Пролог

ПРОЛОГ.

                Заборонений Літопис Сутінків.

Кажуть, є сторінки, що не шепочуть — а дихають.

Вони виринають не з чорнила, а з пам’яті тих, хто вже давно мав би зникнути.

Це сторінки, які не читають очима. Їх зчитують душею — або кров’ю.

І ось одна з них.

Світ тримається на рівновазі, якої не бачать смертні.

Світло й Темрява — не вороги, а дві сторони одного Порядку.

Але навіть Порядок не вічний.

Бо приходять дні, коли самі Ліги виходять за межі:
Ліга Світлих підносить Меч Надії, коли Тінь торкається сердець людей.
Ліга Темних підпалює Книги Долі, щоб зламати кайдани, які Світло називає "милістю."

І тоді тріщить сама Тканина Реальності.

Тиша, що панувала в сторінці, раптом розкололася на три голоси.

— Я бачив це, — промовив Жнець Смерті, його слова були подібні до холодного вітру. — Сторінки часів переповнені відчаєм, і навіть я боюся перегортати їх.

— Порядок — це лише зручна брехня, — відповів Люцифер, його силует виринав із полум’я, що ніколи не гасне. — Світло й Темрява називають себе вічними, але істина — поза ними.

— Істина має серце, — прошепотіла Марі, відьма з кам’яним серцем, яке билося крізь усі її втілення. — Навіть якщо воно приречене на біль.

Їхні голоси не суперечили одне одному.

Вони творили єдину тканину, як три відблиски одного полум’я.

Так було, для цього протистояння Світла і Темряви, створено Сутінковий Світ — грунт між Небом, Пеклом і Життям.

Там не тече час.
Там не народжуються душі.
Там навіть смерть не є кінцем — бо душа може бути стерта.

Це арена, де навіть Боги говорять пошепки.

Кожна битва, кожне богоборство, кожен акт гніву чи повстання спершу проходять крізь Сутінки — щоб не здригнулася Земля, щоб не запалав Небесний Вогонь, щоб не проломилося Пекло.

— Там я не маю влади, — визнав Жнець. — Там смерть — це не кінець, а розчинення.
— Там я лише тінь власного полум’я, — додав Люцифер. — Але й тіні здатні палити.
— Там я відчуваю його поруч, — тихо мовила Марі. — Навіть якщо він не знає мого імені.

Вхід у цей світ — не право.

Це вирок.

І лише Обрані можуть ступити на цей грунт.

Ті, хто відреклися від страху.
Ті, хто втратили все — і все ж зберегли серце.

І серед них є один.

Той, кого бояться Сутінки.
Той, кого не приймає Небо.
Той, кого не кличе Пекло.

Але хто несе у собі Баланс.

Бо він одночасно:
Любов. 
Втрата.
Біль.
Надія.

Його ім’я заборонене в Парольї, бо кожна згадка — відлуння, а кожне відлуння — тріщина в Порядку.

Але всі знають, хто це.

Безкрилий Ангел.

Сторінка тремтіла, немов боялася власних слів.

І знову пролунали голоси.

— Я бачив його в останніх подихах смертних, — промовив Жнець. — Його тінь завжди стояла за моїм плечем.
— Я відчував його в полум’ї, яке не гасло навіть у моїй долоні, — сказав Люцифер. — Він той, кого я не можу скувати.
— Я кохала його у кожному його втіленні, — шепотіла Марі, і в її голосі бриніли тріщини. — І завжди втрачала.

І Сутінки… вони не просто терплять його.

Вони чекали.

Цей запис з’являється лише тоді, коли хтось читає Паролью не очима, а душею.

Бо лише ті, хто втратили, можуть зрозуміти, що таке справжній баланс.

ПЕКЛО. ТРОННА ЗАЛА ЛЮЦИФЕРА.

Полум’я в пекельних котлах тріпотіло, немов живе, кидаючи тіні, що скидалися на крила, вирвані й кинуті у вогонь.

Стовпи чорного диму піднімалися догори, розчиняючись у куполі, де зорі вже давно згасли.

Темрява тягнулася довгими тінями по стінах, звиваючись, ніби організм, що шукає, за ким причепитися.

Камінь здавався дихаючим, і навіть обсидіановий трон лунав глухим стогоном під вагою його господаря.

Люцифер сидів на своєму троні з чорного обсидіану, задумливо постукуючи пальцями по підлокітнику.

Його погляд, зазвичай холодний і пронизливий, цього разу був напружений.

Щось було не так.
Він відчував це.

Вогонь у Пеклі ніколи не згасав, але цього разу у полум’ї було щось… неспокійне, наче сама матерія хаосу задихалася.

Його гостре відчуття рівноваги — те, що завжди дозволяло йому контролювати стихію, — подало тривожний сигнал.

Щось прокидалося.
Щось виривалося.

Вогонь тріпотів, утворюючи обличчя — десятки, сотні, які на мить складалися в єдине: порожнє, безіменне, та все ж знайоме.

І тоді, немов відповідь на його думки, кам’яна підлога під ногами здригнулася, а з глибини почувся глухий шепіт:

— Остання Мічена Душа…

Люцифер різко звівся, його крила тінню накрили залу, і навіть полум’я схилилося додолу.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ. В’ЯЗНИЦЯ ЛІЛІТ.

Чорні камені, просякнуті ангельськими закляттями, тримали її у цій темряві століттями.

Закляття пульсували блідим сяйвом, немов жили, що ще зберігали силу Світу.

Але сьогодні…
Сьогодні вони здригалися.

Ліліт повільно підняла голову.

Її волосся спадало пасмами, схожими на зміїні тіні, а очі сяяли темною безоднею.
У цій безодні можна було почути цілі легіони голосів, але звучав лише один — її власний.

Вона відчувала, як магія, що скувала її, слабшала.

Ланцюги ще тримали тіло, але дух уже розривав кайдани.

У повітрі стояв смак свободи — гіркий і солодкий водночас.

Її губи розтягнулися у посмішці.
— Світ ще не знає, що його чекає…

Вона простягнула руку, торкаючись холодного каменю. Пальці, вкриті шрамами від віків, здригнулися.
Крапля її крові впала на підлогу.
І цього було достатньо.

Закляття скрикнули — світло на мить спалахнуло й розсипалося на уламки.

Пекло здригнулося, і вогонь спалахнув чорним полум’ям, яке не давало тепла, але випалювало саму пам’ять про світло.