ГЛАВА 15. ТІ, ХТО ПРИХОДИТЬ ІЗ ТЕМРЯВИ

ГЛАВА 15. ТІ, ХТО ПРИХОДЯТЬ ІЗ ТЕМРЯВИ.

Тиша нависла над печерою, важка, густішала, немов сама стеля світу затримала дихання.

Кам’яні стіни, вкриті стародавніми символами, випромінювали холодне світло, що тремтіло у такт ударам серця.

Шепіт магії, що залишився після ритуалу, здавалося, жив серед тріщин каменю, підсилюючи відчуття, що ця печера була живим організмом, який спостерігає.

Ліліт стояла у центрі ритуального кола, амулет пульсував у її руці, темна енергія звивалася крізь пальці й обвивала серце холодним обіймами.

Повітря стало густим, і навіть дихання луною відгукувалося по стінах.

Перед нею стояв Ібліс.

Його тіло напружено тремтіло, м’язи видавали готовність вибухнути, але гримаса злості була страшніша за будь-яку силу.

Чорне волосся спадало на плечі, а очі світилися темним вогнем.

Губи тремтіли, а злісна посмішка розкривала кутки ненависті й гордості, коли він нарешті випростався і глянув на жінку, що тепер була його владикою.
— Хитра, — прошипів він, голос мов шовковий холод змії, — але чи достатньо?..

Ліліт нахилила голову.

Темні кучері сповзли на плечі, червоний камінь на грудях тремтів слабким світлом, наче відлуння амулета, що пульсував у її руці.
— Достатньо, щоб змусити тебе схилитися, — промовила вона спокійно. Кожне її слово луною відлунювало по печері.

Ібліс стиснув кулаки, нігті вп’ялися в долоні, але відчуття зашморгу на душі змушувало його підкорятися.

Він міг рухатися, говорити, дихати — але воля була не його.

Азірафаель стояв осторонь.

Його білі крила тьмяно світлилися в темряві, відкидаючи довгі тіні на стіни.

Його погляд відображав сум і безсилля.

Він не схвалював того, що відбувається, але тепер було вже пізно.

— Закінчуймо цю виставу, — промовив Ібліс, витираючи кров із розсіченої губи. — Якщо я твій раб, то дай мені армію.

Ліліт усміхнулася, і її посмішка була одночасно чарівною й смертельною:
— Віддай наказ — і вони прийдуть. Твої сорок безжальних розбійників чекають цього моменту, так само як і я.

Ібліс ступив уперед.

Його босі ноги торкнулися стародавніх символів на камені, і від нього побігли темні хвилі, які розсікали повітря, як туман, що став живим.

Він повільно підняв руки, і його голос прорізав темряву:
— Прокидайтеся, мої воїни!

Печера здригнулася.

Спершу настала абсолютна тиша — давляча, страшна, що здавалася живою.

Потім з’явився низький гул, який наростав у стукіт копит.

У темряві десь далеко, за межами світла факелів, почали вимальовуватися тіні.

Сорок постатей на чорних конях випливли з мороку.

Їхні очі горіли, як розжарене вугілля, а чорні обладунки поглинали будь-яке світло, роблячи їх водночас примарними й матеріальними.

Кожен крок коней віддавався у серцях присутніх люттю і холодом.

Азірафаель мимоволі зробив крок назад:

— Вони справжні, — тихо сказала Сім-Сім, очі якої засяяли тривогою. Її голос був тихим, але щільним, немов магія шепотіла через неї.

Легенди про них ходили віками.

Це не були звичайні розбійники.

Їхні душі були відокремлені від тіла разом із душею Ібліса, щоб ніколи не підкорятися іншому
Вони вершили хаос, поки один чаклун не зібрав їхні долі в одне ціле.

І тепер настав час пробудження.

— Ви знову мої, — промовив Ібліс, його голос розлився по печері, наповнюючи кожен камінь і тінь, кожен подих повітря. — Тепер я повернувся.

Вершники зупинилися, вишикувавшись у рівний ряд.
Вони мовчали, очі палаючи вогнем підпорядкування, але щось у їхніх рухах видавало чужу волю, приховану глибоко.

Ібліс відчув це.
Він не контролював їх.

Погляд повільно перемістився на Ліліт, яка тримала амулет.

— Вони служать тому, хто має мою душу, — промовив Ібліс, голос став м’якшим, але сповненим люттю.

Ліліт лише легенько кивнула.

Темрява навколо загусла, повітря стало густішим, наче сам час зупинився.
Каміння під ногами почало мерехтіти від слабкого світла магії.

Ібліс опустився на одне коліно.

Його зуби зціпилися, буря ненависті вирувала всередині, але зовні він був нерухомий.
— Я твій, — промовив рівно, голос без емоцій, хоча всередині вирувала буря.

Один за одним вершники злізли з коней.

Чорні обладунки дзвеніли у тиші, кожен звук відлунював, мов дзвони прокляття.

Сорок воїнів пітьми. Сорок слуг Зла.

Ліліт дивилася на них із тихим, але впевненим тріумфом:
— Ви зробили правильний вибір.

Вона стиснула амулет ще сильніше.

Темрява ожила, обвиваючи її і простір навколо.

Ібліс знав, що цей момент вирішив усе.
Його могутність залишалася, але свободи більше не було.
Він і його армія стали знаряддям Ліліт.

Вогонь факелів хитнувся, відкинувши довгі, живі тіні на стіни печери.

У далекій темряві світ здригнувся, відчувши пробудження зла, а шепіт століть нагадував: ніч тільки починається.

За межами печери ніч розсипалася на мільйони іскор світла й темряви.

Вітер шепотів стародавні пророцтва, дерева нахилялися під невидимим тиском сили, а вулиці міста здригнулися від невидимих кроків армії пітьми.

Кожен крок вершників Ліліт відлунював у серцях людей, пробуджуючи страх, розгубленість і передчуття змін.

Ліліт стояла на вершині пагорба, амулет сяяв у її руці, і вона відчувала, як влада над армією прокидається у світі, відчувала, як тіні підкорюються її волі.

Зло й магія були поруч — і тепер їхній хід починався.