Розділ другий. Продовження 3

Взявши свій, обладнаний під чохол для фотоапарату, рюкзак, я вийшла з машини і пішла в бік дівчини і Максима. Присівши поряд з дівчинкою на лавку і обійнявши її за плечі, прошепотіла на вухо:

— Чого плачеш, маленька? — Макс не почув, а мала від несподіванки навіть плакати припинила.

— Я загубилася, — відповіла вона, дивлячись на асфальт. Я нахмурила брови, розуміючи, що вона бреше.

— Чому ти втекла?

— Я не втекла, я загубилась, — невпевнено прошепотіла мала, не відводячи погляду від своїх кросівок.

— Навіщо ти мені брешеш? — посміхнувшись до дівчинки, спитала я. А Макс зі здивуванням витріщив на мене очі.

 — Як Ви дізналися?

— Рюкзак.

— У Вас такий же, — підмітила дівчина.

— Таких багато, — додав Максим.

— Ні, не багато. Вони дизайнерські і є тільки в мене і р дітей з дитбудинків нашого міста.

— Я не знала, — пробурмотіла дівчинка, а Макс якось дивно почав дивитися в мій бік.

— То навіщо ти втекла? — наполягла я.

— Я хотіла піти на могилу батьків, та заблукала…

— Ти знаєш адресу? — дочекавшись ствердного кивка головою, я продовжила: — Тоді я відвезу тебе, тільки скажи з якого ти дитячого будинку?

— Я не знаю…

— Як це?

— Я там тільки третій день…

— А як директора звати, або когось з педагогів, пам'ятаєш?

— Директор, здається, Надія Ігорівна.

— Надія Іванівна, — виправила я, і вийняла телефон. Знайшовши номер директорки, який розташований на окраїні міста, хотіла вже дзвонити, але побачивши два нерозуміючі погляди, спочатку пояснила: — Я зателефоную їй, щоб тебе не шукали і ми поїдемо.

Через пів години ми вже підїжджали до цвинтаря, не забувши купити квіти бузку (це вже моя ініціатива), на машині Кирила і з водієм у лиці Макса. Він навідріз відмовився відпускати нас одних, заявивши, що на заняття через мене вже й так запізнився. Ми з малою сіли на заднє сидіння і говорили, але чомусь так і не познайомилися. До пункту прибуття ми добралися швидко і як тільки я побачила фото на надгробках, зрозуміла, чому дівчинка здавалася настільки знайомою.

— Міха і Емма, — прошепотіла я.

Дівчинка відірвалася від розмови з надгробками і здивовано поглянула на мене.

— Звідки ти знаєш? — запитала, як я зрозуміла, Одрі.

— Вони були друзями моїх батьків, Одрі, — відповіла я.

— От чому ти здаєшся мені такою знайомою. Ти ж Стася, так? — і коли я ствердно кивнула, вона продовжила, — А як твої батьки, брат… Ой, вибач, зовсім забула… — я тільки сумно посміхнулася.

— Нічого. А от брат добре. Думаю, він буде радий тебе бачити.

— Ти будеш мене провідувати? — здивувалася Адріана.

— Звісно. Ми б і так сьогодні зустрілися. Я іграшки хотіла відвезти. Доречі, допоможеш мені накупити іграшок і всього необхідного діткам? — дівчинка тільки широко посміхнулася.

Сказавши, що через декілька хвилин повернуся, взяла оберемок бузку і пішла на могилу до бабусі.

— Привіт, люба… Пробач, що рідко приходжу. Завжди часу немає. З дідусем все добре. Знаєш, в нього давно вже не було приступів. Це радує… Хоча, я і в нього давно не була. Наступного тижня обов’язково з’їжджу з друзями до нього. Кирило добре, і Сєня, і наша Капітан теж. Доречі, хрещена з дядьком Сергієм наступного тижня їдуть на відпочинок… Я люблю тебе…Вас… — поклавши квіти, розвернулася і бішла до Макса і Адріани.

***

В мене знов кинули гігантським плюшевим ведмедиком.

— Ну, Макс! Попередити не міг? — десь попереду, а де саме я не бачила через медведика, почулись смішки, а Максим протягнув, виділяючи кожен склад:

— Так не цікаво.

— Як немовля, чесне слово.

— А ти в нас стара бабця? — за таке питання отримав по голові тим же медведиком, якого кинув в мене. Тепер сміялася я.

— Ну що, достатньо? — запитала я, коли кожен з нас котив по візку і ще шість вже повних, стояли біля каси.

—  Ага… —  відповів Макс. —  Тільки як ми все це відвеземо?

—  До нас зараз підкріплення під’їде, —  посміхнулась я, дивлячись на дисплей телефону.

Та що ж таке? Я ж зовсім забула про Нату. Блін, та ще й та фотосесія. Прийдеться все відміняти або переносити… Зателефонувала і домовилася про перенесення на завтра, тож на заняттях мене знов не буде. А ось що робити з зустріччю з Наташкою гадки не мала. Адже якщо зателефоную і все відміню, то вона образиться. А от якщо зателефоную і запропоную поїхати з нами образиться вдвічі більше. Адже Діма, один з моїх друзів, бігає за  нею як прив’язаний, та вона його відшиває, кажучи, що їй дехто інший подобається. Я в їхні відносини не вмішуюся, та якщо зараз запрошу Наташу, а Діма вже їде сюди, вона подумає що я їх зводжу… Ех, була-не-була…

—  Привіт, Таша! Я де? Та це довга історія… Потім розповім! Приїжджай в гіпермаркет на окраїні… Так, добре, чекаю, —  відповіді ж дівчини переказувати не буду, бо таких слів не знаю.