Розділ перший. Я, кіт, та інші неприємності

 Якщо ви побачите дівчину в чорній рукавиці на лівій руці, з довгим, кольору шоколаду, волоссям та яскравими, небесно-голубими очима знайте — це я. 

 Сьогоднішній день видався важким. З самого ранку все розплановано: спочатку пари, потім фотосесія, потім обробка фото. А зараз Відпочиваю від усіх і вся за своєю улюбленою справою. Адже фото природи — моя пристрасть. Гуляти в парку з фотоапарата і мати змогу зазняти кожен листочок, чи не це є щастя? 

 Та вже починає темніти, тому потрібно закруглятися. Останній клик — і в мене вийшла чудова фотографія павука, який спіймав великий листочок в свою павутину. 

 А зараз іду додому. Ну, як додому? Вже другий рік я зі своїми подругами Сашею і Дашею живемо в цій квартирі. 

 Ми переїхали сюди вчитись, та це не єдина причина... 

 Дівчата надсилають повідомлення, що хочуть влаштувати вечірку й чи я не проти. І я звичайно не проти. Як завжди, якщо не зможу заснути, поїду до Кирила в гуртожиток. Він мені не відмовить. 

 Йду по тротуарові й, набираючи повідомлення Джеррі, я побачила щось дивне на дорозі. Придивившись уважніше, я зрозуміла, що це маленьке кошеня вибігло на дорогу, а водії його не помічають. Із-за повороту виїжджає чорне авто, яке й не думає зупинитись. Тому моя реакція працю швидше, ніж розум встигає щось усвідомити. 

 В одну хвилину я стою з телефоном в руках на тротуарі — в іншу притискаю до себе кошеня і машина несильно вдаряє мене в плече. 

 Я не розумію як це сталося і в мене тільки одна думка в голові: "Я — жива".  Все пливе  перед очима, і я, нічого не помічаючи, встаю з кошеням і йду до сходів у свій під'їзд. Позаду якийсь шум, хтось щось кричить, та я не звертаю увагу на посторонній шум. 

 Я вже ступила на першу сходинку, коли чиїсь руки хапають мене і тягнуть назад. Я опиняюся в обіймах незнайомця. Він дуже високий, тому я не можу побачити його обличчя. Трохи відхиляюсь від нього й бачу губи, які щось говорять і тільки тоді я можу зосередитися на його словах. 

— Ти мене хоч слухала? — питає він, а я можу тільки похитати головою. — Ти божевільна!? —продовжує він кричати. — Хочеш покінчити з життям не перекидуй вину на когось!.. — не може вгамуватись хлопець, та трохи спокійніше додає: — З тобою все гаразд? 

 Я знову хитаю головою, тільки на цей раз на знак згоди і піднімаю руки з кошеня вгору. 

Та, здається, він не помітив моїх маніпуляцій і продовжив, з єхидством питаючи:

—  Жити набридло? Чи з головою не все гаразд?

На мить замислююся, що б такого відповісти, щоб бажання так говорити з дівчатами назавжди відпало? Придумала!

— Я, звичайно, все розумію, хлопчику, — не менш зухвало починаю я. — Осінь, холодно, тобі хочеться тепла, але чіплятися до незнайомих дівчат — низько.

— А непотрібно було під колеса мені кидатися, дурепо, — розсержено кричить на мене він.

— Сам дурепа! І тобі під машину я не кидалася, — і трохи невпевненіше додаю: —  Я рятувала кошеня.

Хлопець відводить погляд й ослабляє захват своїх рук на мені. Відсторонившись, він подивився на кошеня, яке все ще тремтіло в мене на руках, а потім зазирнув мені у вічі. Після цього попросив:

— Віддай його мені...

Я здивована від такого, вибираюся з його рук і відступаю на крок назад. Після чого запитую про те, що зараз хвилювало мене більше за все на світі. І відповідь не змісила себе довго чекати:

— Ти точно Дурепа з великої букви, — каже він, знову наближаючиь до мене. — Кого-кого? Кота, звичайно!

— А навіщо він тобі? — блін, запитую так, наче він зараз скаже, що з'їсти його хоче.

— Я просто зголоднів, — і клацає зубами в мене біля обличчя. А я просто в шоці! Здається він читає мої думки...—Тобі шкода, чи що? Я давно хотів собі тваринку завести, а тут він сам мені під колеса кинувся, — і зробив наймиліший вираз обличчя, який я коли-небудь бачила.

Не довго думаючи, простягаю йому маленький клубочок, зі словами:

— Назви його Міккі, — дивлячись на його здивоване обличчя, додаю: — або Мінні. Добре?

— Вибач, що? — перепитує він.

— Все ти прекрасно чув. То як, домовилися?

— Домовилися, — і забирає в мене маленьке, помаранчеве диво. Єдине, що в цю мить привертає мою увагу, його теплі руки. На відміну від моїх, вічно холодних.

— Прощавай, — промовляю, розвертаюся і помалу піднімаюся вгору по сходах.

***

Тільки опинившись в своїй кімнаті на десятому поверсі, я змогла трохи прийти до тями. Так, день був надто загружений, а після пережитого стресу, мене швидко почало звертати до сну. Пролежавши деякий час, під шум вечірки, яку влаштували мої подруги і сусідки по квартирі, зрозуміла що тут сьогодні я не засну.

Добре, що хоч людей зібралося ще мало. Тільки вони і декілька близьких друзів. Та вже за годину тут збереться стільки молоді, як в фільмах про американських підлітків.

Згадавши, що писала Кірові, що збираюся до нього, набираю його номер. Після третього гудка, він зняв слухавку, сказавши своє звичне: