ГЛАВА 13. ВОСКРЕСІННЯ ІБЛІСА.

ГЛАВА 13. ВОСКРЕСІННЯ ІБЛІСА.

А зараз залишимо ненадовго собор Нотр-Дам і перенесемося до того моменту, коли Ліліт разом з Азірафаелем повернулися до книжкової крамнички.

Темрява огортала вузькі вулиці старого Парижа, коли Ліліт і Азірафаель поверталися до книжкової крамнички.

Місячне світло, що пробивалося крізь щілини дахів, лягало сріблястими смугами на бруківку, немов самі тіні міста стежили за ними.

Вузькі проходи та покручені арки приховували крамницю від сторонніх, роблячи її майже невидимою для смертних.

Ліліт знала, що їй необхідно ретельно підготуватися.

Вона мала зібрати всі потрібні інгредієнти та знайти заклинання, яке б не тільки воскресило Ібліса та його сорок розбійників, але й дало їй владу над ними.

Крамниця Азірафаеля була ідеальним місцем для таких пошуків.

Вона відчула, як холодний подих ночі проходить крізь неї.

Вона знала: все має бути бездоганно.

Від цього залежало не лише воскресіння Ібліса, а й її власна влада.

Вона обережно розкрила двері крамниці, і запах старих фоліантів, воску і тління дерева змішався з запахом смоли.

Тут магія була густішою, як туман, і все довкола дихало таємницею.

Серед численних фоліантів вона натрапила на книгу, що містила записи про Ібліса.

Пожовклі сторінки хрустнули під пальцями, а стародавні символи, намальовані червоним чорнилом, немов пульсували у світлі камінного вогню.

В книзі йшлося про давню суперечку Ібліса з Богом щодо Безкрилого Ангела.

Ібліс стверджував, що поява такої істоти зруйнує баланс між світлом і темрявою.

Він стверджував, що люди занадто слабкі, щоб володіти такою силою, що Безкрилий Ангел стане їхньою загибеллю, а не спасінням.

Але Бог відповів йому:
— Його доля вже написана. Він прийде у світ не як слуга темряви, а як випробування для неї.

Ліліт почала читати шепотом:
— Ібліс від самого початку заперечував проти появи Безкрилих Ангелів. Він вважав, що така істота зруйнує рівновагу світла і темряви, що людство занадто слабке, щоб витримати її силу…

Ібліс не прийняв цього.
Він відмовився вклонитися новому створінню й прокляв його ім’я.

У відповідь його дух було заточено в амулет, а його тіло заховане в печері Окс-Бель-ха, подалі від смертних і безсмертних.

Її голос загубився серед тріпотіння полум’я.

Ліліт зупинилася, вдивляючись у символи на сторінці.

Вона проковтнула повітря, відчуваючи, як магія книги проникає крізь шкіру, немов холодна вода.

Слова, що колись були простими літописами, зараз стали заклинанням, ключем до воскресіння стародавнього лиходія.

— Воскресити Ібліса можна лише повернувши його душу в тіло, — шепотіла вона сама собі. — Але якщо віддати йому лише половину душі, іншу залишивши у амулеті, його воля стане моєю.

Азірафаель мовчки збирав інгредієнти: зміїну шкіру, вугілля з жертовного вогнища, попіл від спаленого манускрипту, кістку ворона та срібну чашу, що колись належала жерцям темного культу.

Усі ці предмети наче самі вимагали крові, страху й відданості, і він відчував, як напружується повітря навколо.

Коли все було готове, вони повернулися до печери Окс-Бель-ха.

Сім-Сім чекала, її прозорі крила розкривалися, а очі світилися холодним світлом.

Її присутність у темряві була як знак нагляду, невидимого охоронця стародавньої магії.

У центрі печери, на кам'яному вівтарі, лежало нерухоме тіло Ібліса.

Воно було збережене завдяки магії, не старіючи, не розкладаючись, лише спляче, застигле в очікуванні пробудження.

Темні символи покривали його груди та руки, мерехтячи у слабкому світлі смолоскипів.

Його шкіра залишалася незмінною, немов вирізана з темного мармуру.

Тіло чекало, застигле у часі, а темні руни на грудях і руках мерехтіли блідим світлом, як нитки стародавньої сили.

Ліліт встановила амулет у чаші, поклавши його навиворіт, як було вказано в ритуалі.

Вона витягла кинджал і обережно подивилася на Азірафаеля:
— Ти знаєш, що треба робити.

Він кивнув.

Їхні долоні стикнулися, і Ліліт різко порізала його руку.

Краплі крові впали в чашу, зливаючись з іншими інгредієнтами, і повітря здригнулося від магії.

Магія здригнулася у повітрі.

Ліліт почала шепотіти слова древнього ритуалу, її голос лунав, немов далекий відголос бурі.

Слово за словом, шепіт за шепотом, ритуал наповнював простір темною енергією, яка звивалася, наче живий змій.

Сім-Сім, не підозрюючи задуму Ліліт, створила захисне коло.

Смолоскипи тріпотіли, тіні по стінах оживали, перетворюючись на химерних істот, що стежили за кожним рухом.

І тоді сталося неминуче.

З амулета вирвалася чорна хмара, густий, живий дим, що закручувався у спіралі, мов тіні ночі.

Вона злітала вгору і падала на тіло Ібліса.

Його груди здригнулися, і з уст вирвався глухий стогін, що нагадував одночасно рик звіра і відлуння бурі.

Очі відкрилися — бездонні, темні, як сама ніч.

Він був древнім, жахливим і прекрасним водночас.

Шкіра, немов виточена зі стародавнього каменю, очі, що бачили світи, що вже давно зникли.

Він був тим, хто кидав виклик Богові, хто ніколи не прийняв людство як гідну форму життя.

Він був повелителем тіней, і зараз він повернувся.

Ібліс підвівся.

Каміння печери здригнулося від його сили.

Він окинув поглядом Ліліт і Азірафаеля, а потім промовив:
— Хто наважився мене пробудити?