ГЛАВА 6. НЕВДАЛЕ САМОГУБСТВО.

ГЛАВА 6. НЕВДАЛЕ САМОГУБСТВО.

Було 23 червня 1671 року, вечір повільно переходив у ніч, святкову Ніч Дня Всіх Святих.

Алекс стояв посеред безлюдної вулиці, зануреної в темряву, що стелилася низько, як крила падлого ангела. Після тих снів і видінь, що переслідували його останні роки, а сьогодні розбили його останню надію, у ньому не лишилося нічого — ані болю, ані злості. Лише пустка. І рішення.

Ніч мовчала.
Ліхтарі, здавалося, згасли всюди, крім тієї частини дороги, де стояв він. Там горіло рівно 27 вогників. І саме ця кількість ледь помітно всміхнулася з глибини підсвідомості.

Він не повернувся додому. І не пішов до каміна, як колись.
Бо в цю ніч його місце було не в кімнаті, а на роздоріжжі між світами — там, де кожен крок веде або до смерті, або до пророцтва.

Його обличчя, спотворене глибоким шрамом, що перетинав правий бік голови, око і ніс, здавалося застиглим у байдужості. Однак у його лівому оці жевріла лють, а праве, змінене шрамом, відбивало інший світ—жахливий, темний, населений привидами давно померлих.
Ці голоси переслідували його завжди. Вони шепотіли, кричали, стогнали—деякі благали про допомогу, інші знущалися, сміялися, зловісно шепочучи про майбутнє, якого він не бажав. Він намагався їх ігнорувати, але темрява більше не приховувала від нього нічого—його зір бачив крізь морок, і це знання було прокляттям.
Його серце билося невпинно, надто швидко—двісті ударів на хвилину, як розлючений барабан у грудях. Через це його руки завжди були крижаними, ніби життя залишало його повільно, без зупину. Але справжнім даром, чи, скоріше, прокляттям, була його пам’ять. Він запам’ятовував усе: запахи, слова, дотики, навіть дрібні деталі, які інші давно забували. Він міг витягти з пам’яті голос людини, яку зустрів лише раз, і повторити її слова, як записаний лист, слово в слово і з тією ж інтонацією в голосі.
На лівій руці, на вказівному пальці, він мав ще один шрам, а на правій—червоний слід, немов від обручки. Але він ніколи не носив обручки. Ніхто не ставив йому цього запитання.
Сьогодні у нього особливий день, день його народження, який він ненавидить і не збирається святкувати.
Двадцять сім років, саме стільки йому сьогодні виповнюється, двадцять сім довгих років, які йому набридли, через нещасливе кохання і відсутність особистого життя.

"Коли ти нічий - тобі належить цілий світ!"
Але навіщо тобі цей світ, якщо ти не можеш нікому його подарувати?
Завжди один, так як взагалі нікому непотрібен!
Йдеш додому не тому, що тобі туди хочеться і хтось чекає, а тому що так треба!
Не ночувати ж на вулиці серед ясного неба?!
Завжди їси один, не тому що так хочеться, а тому що так треба, бо так влаштований організм людини!
Завжди лягаєш спати один не тому що так хочеться, а тому що так треба!
Хоча сон приходить лише під ранок і то тільки тоді, коли вже просто"вирубає"!
Та і сни останнім часом стали одноманітні.
Щоразу сниться один і той же сон про те, як він спускається в якесь підземелля, підходить до якоїсь стіни, де стоїть якийсь чоловік у плащі с капюшоном.
Потім у нього в руці з'являється Палаючий меч, який він заносить перед стіною і... на цьому сон обривається, так як настає ранок.
Двадцять сім років, саме стільки пройшло років з моменту його появи у цей світ.
Він ніколи і нікого не просив щоб давали йому життя!
Через цей шрам і спотворену зовнішність він був для оточуючих причиною насмішок і кпин!
Його присутність, як і саме існування, викликало і викликає у людей огиду і відразу, особливо у прекрасної половини людства. 
Тому, звісно ж, ні про яке особисте життя не може і йти мови!
Щоб хоч якось приховати цей дефект візуально він носив капюшон, так як він хоч трохи маскує його потворне обличчя і ховає пошкоджене шрамом око, яке давно змінило свій колір.
Це не набутий дефект, а вроджений, таким він і з'явився на цей світ.
Саме сьогодні у нього день народження, виповнюється двадцять сім років, двадцять сім довгих років страждань.
І звісно ж що його ніхто з цим не привітає, так як взагалі ніхто не знає і абсолютно не хоче знати.
Йому завжди є що сказати, от правда тільки немає кому.
Він готовий половину свого життя віддати щоб хтось був поруч і сказав: "Я тебе дуже сильно люблю!"
Але він прекрасно розумів і знав, що не заслуговує і ніколи не заслогувава на це абсолютно!
Те, що доступно багатьом іншим людям, йому було назавжди закрите!
Всі ті представниці прекрасної статі, які, напевно, від безвиході опускалися до його рівня і давали хибну краплю Надії на Любов, зникали так само раптово, як і з'являлися, залишаючи його одного без пояснень і з розбитим серцем!
За все своє життя йому вже стільки разів розбивали те серце, що й так б'ється з шаленою швидкістю, що вже там просто немає що розбивати!

"Так більше тривати не може! Сьогодні ж припиню всі муки раз і назавжди, покінчивши з життям! Я тільки руйную і псую усім життя! Все закінчується, навіть, не розпочавшись!"-роздумував він поки йшов нічним Парижем до свого вироку.

В Парижі є декілька способів покінчити життя самогубством, щоб не встигли врятувати, але найвірніший з них-стрибнути з висоти на асфальт, щоб і збирати було нічого.
Найвища споруда Парижу 1671-го року-вежа Сен-Жак, цю споруду ненавидять усі парижани, звісно ж, окрім нього.
Вежа Сен-Жак 60 метрів, церковна дзвіниця, та ще й до цього ж все буде символічно: Горбань з Нотр-Даму теж покінчив життя стрибнувши з церковної дзвіниці і теж через кохання до Есмеральди!
"От тільки про це ніхто не напише ні в одній газеті!"- Майже сміючись думав він по дорозі до цієї вежі.

Вулиці Парижа були тихими, обгорнутими туманом. Гасові ліхтарі кидали примарне світло, і будинки здавалися безликими свідками його останнього шляху. Алекс крокував у напрямку дзвіниці Сен-Жак, що височіла, мов темний монумент смерті.
Двері були відкриті.
— Що ти тут робиш? — голос пролунав несподівано.
Алекс підняв очі. Біля входу стояв чоловік у темному плащі з капюшоном. Його обличчя ховалося в тіні.
— Прийшов помилуватися Парижем, — відповів Алекс спокійно.
— Або зістрибнути з дзвіниці?
Алекс посміхнувся.
— Навіть якщо так, яке тобі до цього діло?
Чоловік мовчав, але його присутність не давала спокою. Алекс пройшов усередину.
Лише він зробив кілька кроків, як перед ним постала дівчина. Вона була молода, красива, з довгим каштановим волоссям, темними, майже чорними очима та витонченими чорними бровами. Родимка на правій щоці робила її образ ще більш виразним.
— З Днем народження, Алекс.
Він завмер.
— Як ти знаєш?
— Я знаю багато речей. Наприклад, що ти не хочеш помирати. Ти просто не хочеш жити так, як живеш зараз.
Її голос був м’яким, але сильним. Його дратувало те, як вона дивилася на нього—з розумінням, якого він не потребував.
Він знову рушив до сходів.
— Тримай дистанцію в півтора метри, — кинув він через плече. — Це приблизно довжина мітли, на якій літають всі представниці твоєї статі.
Марі ледь усміхнулася.
— А що, якщо я можу літати на мітлі?
Алекс зупинився, але нічого не сказав.
Він вже давно зрозумів і дав собі слово ніколи і ні за яких обставин не розмовляти з жодною представницею прекрасної статі, щоб не давати їм привід познущатися і посміятися з себе.
В мовчанні багато корисного, мовчання допомагає сконцентруватися на собі і своїх думках, мовчання взагалі приносить менше шкоди, ніж будь-яка відповідь, особливо відповідь будь-якій представниці прекрасної половини людства.
В мовчанні менше проблем, варто лише з будь-якою з них заговорити, як все починається по одному і тому самому сценарію, вкінці якого він завжди залишається один і з розбитим серцем, хоча розбивати там вже немає чого.
Саме тому потрібно стерти себе з цієї землі, щоб і сліду не залишилося ні для кого.
Він повільно піднімався сходами, які привели його до дверей, сходи вели на самий дах дзвіниці.
Він вийшов на дах.
Париж розкинувся перед ним. Його серце билося так швидко, що він майже не чув власних думок.
— Це не допоможе.
Він озирнувся. Марі стояла позаду нього.
— Ти ніколи не дізнаєшся правди, якщо підеш зараз. Та і в тебе все одно сьогодні нічого не вийде, як би ти не старався.
— Правди? — він гірко засміявся. — Моя правда в тому, що я народився у день, коли не хотів з’являтися на світ. А чи вийде в мене сьогодні померти-не тобі вирішувати, а мені!
Він зробив крок уперед.
Падіння.
Темрява.
Але він не розбився.
Час завмер.
Перед ним стояв той самий чоловік у капюшоні.
— То як Париж з висоти пташиного польоту?-Почув він знайомий чоловічий голос.
— Могло б бути і краще,-відповів Алекс-якщо б сьогодні мене було стерто з лиця землі назавжди і ніхто не чіплявся!
Що ж сьогодні за день такий,що не дають спокійно померти?

