ГЛАВА 14. ЛЮЦИФЕР.

ГЛАВА 14. ЛЮЦИФЕР.

Люцифер завжди був особливою фігурою серед небесних і демонічних істот. 
Його падіння не було лише вигнанням, це стало початком нового шляху, який привів його до створення Ордену Гаргульї. 
Саме архангел Михаїл створив Орден, але саме Люцифер зібрав його членів, надав йому силу та вплив. Його вибір назви "Гаргулья" не був випадковим. 
Це слово завжди нагадувало йому про його власне минуле – охоронця, який стоїть між світлом і тінню, між людьми і темрявою. Гаргульї – це ті, хто захищає світ, навіть якщо їх сприймають як монстрів. Так само і він – вигнанець, якого боялися, але який завжди мав свою місію.
Але найважливішою сторінкою його життя було кохання до Мії Самаель. Спершу вона не могла прийняти його справжню сутність, його демонічну натуру, його могутність. Вона сумнівалася, боялася, відмовлялася вірити. Але коли нарешті побачила його таким, яким він є, вона зрозуміла, що його серце чистіше, ніж у багатьох людей. Вона покохала його не як Люцифера, а як того, хто готовий віддати все заради коханої.
Їхнє кохання було неймовірним. Мія дізналася, що, незважаючи на його темну сутність, Люцифер був здатний любити і вірити в людину. Він не був просто вигнанцем, який прагнув влади чи помсти — він був чоловіком, який знаходив світло навіть у найтемніших куточках світу. Для неї він став символом того, що навіть найпотаємніші частини душі можуть розцвісти.

Коли Бог звернувся до Люцифера з проханням допомогти у боротьбі з Іблісом, він не вагався. Йому було не байдуже, якою буде рівновага у світі. Ібліс прагнув хаосу, а Люцифер – порядку, навіть якщо його методи були далекими від ідеальних. Його роль у великій грі була стратегічною: обманути Ібліса, змусити його повірити у власну непереможність, лише для того, щоб зірвати всі його плани в останній момент.

Але найбільш значущою подією була його зустріч з Алексом. Все відбулося біля вежі Сен-Жак. Алекс стояв на самому краю, роблячи крок у порожнечу. Його тіло вже мало торкнутися холодного вітру падіння, коли Аменадіїл зупинив час. Алекс завис у повітрі, немов маріонетка, залишена в русі. Він був у моменті між життям і смертю, між вирішенням і відчаєм.
Аменадіїл почав його переконувати, що Алекс не зможе покінчити з життям сьогодні, така його Доля. Алекс сумнівався, але щоб переконати його, Аменадіїл витяг з рукава ряси пістолет і дав йому. Алекс узяв його, перевірив і випустив кулю в повітря. Постріл гримнув, підтверджуючи, що зброя справжня. Він приставив дуло до своєї голови і натиснув на спусковий гачок. Тиша. Лише дим. Його обличчя скривилося від злості. Він різко опустив руку. Пролунав постріл. Куля вдарила в асфальт.
— Ти не просто людина, — сказав на це йому Аменадіїл.
— Що ти верзеш? — саркастично запитав Алекс. — Я звичайнісінька людина! І ніхто у світі не зможе мене...
— Схоже, він упертий, як і личить його природі, — їхню суперечку перервала поява Люцифера.

Новий голос змусив Алекса повернути голову. Перед ним стояв чоловік у бездоганному костюмі. Його чорне волосся було ідеально зачесане, а очі сяяли розумом і лукавством.
— Я Люцифер. Точніше, Магістр Ордену. Якщо бажаєш знати правду про себе — ходімо.

Марі зависла в повітрі на мітлі позаду нього, а Аменадіїл лише мовчки дивився.

Алекс зітхнув.
— Якщо я все одно не можу померти, то чому б не послухати цю вашу "правду"?

