ГЛАВА 4. ЛІЛІТ.

ГЛАВА 4. ЛІЛІТ

Паролья. Розділ: “Корона, що впала в попіл”
(Сторінка, яка з’являється лише тому, хто хоч раз бачив у дзеркалі не своє відображення.)

У нічному Парижі 24 червня 1671 року була королева.

Її ім’я — Ліліт.

Не королева Сутінків — шлях туди закрив Безликий.
Вона стала королевою ночі, спокуси й тіней.

Кардинал Арман де Рішельє поклав на її голову корону короля Артура.

З того часу Париж став її королівством.

Кожна вулиця шепотіла її ім’я.

Але жодна корона не триває вічно.

Бо навіть той, хто панує над тінями, не витримує зустрічі з зеркалом.

Ліліт глянула в Сутінкове зеркало.

І воно розірвало її душу.

Темрява залишилася з нею.
А світло відділилося.

З того світла народилася Марі.
Не примара, не віддзеркалення.

Жива.

У ній було все, що Ліліт зрадила: любов, ніжність, вірність.

І саме Марі зустріла Алекса, того, кого називали Безкрилим.

Вони поклали клятву:
— Щоб не сталося, я тебе завжди знайду. Якщо життя повториться тисячу разів — я виберу тебе знову.

А Ліліт упала.

Її тіло стало попелом.
Корона Артура зникла в Сутінковому світі, де немає ні дня, ні ночі.

У Грімуарі Сутінків написано:

“Корона лежить у попелі.

Але попіл не завжди кінець.
Бо навіть коли королеву з’їдає вогонь — її тінь ще довго ходить вулицями нічного міста.”

“…І задумались янголи: а що ж це за істота така — розпрекрасна, чарівна й спокуслива, солодша за мед і п’янкіша за вино?
Та, яка навіть рай, самий Едем, створений для неї Богом, проміняла на грішну землю?
І ніхто з того часу не може дати відповіді на це вічне запитання. Це — таїна з тайн жіночої натури.
Бо людство пам’ятає Єву… але забуло про Ліліт, першу, хоч і невдалу, подобу жінки.”

— І створив Бог для Адама жінку, і назвав її… Ліліт.

Її волосся спадало чорними хвилями, очі сяяли вогнем, у якому крилася обіцянка насолоди й небезпеки.

Тіло Ліліт вигиналося й блищало, немов увесь світ відлунював у її силуеті.

Вона була створена не з простого світла — Люцифер взяв тінь з першого проблиску світу, додав у неї полум’я своєї душі, і з цього поєднання народилася Ліліт: гаряча, вільна, непокірна.

— Ти вільна, — прошепотів Люцифер, вкладаючи у її серце частину себе. — Але пам’ятай: свобода — це не легкість, а вогонь, що зжигає тих, хто наважиться її спробувати приборкати.

Ліліт підняла руки до неба, і тіні, з яких вона виникла, розтанули, немов музика у повітрі.

Вже від початку в ній жила воля — не коритися нікому, навіть Богу.

Вона втекла.

Покинула Адама й Едем, бо не хотіла бути нічиєю власністю.

Біля Червоного моря її наздогнали троє янголів, крила яких палали, а голоси гриміли громом.

— Ліліт, повертайся! — владно мовив один. — Господь наказав нам привести тебе назад. Ти створена для Раю і для Адама.

Вона сміялась, піднімаючи руки до нічного неба.

— Не повернуся! Хоч ріжте мене, хоч розпинайте! Ви дарма крилами билися, бо я — не ваша і не Його.

— Ти навіть у Рай не повернешся? — здивувався другий. — У квітучий сад безтурботності?

— Навіть у Рай, — з викликом відповіла вона. — Бо що за рай, де грішити ні з ким? Там усе мертве й нудне. Я ж — жінка вільна. Де хочу, там і буду. З ким хочу — з тим і грішу.

Янголи завмерли, приголомшені.

— Ти… хочеш проміняти людське на демонське? — ледве прошепотів третій.

— Так! — очі Ліліт спалахнули вогнем. — Я стану демоницею! Спокушатиму чоловіків у найзвабливішому вигляді, штовхатиму їх до гріха, і жодна ваша молитва мене не зупинить!

Її сміх розлетівся над хвилями Червоного моря, і навіть вода потемніла.

Янголи, розгублені, полетіли назад. Вперше вони не змогли виконати наказ.

Бо створив Ліліт не сам Бог, а той, кому Він довірив — Архангел Люцифер.
Він вклав у неї частину своєї душі, красу й спокусу.
І коли вона втекла, він сам повстав проти Отця.

Так перший Падший Ангел став Владикою Пекла.

Ліліт була прекрасна.

Не було рівних їй ні в Едемі, ні на землі.

Та душа її була дзеркалом Люцифера — повна гордині й жаги свободи.

Тому Бог створив Єву.

Але вже сам, більше не довіряючи нікому.

Єва з’явилася не з тіні й вогню, а з чистого подиху Бога, зі світла, що не палить, а оберігає.

Вона була добром, ніжністю й вірністю, протилежністю Ліліт, тими нитками, що зв’язували світ із людством.

Люцифер, вигнаний з Раю і сповнений ненависті, пробрався в Едем у подобі змія.

Саме він спокусив Єву й Адама на перший гріх.

Ворота саду тоді охороняв янгол Ієзекіїль із Палаючим Мечем.

Меч був викуваний із перших зіркових іскор, що впали на землю, і мав силу розсікти не лише тіло, а й сам час.

Та Ієзекіїль, піддавшись хитрощам Люцифера, впустив його.

За це Бог позбавив Ієзекіїля крил і закрив у небесній в’язниці.

Замість нього поставили Азірафаеля.

Той пожалів вигнанців, Адама  і Єву, що стали смертними, віддав їм свій Меч.

За цей вчинок він також утратив крила, але залишився жити серед людей.

Так з’явився перший Безкрилий Ангел, початок роду якому поклав Азірафаель.

Палаючий Меч, потрапивши в руки смертних, приносив лише руйнування.

Землі тріщали, міста горіли, а серця людей сповнювалися страхом.

І тоді Бог наказав Архангелу Гавриїлу забрати його, щоб поділити на три частини.

Бо ще від початку він був створений не як зброя, а як випробування.

Його полум’я мало зберігати рівновагу між світлом і темрявою.

Та коли він упав у руки смертних, полум’я стало пожиранням.

Міста горіли, царства гинули, і навіть молитви не могли спинити його жагу.

Тоді Архангели зібралися в тіні Сіонської гори.
І сказав Михаїл:
— Краще розділити вогонь, ніж дозволити йому пожерти світ.