ГЛАВА 2. ЛЕГЕНДА ПРО БЕЗКРИЛОГО АНГЕЛА.

ГЛАВА 2. ЛЕГЕНДА ПРО БЕЗКРИЛОГО АНГЕЛА.

Світ не пам’ятає, коли саме з’явилися ті, хто звався Безкрилими.

Кажуть, вони ходили між ангелами і людьми ще тоді, коли саме слово "час" не мало значення, коли світло й темрява були не ворогами, а двома подихами одного Всесвіту.

Але навіть ангели не знають усієї правди.

Бо перша істина про Безкрилих була записана не в Небесних Книгах і не в Пекельних манускриптах.
Вона була викарбувана у Сутінковому світі — там, де не існує меж, де світло не сліпить, а темрява не поглинає.

Кажуть, що саме там вперше заговорили голоси, яких ніхто не бачив.

Там з’явилася Ліга Двадцятисеми.
Там народився той, кого ще не існувало, але вже всі чекали.

Безкрилі Ангели — це не просто падші, позбавлені крил.
Вони — народжені між життям і смертю.
Вони — спогад, що вміє дихати.
Вони — мить, яка перетворилася на душу.

Коли Бог і Ібліс сперечалися про природу творення, було створено Мічену Душу.
Душу, що могла померти — але не зникнути.
Душу, яка щоразу поверталася знову.

І кожного разу, коли вона народжувалася у світі людей, її життя було пошуком істини, якої вона не пам’ятала, але яку несла в собі з першого вдиху.

Так було Двадцять шість разів і двадцять шість душ.
Але була ще двадцять сьома.
Той, кому не судилося мати крил.
Той, кого не прийняло Небо і не хотіло Пекло.
Той, хто стане або ключем, або вироком світу.

У Сутінковому світі є місце, куди не ступає жоден ангел і жоден демон.
Це Місце Пам’яті — хроніка всіх подій, які були, є і можуть бути.
Хроніка, яку бачить лише той, хто не має крил.

Там було написано:
"Коли двадцять шосте життя згасне, народиться Останній.
Він пройде крізь тіні і світло, але не належатиме жодному з них.
Він стане тим, хто підійме Меч, якого ніхто не зможе торкнутися.
Він — Двадцять сьомий.
Він — Безкрилий Ангел."

І саме тому Ібліс боявся його появи.
Саме тому Бог мовчав.
Саме тому Люцифер погодився стати обманом у найдавнішій грі Всесвіту.

Бо Безкрилий — це не творіння.
Це — відповідь.

У стародавніх текстах, тих, які Небо давно знищило, а Пекло забуло, сказано:
"Двадцять шість стоять у тіні. Один — у світлі.
Лише раз на тисячоліття вони зберуться всі разом.
І коли зберуться — світ змінить свій шлях."

Двадцять шість Попередніх Втілень Безкрилого утворили коло, яке розмістилося у серці Сутінкового світу.
Вони правили не як правителі, а як пам’ять світу.
Вони стежили за тим, щоб рівновага не була зламаною: не на користь Неба, не на користь Пекла.

Але їхня сила не була повною.

Бо коло з двадцяти шести — це лише незавершений малюнок.
І тільки з появою двадцять сьомого можна було відкрити шлях до нового світу — Світу, де тіні не є злом, а світло не нав’язує волю.

Це і був перший задум створення Сутінкового світу.

Палаючий Меч.
Про нього знали всі, але майже ніхто не розумів його суті.
Бо він не був зброєю.
Він був печаткою.

Печаткою між світами.

Створений з матерії, яка не належить жодній стихії.
Сильніший за небесний вогонь.
Старший за саме слово "Архангел."

І тільки Безкрилий міг торкнутися його, не згорівши.

Бо Меч впізнає лише того, хто прожив двадцять шість життів, втратив себе двадцять шість разів і знову повернувся — без крил, без минулого, але з правом на останню спробу.

Кажуть, він народився у Парижі.
У місті, яке завжди було ближче до тіней, ніж визнавало.

Його душа приходила у світ знову і знову, але саме цього разу — останнього — Сутінковий світ затремтів, відчувши його подих.

Бо коли Двадцять сьомий відкриє очі — усі сили світу почнуть рухатися.
Пекло.
Небо.
Тіні.
Світло.
Люцифер.
Михаїл.
Ліліт.
Навіть Бог, який завжди мовчав, поверне погляд до світу.

Є слова, які ніколи не лунають уголос.

Одні знає Люцифер.
Другі — Михаїл.
Треті — Той, хто записав їх у Сутінковому світі.

"Коли Безкрилий знайде Меч, світ змінить природу.
Коли він піде шляхом тіні — зникне світло.
Коли піде шляхом світла — зникнуть тіні.
Лише той, хто не має крил, здатен вибрати Сутінок."

А Сутінок — це рівновага.
Той світ, який існує поза всім.
Той, який тільки-но почав народжуватися.

І тоді легенда починається.

У підвалі Нотр-Дам-де-Парі, у місті, яке ще не знає своєї долі, зустрічаються троє.
Один з них — вигнаний.
Другий — вірний.
Третій — той, хто стоїть між ними.

І всі вони знають одне:
Двадцять сьомий вже у цьому місті.
І коли він згадає себе — почнеться велика гра.
Гра, де світ може або врятуватися, або впасти назавжди.

Тіні підвалу Нотр-Дам-де-Парі, де зустрілися троє, були густими і рухливими, немов живі.
Вони не обмежувалися стінами або предметами, а переливалися крізь простір, створюючи відчуття, що саме місце — це не будівля, а свідомість, вловлена між світами.

Кожен камінь під ногами відгукувався на присутність цих людей, на їхню силу, страх і надію.

Вигнаний стояв у темряві, його обличчя частково приховане від світла, що ледь пробивалося крізь крихітне вікно підвалу.
Його погляд сканував простір, наче намагаючись побачити нитку, яка пов’язує його минуле з цим моментом.
Він знав: тут час не йде рівномірно.
Одне слово, один рух, один подих може змінити долю світу.

Вірний стояв поруч, спостерігаючи за напругою, що витала між ними.
Його обов’язок був простий на словах, складний на ділі: оберігати рівновагу, не дозволяти хаосу прорости, але водночас не втручатися, коли випробування приходить до тих, хто сам готовий його пройти.

Той, хто стояв між ними, мовчав.
Його присутність відчувалася навіть там, де немає фізичної форми.
Він знав всі шепоти Сутінкового світу, розумів відлуння кожного закляття, кожного подиху магії.
Це був тіньовий спостерігач і водночас захисник, який чекав моменту, коли рівновага стане надто крихкою, і тільки він зможе втрутитися, не порушивши гру.