ГЛАВА 3. МІЯ САМАЕЛЬ.

ГЛАВА 3. МІЯ САМЕЛЬ.

ГЛАВА 3. МІЯ САМАЕЛЬ.

ПЕКЕЛЬНЕ КОХАННЯ: ЛІТОПИС ТІНІ ТА ПОЛУМ’Я.

У Грімуарі Сутінків є сторінка, яку не може відкрити жоден маг, жоден демон і навіть жоден архангел.

Сторінка, що з’являється лише тоді, коли між світами народжується те, що не можна назвати словом, лише шепотом.

На тій сторінці написано:
"Коли Тінь покохає Полум’я, світ здригнеться — і навіть Пекло навчиться боятися."

Це — легенда про Мію і Люцифера.
Про кохання, яке мало право не існувати.
Про союз, що не був вироком, але став долею.
Про відьму, яка не злякалась Самаеля.
І про Владику Пекла, який вперше за мільярди років дозволив комусь торкнутися його серця.

Кажуть, що у світі існує рівно три речі, яких боїться навіть Пекло:
— тиша перед народженням зорі;
— молитва, яку вимовлено без надії;
— і любов, яку не мали дозволу відчути.

Саме третя і стала розломом між світами.

У тій ночі не було нічого незвичного — жодного знаку, жодного передвістя.

Люцифер сидів на троні з чорного обсидіану, притлумлено слухаючи нескінченні доповіді про повстання, зради й клятви, які нічого не вартували.
Для нього це було так само буденно, як для смертного — подих.

Та раптом повітря Пекла змінилося.

Полум’я, яке тисячі років палало однаково рівним червоним сяйвом, на мить змерехтіло золотим — теплим, живим, чужим для цього місця.
Легкий подих вітру, неможливий у безповітряному підземному царстві, торкнувся кам’яних плит тронної зали.

І тоді Владика відчув.

Хтось увійшов у його реальність.
Хтось, хто не просив дозволу.
Хтось, кого він мав би знищити, але чомусь не міг навіть усвідомити цього бажання.

— Хто це? — прошепотіли демони, падаючи навколішки.
— Чия сила торкається наших меж?
— Чий дух не впізнає Пекло?

Люцифер підвівся.
Полум’я навколо нього враз спалахнуло, немов вітаючи пробудження давно забутої сутності.

Він уперше за епохи відчув цікавість.

І це його насторожило більше за все.

Мія  була відьмою не зовсім звичною.
Вона не поклонялася ні темним богам, ні світлим.
Її сила не мала обмежень — але й не мала захисту.
Вона була тією, хто стоїть на межі.
Тією, хто може впасти в будь-який бік.

Лише одного вона боялася:
Почути власне серце, яке пам’ятало про кохання, що могло зруйнувати її світ.

Того вечора вона відкривала рідкісний ритуал, заборонений навіть найсміливішим ковенам.
Їй потрібен був не демон, не дух, а істина — та, яку не вимовляють живі.

Грімуар Сутінків попереджав:
"Не клич Тінь, якщо не готова стати її частиною."

Мія не слухала.
— Покажись, хто б ти не був, — проказала вона, малюючи на підлозі коло з попелу та срібла. — Мені потрібен шлях, а не захист.

Коли коло спалахнуло темно-червоним, Мія на мить зрозуміла, що пішла надто далеко.

Та вже запізно.

Темрява розійшлася, і на місці ритуального вогню виник силует — не суцільний, не тіньовий, а такий, що складався з двох стихій: сутінкового мороку та чистого золота полум’я.

Він не був демоном, і не був ангелом.

Він був тим, про кого не говорили вголос.

Люцифер.

Владика Пекла дивився на відьму так, ніби дивився у дзеркало, в якому вперше за довгі ери побачив власні межі.

Мія не впала навколішки.
Не опустила очей.
Не тремтіла.

Її пальці стиснули амулет, але не від страху — від ясного, холодного усвідомлення, що вона стоїть перед тим, хто переламував світи, як кригу під ногами смертних.

— Ти порушила рівновагу, — сказав Люцифер. Його голос був одночасно шелестом попелу й гуркотом вулканів. — І за це маєш заплатити.
— Я не кликала тебе, — спокійно відповіла Мія. — Я кликала істину.
— Істину? — він усміхнувся. — Дурепо. Я — брехня, що стала реальністю.
— Тоді ми схожі, — відьма підняла підборіддя. — Бо я — реальність, яку всі називають брехнею.

Це було перше зіткнення їхніх світів.

Полум’я навколо тремтіло, ніби не знало, кому служити: відьмі, чи Владиці Пекла.

А десь між ними народжувалась тріщина в долі.

Демони, що наважилися стати свідками появи Мії, шепотіли:
— Вона смілива…
— Вона божевільна…
— Вона приречена…

Але Люцифер мовчав.
Він просто дивився на неї так, як не дивився ні на жодну душу.

Його очі, зазвичай холодні та всевладні, раптом наповнилися чимось незбагненним — теплом? зацікавленістю?
Тінню тих почуттів, які він колись добровільно вирвав із себе?

Він підійшов ближче.

Мія не відступила.

— Навіщо ти проводила ритуал? — його голос став нижчим, майже людським.
— Щоб знайти відповідь.
— На що?
— На те, чому світ починає гинути зсередини.
— Ти не зможеш цього зупинити.
— Можливо, — вона торкнулась руни на долоні. — Але я зможу зрозуміти.

Люцифер простягнув руку.
Полум’я навколо нього витягнулося у нитки, що обвивали його пальці.
— А якщо моя відповідь тобі не сподобається?
— Я її прийму.

Це слово зупинило Пекло.
Вперше за тисячоліття.

Він торкнувся її руки.

Це не було ні магією, ні загрозою.
Це був дотик, що не мав відбутися — і саме тому він став ключем.

Темрява піднялася з-під землі, золоті іскри сплелися у мовчазний вихор.

Перший удар.
Другий.
Третій.

І тоді Грімуар Сутінків відкрився на забороненій сторінці.

Сторінці, яку не міг розгледіти жоден архангел.
Сторінці, де з’явилися слова у чорному вогні:
"Тінь покохала Полум’я."

Мія різко вдихнула, вириваючи руку з його долоні.
Люцифер завмер, немов відчувши удар у власне серце.
— Що це означає? — прошепотіла відьма.

Він не відповів одразу.
Лише повільно повернувся до неї, і в його погляді з’явилося те, що могло знищити будь-який світ:
Визнання неможливого.