— Це не день сьогодні такий, — відповів йому Аменадиїл (як ви вже могли здогадатися, це був саме він, адже лише йому підвладно зупиняти і заново запускати хід часу), — це твоя Доля.

— А я такого не замовляв, — огризнувся Алекс. — Навіщо мені така ваша самодіяльність? Особисто я не просив!

— Існує одне Пророцтво, — почув самогубця той самий жіночий голос, що був на даху, біля свого вуха. — І я ж казала, що в тебе нічого не вийде.

Алекс повернув до неї голову, щоб огризнутися, але слова застрягли в його горлі, коли він побачив її. Вона сиділа верхи на мітлі й теж зависла у повітрі.

— Все, все, — сказала дівчина у відповідь на закляклий від подиву вираз його обличчя. — Я все пам’ятаю: соціальна дистанція на довжину мітли.

Вона повільно приземлилася й стала з боку, витягнувши в руці мітлу.

— Вибач, — засміялася вона. — А довжина ступи, в якій я літаю, входить у соціальну дистанцію?

Він проігнорував це питання і звернувся до Аменадиїла:

— Може, й мене вже опустите?

— Ах, так, — зітхнув янгол і склав по-молитовному руки. — Зовсім забув про це.

Час знову почав свій хід, і Алекс повільно опустився на асфальт поруч із дзвіницею Сен-Жак.

Десь у темряві, майже непомітний для людського ока, за всіма подіями спостерігав Жнець Смерті. Його присутність була невидимою, але відчутною. Він з’явився тут не випадково. Після розмови з Люцифером у соборі Жнець вирушив у це місце, щоби знайти того, хто мав стати 27-м Безкрилим Ангелом.

— Дякую, — сказав Алекс, звертаючись до янгола. — Тепер можна піти кинутися під потяг, випити отрути, втопитися, померти на дуелі, враховуючи те, що я не вмію поводитися зі зброєю… Загалом, можна спокійно піти туди, де не будуть заважати двоє якихось божевільних, що дістають людей балачками про Долю і Пророцтва!

— Я ж тобі вже говорила, і кажу втретє, — сказала відьма. — Чи ти не чуєш через свою соціальну дистанцію?

— Ха, — іронічно засміявся Алекс. — Якесь там Пророцтво, що заважає мені не тільки жити, а й померти?

— Чудово! — Алекс злісно розсміявся. — Я навіть померти нормально не можу!

— Не віриш нам? — відповів йому Аменадиїл. — Можеш перевірити сам. Кинешся під потяг — потяг зійде з рейок або змінить маршрут, вип’єш отруту — вона перетвориться на звичайну воду, захочеш втопитися — підеш як святий по воді, куля пролетить мимо, шпага розлетиться від удару. Список можна продовжувати… Не віриш? То тримай пістолет і стріляй у себе. Хочеш, я вистрілю?

— Ні, дякую, — відповів Алекс. — Стріляти в мене не треба, бо це буде вбивство, а от самогубці не потрапляють у Рай, а тільки в Пекло. В Пеклі хоч я буду знати, за що наді мною будуть знущатися, а не так, як зараз — просто за те, що я існую і досі живий. Давайте пістолет.

Янгол витяг з рукава ряси пістолет і дав йому.

Алекс узяв його, перевірив і випустив кулю в повітря. Постріл гримнув, підтверджуючи, що зброя справжня. Він приставив дуло до своєї голови і натиснув на спусковий гачок.

Тиша.

Лише дим.

Його обличчя скривилося від злості. Він різко опустив руку.

Пролунав постріл.

Куля вдарила в асфальт.

Жнець Смерті кивнув ледь помітно, спостерігаючи за цим видовищем. Все йшло так, як було передбачено.

— Ти не просто людина, — сказав Аменадиїл.

— Що ти верзеш? — саркастично запитав Алекс. — Я звичайнісінька людина! І ніхто у світі не зможе мене…

— Схоже, він упертий, як і личить його природі, — їхню суперечку перебила поява Люцифера.

Новий голос змусив Алекса повернути голову.

Перед ним стояв чоловік у бездоганному костюмі. Його чорне волосся було ідеально зачесане, а очі сяяли розумом і лукавством.

— Я Люцифер. Точніше, Магістр Ордену. Якщо бажаєш знати правду про себе — ходімо.

Жнець Смерті розчинився в повітрі, щойно Люцифер ступив уперед. Він виконав свою місію — переконався, що все йде за планом.

Марі зависла в повітрі на мітлі позаду, а Аменадиїл лише мовчки дивився.

Алекс зітхнув.

— Якщо я все одно не можу померти, то чому б не послухати цю вашу "правду"?

Марі летіла слідом за ними на відстані мітли, щоб нікому не заважати. Її червоний слід на пальці тьмяно світився. Від обручки, якої не було видно.