Марі летіла слідом за ними на відстані мітли, щоб нікому не заважати. Її червоний слід на пальці тьмяно світився. Від обручки, якої не було видно.

У соборі Алекс почув усе – історію своїх 26 втілень, правду про своє походження. Люцифер розповідав про нього спокійно, але з глибоким розумінням. Його голос мав силу, яку важко було ігнорувати. Алекс слухав, і кожне слово западало в його душу. Його впертість та сумніви танули перед беззаперечними фактами. Але саме слова Марі змусили його залишитися – вона знала про нього більше, ніж він міг уявити. Їхній зв’язок був глибшим, ніж просто випадковість.
І замість страху він відчув лише одне – бажання дізнатися ще більше, бажання нарешті зрозуміти, ким він є насправді.

У соборі панувала тиша, розбавлена лише м’яким світлом від свічок, що мерехтіли вздовж древніх кам'яних колон. Париж 1671 року був під покривом ночі, а Нотр-Дам, велична споруда з готичними вітражами та височезними баштами, здавалась невидимою для світу, що жив під нею. Повітря було важким і густим від таємниць, які не покидали ці стіни. Алекс стояв у центрі, відчуваючи на собі погляди інших членів Ордену. Вони мовчки оцінювали його, але не засуджували, немов у ньому вгадували щось стародавнє, щось знайоме, але невловиме.

Люцифер зробив кілька неквапливих кроків і зупинився перед Алексом. Його постава була такою ж граціозною, як і сама архітектура собору. Величність цього місця була на обличчі кожного члена Ордену, але він, Люцифер, був її справжнім володарем.
– Я обіцяв тобі правду, і я її дам, – заговорив він, його голос резонував у просторі, вібруючи на межі між небом і землею. – Ти прожив 26 життів. У кожному з них ти був особливим. Воїном, вченим, королем, вигнанцем. Але щоразу ти наближався до розуміння своєї справжньої сутності, і щоразу тебе щось зупиняло. Доки ти не опинився тут.

Алекс здригнувся. Він не міг у це повірити. Світло свічок підсвічувало його обличчя, його вираз був наповнений сумнівом і відчаєм.
– Це... це неможливо. Я просто людина, – прошепотів він, відчуваючи, як його голос тоне у порожнечі собору.

Марі зробила крок уперед, її голос був тихим, але впевненим:
– Якби ти був просто людиною, ти б уже помер. Але ти тут. Живий. І ти відчуваєш це, навіть якщо боїшся визнати.

Вона підійшла ближче, простягнувши руку. Її пальці торкнулися його долоні, і Алекс відчув тепло, знайоме, рідне... Це було як спогад з минулих життів, відчуття, яке він давно забув. Ніхто не міг пояснити, чому цей дотик викликав у нього таку сильну емоцію.
– Ми зустрічалися раніше, правда? – тихо запитав він, його голос ледве лунало у цьому величезному просторі.
Марі кивнула, її очі були глибокими, і у них приховувалась тисяча нерозказаних історій.
– У кожному з твоїх життів, – промовила вона.

Алекс перевів погляд на Люцифера. Той лише посміхнувся, посмішка була м'якою, але у ній була сила, яка могла переконати кожного.
– Ти хотів правди? Ось вона. Тепер вибір за тобою, – сказав Люцифер, і його голос став трохи темнішим, наче вітри, що пронизували коридори стародавнього собору.

Алекс зробив глибокий вдих, його очі затуманились, наче він зрозумів щось велике, і від того відчував важкість у грудях. Його життя ніколи не буде колишнім, але вперше за довгий час він відчував, що знайшов місце, де йому судилося бути. Париж, це древнє і величне місто, здавався для нього частиною цього нового шляху, який він мав пройти.

Ці стіни пам'ятали мільйони історій, і ось тепер одна з них стала частиною його власної долі. Вибір був перед ним. Таємниця була розкрита. І тепер він мав вирішити, що робити з тим знанням, яке відкрили йому Люцифер і Марі.