Вступ 1.

ВСТУП.

"Пам’ять — це дивна річ.
Вона може бути благословенням… або прокляттям."

Світ завжди поділявся на видимий і прихований.

Люди жили у своєму звичному світі, не підозрюючи, що за тонкою завісою реальності існує щось більше.

Там, де не ступала нога смертного, панували сили, яких неможливо було описати словами.

Демони і янголи, Світло і Темрява, загублені душі, що блукають між двома вимірами, шукаючи вихід, і ті, хто стояв між цими світами — Безкрилий Ангел.

Це була невидима війна, що тривала століттями, але її наслідки відчувалися в кожному подиху, у кожному тремтінні листя, у кожному відблиску місячного світла.

І серед усього цього хаосу існували ті, хто був більше ніж людиною, більше ніж янголом. Безкрилі Ангели.

Їх було двадцять шість втілень за всю і сторію людства, і тепер настав час двадцять сьомого.

Його ім’я — Алекс.
Він жив серед людей, думаючи, що він звичайний.
Але він ніколи не був звичайним.

Його серце билося з частотою двісті ударів на хвилину.
Його руки завжди були холодними, немов у мертвого.
Його пам’ять зберігала кожен момент його життя — кожне слово, кожен вираз обличчя, кожен звук.
Він бачив деталі, які інші ігнорували, відчував потоки енергії, які не сприймав жоден людський орган.
І хоча він не розумів чому, але завжди знав більше, ніж мав би знати.

Бо у цій історії немає місця випадковостям.
Його народження було передбачене ще до того, як він зробив свій перший подих.
Ще до того, як він відкрив очі на цей світ, за нього вже йшла битва між Господом і Іблісом.

Бо Алекс не мав би народитися.
Кожні двадцять сім віків народжується Безкрилий, і його прихід супроводжується карою небесною — одним із знамень, яке вказує на те, що рівновага Світла і Темряви порушена.

Але на відміну від своїх попередників, цей Безкрилий Ангел не мав спогадів про свої попередні життя.
Його пам’ять була заблокована.
Він не знав, ким був.
Не знав, що означав його шрам, що проходив через праве око. Не знав, що означав слід від обручки на безіменному пальці правої руки, який він носив із самого народження.
Не знав, чому на вказівному пальці лівої руки була вузька смуга опіку, немов він колись тримав щось неймовірно гаряче.
Якщо б він все згадав… він би зрозумів, що цей слід залишив Палаючий Меч.
Не знав, чому щоночі бачив один і той самий сон.
І не знав, що його чекає 24 червня 1671 року.

Темрява вже прокидалася.
І його час настав.
Вона вишукувала його у натовпі, у мерехтливих тінях, що падали на стіни будинків.
Вона шепотіла його ім’я крізь повітря, роблячи кожен подих непомітним, але нестримним.
Він відчував її поруч навіть тоді, коли не міг її побачити.

Вже не одну сотню віків Темрява мала обличчя і волю.

Вона перебувала у глибинах Пекла, підземних лабіринтах, що тягнулися під Землею, там, де душі грішних страждали нескінченно, і де навіть сам Люцифер, Владика Пекла, відчував свої обмеження.

Його вигнали з Едемського Саду за непокору, і слова прокляття супроводжували його до кінця часів:
— Ти більше ніколи не зможеш потрапити до Раю. А якщо насмілишся з’явитися тут хоч раз, то згориш у Праведному Вогні!

Мільярди душ були заточені в персональних клітках, де кожен їхній гріх перетворювався на муку, а кожна мука — на нескінченне страждання.

Люцифер, перший серед Архангелів, тепер був Владикою Темряви і Страждань.

Його кроки по холодних коридорах Пекла відлунювалися глухим стогоном каменю.
Він обходив свої володіння, перевіряв, чи кожна душа зазнала покарання, яке заслужила, але однієї клітки він не міг відкрити.

То була клітка Ліліт — першої невдалої подобиінки, створеної для Адама.
Вона відмовилася підкорятися, як і він сам, і за це стала матір’ю демонів.

Перед тим, як замкнути її назавжди, Люцифер обманом здобув її довіру, змусивши повірити, що вона може знайти в ньому силу.

Ліліт закохалася, але від ціє зради народилася тьма — тьма, що стала ще більшою, ніж будь-яке покарання.

Темрява не зникла після цієї віроломної зради Люцифером Ліліт.
Вона стала тишею між серцебиттями світів.
Її не можна було спалити, розчинити чи замкнути — бо вона вже не була матерією.
Вона стала пам’яттю.

Люцифер, дивлячись у порожнечу клітки, де була заточена Ліліт, бачив не тінь, а дзеркало.
У цьому дзеркалі він бачив себе — тим, ким був до падіння.

І вперше він відчув страх.
Не перед Богом, не перед Судом, а перед тим, що тьма в його очах перестала належати йому.

З того моменту Пекло стало дихати інакше.
Його вогонь більше не палив — він пам’ятав.
Він зберігав спогади мільярдів душ, що кричали в тиші, але вже не могли згадати, за що.

І тоді у глибині безмовного вогню народилося нове слово.
Воно не мало звуку, не мало сенсу — лише присмак істини.
Це слово було ім’ям того, що з’явиться після кінця.

Світ не почув його, але Всесвіт здригнувся.
Бо коли Темрява вимовляє ім’я — воно стає дійсністю.

Пекло стало дзеркалом неба.
Кожен демон мав свою небесну подобу.
Кожен ангел мав у собі крихту Пекла.

І навіть сам Люцифер відчував: він не лише Владика мороку — він перший, хто зрозумів, що світ не ділиться на добро і зло.

— Вони зрадили тебе, — шепотіла Ліліт із глибини часу. — Але ти зрадив себе першим.

Її голос лунав не з клітки, а з попелу, що осідав на його руках.
І коли він доторкнувся до нього, відчув — попіл живий.
Це була частина її, але й щось більше.

Те, що залишилось після кохання і зради, стало першим подихом Сутінкового світу.

Цей світ народжувався не вогнем і не світлом, а рівновагою.
Він існував там, де закінчувалось Пекло, але ще не починався Рай.
Його матерія складалася з думок, відчуттів і снів тих, хто більше не належав жодному з світів.