ГЛАВА 9. КНИЖКОВА КРАМНИЧКА АЗІРАФАЕЛЯ.

ГЛАВА 9. КНИЖКОВА КРАМНИЧКА АЗІРАФАЕЛЯ. ЗМОВА З ЛІЛІТ.

Після того як Ліліт закрила Ворота Пекла, її погляд знову став твердим, як камінь.

Тіні в її очах, що ще мить тому пульсували полум’ям, згасли, лишивши тільки холодний відблиск бездонної рішучості.

Вона залишила Люцифера в темряві підвалу собору Нотр-Дам, серед кам’яних склепінь, що дихали стародавніми молитвами й прокляттями.

Там, де навіть самі дзвони не наважувалися відлунювати.

А сама вирушила туди, де, за словами Захарії, її чекав Перший Безкрилий Ангел.

Азірафаель.

Він, як і вона, вже давно залишив небеса, спокутуючи провину серед смертних на землі.

Його кроки не звучали у хорах, а губилися серед людських натовпів.

І все ж він лишався іншим — не зовсім людиною, не зовсім ангелом.

За втрату Палаючого Меча Господь позбавив його крил, і тепер він був одним із тих, хто не мав дому ні на Небесах, ні в Пеклі, ні на Землі.

Вічний вигнанець, якому залишалася тільки тінь колишньої слави.

Ліліт крокувала по вулицях Парижа, і камінь під її ногами здавався важчим, ніж завжди.

Її місія давила, як тягар усіх проклять, що колись кинули на неї боги.

Але ніхто, жодна жива душа, не мала знати, чого вона насправді прагне.

Тепер її мета мала ім’я.
Азірафаель.

Вона знала, що з ним можна буде схилити небеса на власний бік, якщо грати обережно, вибудовуючи кожне слово, кожен крок.

Але у її планах не було місця для жалю чи слабкості: коли він виконає своє призначення, вона зітре його з лиця світу.

Вона з’явилася перед ним із темряви, ніби сама тінь виточила її образ.

І він, спершу здивований, одразу впізнав її.

У її очах горіла та сама рішучість, яку він колись бачив у власному віддзеркаленні, коли ще мав крила.

Ліліт не гаяла часу на марні слова.
— Я знаю, чого ти хочеш, Азірафаелю, — її голос звучав тихо, але кожне слово било по його серцю, як удар дзвону. — Ти хочеш відновити крила. Хочеш повернути те, що втратив. Але для цього тобі доведеться зрадити саму віру. Ступити в пітьму. І тоді твої бажання стануть реальністю.

Азірафаель мовчав.

Його губи не рухалися, але очі — уважні, тремтливі — видавали, що він ловив кожен звук.

Він вже чув подібні спокуси.

Але ця звучала небезпечно знайомо.

— І як ти пропонуєш це зробити? — спитав він нарешті.

Його голос був хрипким, наче давно забутий. 
Він бачив, куди веде її намір, і все ж хотів почути.
Бо що ще йому лишалося?
Його серце билося важко, як у того, хто вже втратив усе.

Ліліт усміхнулася.
Її усмішка була темна, як нічний морок, і холодна, як обійми могили.
— Ти хочеш відновити Палаючий Меч? Хочеш знищити Алекса? Хочеш повернути те, що належить тобі за правом? — її голос переходив у шепіт, але він лунав гучніше грому. — Тоді допоможи мені. Знайди Безкрилого Ангела. Я допоможу тобі знову розгорнути крила. Все, що тобі треба, — це довіритися мені.

Азірафаель стиснув кулаки.

Його серце горіло від гніву й від забороненого бажання.
Він бачив себе знову ангелом — відчував на плечах світло, яке так давно згасло.
І вперше за століття йому здавалося, що шанс є.

— Але знайти Безкрилого Ангела… не так просто, — відповів він. — Ми відчуваємо один одного, так. Але цього замало.

Ліліт кивнула, ніби давно знала цю відповідь.
Вона вже розписала його кроки, ще перш ніж він зробив перший.

— Ти підеш у Нотр-Дам, до Люцифера, — сказала вона, її голос нагадував шелест ножів. — І дістанеш від нього все, що допоможе тобі відчути його слід. Але не йди сам. Самотність — це пастка, Азірафаелю. Я подбаю про решту.

Азірафаель зітхнув.

Але в його очах вже загорівся вогонь.

Знову йти до Люцифера?
Це було небезпечно.
Але чи не небезпечніше було б лишитися з пустими руками?

І він пішов.

Собор зустрів його тишею, у якій було чутно навіть биття власного серця.

Там він знайшов Люцифера й Аменадиїла.

Їхня розмова була коротка, але важка.
Кожне слово падало, як камінь у глибоку криницю.

Та перш ніж вони встигли закінчити, двері підвалу відчинилися самі.

І в темряву увійшов Жнець Смерті.

Його присутність важила, як кам’яна плита на грудях.
У повітрі запахло тліном.
Він не промовив багато — тільки те, чого вони чекали.

Азірафаель зрозумів: час настав.
Він не вагався.
Зник у тумані першим, несучи відповідь для Ліліт.

А Люцифер і Аменадиїл залишилися у темряві собору, думаючи не про змову, а про те, як урятувати Безкрилого Ангела від самого себе.

…

Він знайшов її у крамничці.
Азірафаель відчинив двері, і дзвіночок над ними задзвенів тихо, ніби не хотів будити книги.

Тут пахло старим пергаментом, чорнилом і пилом віків.

Полички, завалені рукописами, дихали таємницями.

Ліліт сиділа серед цього хаосу, схиляючись над сторінками.

Вона шукала Ібліса.
Шукала печеру Окс-Бель-Ха. Шукала сорок розбійників і хранительку Сім-Сім.

Книги тягнулися до неї, як тіні до вогню.

Азірафаель підійшов ближче. Його слова стали доповіддю.

Він говорив про все, що почув. Його голос був рівний, але в ньому відчувалася напруга, наче він сам боявся озвучувати істину.

Ліліт слухала.

Її обличчя залишалося кам’яним, але всередині — хвиля, глибока, потужна.

Її план складався.

— Ти знаєш, що робити, — мовила вона. Її погляд в’ївся йому в душу. — Я потребую твоєї допомоги, Азірафаелю. Мені потрібен Амулет Ібліса. Він дасть мені контроль над армією сорока розбійників. І тоді ми зруйнуємо все, що намагається нас зупинити.

Азірафаель мовчав.

Але в його очах вже палав вогонь.

Він хотів вибачення.
Він хотів спокути. 
І, можливо, місце поруч із нею.

Але Ліліт думала інакше.

Вона вже вирішила: коли він виконає свою роль, вона зітре його.

Бо жодна сила не мала залишатися між нею і владою.

— Я допоможу тобі, — сказав він нарешті.