Розділ другий. Приємні, та не дуже спогади

***

«І навіщо я це сказав? Та й взагалі, хто це?» — вже другу годну запитував сам себе Максим, обіймаючи дівчину, яка спала на його ліжку. Йому точно подобалося обіймати саме її.

— Що ти тут робиш? — прошептав хлопець в довге волосся дівчини. У відповідь вона щось промуркотіла, розвернулася, поставила кошеня(яку невідомо як забралося їй в руки) йому на живіт і прижалася своїм носом Максу в плече. Козар не бачив обличчя дівчини, та відчував, вони вже бачилися.

Так вони й пролежали до сходу сонця. Вона спала, а він міцно притискав її до себе і думав про якісь нісенітниці.

А о п’ятій Максим став свідком дивної для нього ситуації.

***

Кирило сильно хвилювався за Максима, але повернутися в гуртожиток боявся. Він знав Стасю… Якщо її розбудити вночі, вона може набити пику, або нічого не зрозуміти. Це вже як пощастить. Десь о п’ятій ранку він повернувся до своєї кімнати і одразу почав нерозбірливо бубніти, прикидаючись п’яним. Хоча, сторожко й не пив після одного випадку.

Бубнів він рівно до того моменту, поки не подивився на ліжко друга. Кір не очікував побачити свою Стасю в обіймах Макса. Він дуже розсердився, тому схопив свого друга за сорочку і витягнув з ліжка, не звертаючи увагу на кошеня і похмуру Анастасію.

— Якого біса? — прошипів хлопець, не сподіваючись на такий поворот долі.

— Якого біса? ЯКОГО БІСА!? — прокричав Сторожко у відповідь. Він був готовий вбити Максима. — Ти їй щось зробив? — більш спокійно спитав Кір.

— Що? — спохмурів Макс.

— Якщо я дізнаюся що ти її образив, — знов почав кричати Кирило, не випускаючи сорочку Максима з рук, — я тебе вб’ю. Ти зрозумів м…

Та договорити він не встиг, почувши плач найдорожчої для себе людини.

— Зупинися! Ми можемо спокійно поговорити, прошу… — Кирил знав, що буде далі, тому кинувся обіймати й заспокоювати Стасю.

***

Я чула шум, та не могла прокинутися. Знову жахливий сон. Знову цей дурнуватий жахливий сон.

Прокинутись змогла тільки тоді, коли мене міцно стиснули в обіймах. Кирило! Він тут! Він поряд! І я заплакала. Взагалі я плачу досить рідко, і, як не дивно, через дурниці. Як і зараз. Я знала, що це був тільки сон, але нічого не могла з собою вдіяти. Я так довго позбавлялася від цих спогадів і кошмарів, та маленька пригода на дорозі і вони знову в мене в голові.

Доречі, давайте знайомитися! Мене звуть Анастасія Іванівна Котикова. Для друзів Томі або Стася. Я в обіймах найдорожчої для себе людини, яку декілька років тому, ледь не втратила. Кирило Сторожко, або для друзів просто Джеррі.

Але давайте повернемося в реальність.

Кирило пробував заспокоїти мене словами, але це не допомагало, тому він взяв моє обличчя в руки й почав говорити слова, наче мантру:

— Стась, я тут, я поряд. Чуєш, я завжди буду поруч. Я тебе не залишу, чуєш? — коли я ствердно кивнула, він запитав: — Чому жахи повернулися?

— Мене ледь не збили на машині. Якийсь хлопець, — і я знову заплакала, та говорити не припинила. — Там було кошеня. Я лиш хотіла врятувати його. Кір, але чому знову?

— Тихше, тихше, мала, — шептав Сторожко. — Скажи, хто то був, я йому ноги поламаю.

— Ні, не треба, — поспішно сказала я, розуміючи, цього разу винувата сама. — Та й не знаю я, хто це був, навіть машину не пам’ятаю.

— Це, напевно, був я, — сказав хтось. Стоп. Ми не самі?

— Ти? — не зрозумів, як і я Кирило, перекладаючи мене до себе на коліна. Знає, зараза, що так я заспокоюся. Він все дитинство так робив, коли я плакала.

— Та я ж тобі розповідав, як знайшов Міккі.

— Ти що? — закричав Кір, піднімаючись на ноги разом зі мною. — Ти чуть не збив мою…

Договорити йому я не дозволила, закривши рот… рукою. А ви що вже подумали? Поцілунком? Три рази: ха! Сторожко зрозумів мій нітрохи не прозорий натяк. Коли я забрала руку, додав: — подругу.

— Я що, винуватий, що твоя подруга мені під колеса кинулася?

Кирила вже хотів мене пересадити на ліжко, та я тільки міцніше стиснула його футболку в руках. Трохи заспокоївшись, він піднявся зі мною на руках, і мені залишалося лиш сильніше його обійняти, вціпившися всіма кінцівками, як мавпочка. Знайшовши щось на полиці, він поніс мене назад. Коли він сів, протягнув мені шоколадку. Мою улюблену. Чорний шоколад з горіхами.

Коли я з’їла половину плитки шоколаду, Джеррі спитав:

—Стась, підеш в універ? — побачивши мій ствердний кивок, він продовжив, — Тоді йди переодягатися, — після чого поставив мене на землю. Я миттю побігла до ванни. Добре, що вона є в кожній кімнаті.

Через п’ятнадцять хвилин я була вже зібрана. Яке ж було моє здивування, коли я побачила Кирила, який лежав на ліжку, але не на тому, де я завжди засинала. Упс, неполадочка вийшла.

— Кір, пішли, — прокричала я. — Мене в університет підвезти потрібно.

— А я тут до чого? — зробив вигляд що не зрозумів, цей… Навіть слів цензурних не знайду хто.