, ніби хотіли бути свідками.

Люцифер повільно зняв чорний плащ і кинув його на камінь. Його рухи були бездоганні — як у хижака, що знає: жертва не втече.

Алекс став у стійку.
Він не знав як, але тіло само розуміло.
М’язи пам’ятали, навіть якщо свідомість — ні.

— Почнемо, — промовив Люцифер.

Його шпага блиснула, і він зробив перший випад.

Метал ударив об метал, і звук розлетівся луною, мов удар дзвону.

Алекс відбив удар, майже не думаючи.
Ще один — і знову його тіло саме рухалося, ухилялося, знаходило ритм.

— Ти навіть не розумієш, що зараз відбувається, — сказав Люцифер, завдаючи нової атаки.

Алекс ковзнув убік, відчуваючи, як серце стукає з кожним рухом.
— Я просто реагую.
— Ні, — Люцифер відбив його випад і змусив відступити. — Ти використовуєш техніки тих, хто був до тебе. Вони в тобі. Їхня пам’ять, їхня сила. Колись ти міг читати свого противника і вгадувати його дії, але поки ще не готовий до цього.

Алекс відчув спалах гніву.
— Замовкни!

Метал брязкотів об метал, видобуваючи іскри, і удари розліталися луною серед стін Нотр-Даму.

Алекс задихався, але тіло рухалося саме — немов не він керував ним.

І тоді з туману, що клубився довкола подвір’я, він побачив силует.

Постать вийшла повільно, з мороку, наче віддзеркалення його самого у стародавньому зеркалі.

Той силует був старший, з очима, в яких світилися тіні прожитих віків.
Той самий шрам на щоці, темніший плащ, але — ті самі риси, та сама хода, навіть те саме відчуття сили, яке він лише починав відкривати в собі.

Одяг був інший — потерта шкіра й плащ іншої епохи.
На боці висіла  та сама шпага, яку він тримав у руці.

Примара підійшла до нього майже безшумно.

І коли Люцифер знову замахнувся, Алекс відчув, як холодна, проте впевнена долоня накрила його руку зі шпагою.

Рух став точним.
Випад — відбитий.
Удар — спрямований правильно.

І все виглядало так, ніби хтось невидимий веде його в цьому бою.

Алекс кліпнув очима, але видіння не зникло.

Навпаки, примарний "інший він" підійшов ближче, і погляд його був спокійним, твердим.
— Ти не один, — прошепотів голос, який Алекс почув усередині себе.

Примара підняла свою руку й наклала її на його власну, міцно стиснувши пальці навколо руків’я шпаги.

І в ту ж мить його рухи стали чіткішими, удари — точнішими.

Шпага слухалася його, як продовження руки.

Він відбивав випад за випадом Люцифера, навіть контратакував, і сам дивувався, як легко тіло підкорялося новому ритму.

Він відчував не лише власну силу, а й вагу пам’яті — наче крізь нього билися всі ті, хто носив цю шпагу раніше.