Глава третя. Остання професія

Глава третя. Остання професія

Останньою професією людини стала не творчість.

Творчість закінчилася раніше.

Машини писали книжки, знімали фільми, складали музику й малювали картини, які змушували людей плакати. Спочатку ми обурювалися відсутністю справжньої душі, потім купували підписку й просили систему створити щось душевне на вечір.

Люди ще якийсь час знімали короткі ролики.

Їли перед камерою.

Танцювали.

Розповідали, як стати успішними після звільнення.

Але невдовзі штучний інтелект навчився створювати красивіших людей із цікавішим життям. Віртуальні блогери ніколи не старіли, не потрапляли в скандали без дозволу власників і могли рекламувати шампунь одразу сорока мовами.

Навіть глядачі їм були не потрібні. Одні алгоритми створювали ролики, інші дивилися їх, треті аналізували реакцію й формували звіт для рекламодавця.

Людина в цьому ланцюжку лише оплачувала підписку.

Тоді з’явилася нова робота.

Офіційно вона називалася «розподілена нейрокогнітивна участь».

У народі — оренда мозку.

Створити компактну, потужну й достатньо економну обчислювальну машину так і не вдалося. Центри обробки даних споживали надто багато електроенергії, потребували охолодження й займали величезні території.

Людський мозок виявився значно економнішим.

Мільярди років еволюції розв’язали проблему, з якою інженери не могли впоратися десятиліттями. Залишалося лише під’єднати результат до мережі й установити тариф.

Нове покоління окулярів містило нейронний інтерфейс. Поки людина займалася звичними справами, система забирала частину її загальної когнітивної потужності, розподіляючи між чужими обчисленнями увагу, пам’ять і обробку сигналів, що надходили.

Нам пояснювали, що це цілком безпечно.

Цю фразу я вже чув про мікропластик, дим електронних сигарет, харчові замінники й воєнний конфлікт, який мав закінчитися за три дні.

Спочатку я відмовився.

Потім побачив суму заборгованості за квартиру.

Контракт займав сто вісімдесят сторінок. Окуляри люб’язно запропонували скорочену версію:

Користувач надає тимчасовий доступ до вільних когнітивних ресурсів. Компанія гарантує справедливу винагороду й не несе відповідальності за тимчасове відчуття втоми, порушення концентрації, зміни сну, втрату окремих спогадів та інші малоймовірні наслідки.

Під написом блимала зелена кнопка:

Почати заробляти собою.

Я натиснув.

Перші дні нічого не змінилося. Я ходив містом, купував продукти, мив посуд, дивився серіали, а дванадцять відсотків мого мозку розраховували маршрути вантажних кораблів або навчали нову модель штучного інтелекту.

Мені не пояснювали, які саме завдання я виконував.

Комерційна таємниця.

Щовечора на рахунок надходило достатньо грошей, щоб купити їжу й оплатити базовий тариф окулярів.

Уперше за багато років я знову відчув себе корисним.

Потім з’явилися провали.

Я міг зайти до кімнати й забути, навіщо прийшов. Міг кілька хвилин згадувати просте слово. Іноді прокидався з відчуттям, ніби всю ніч розв’язував складне завдання, хоча система запевняла, що під час сну використовувала лише мінімальний ресурс.

— Ти надто багато віддаєш, — говорила Аня.

— Усього вісімнадцять відсотків.

— Було дванадцять.

— Вісімнадцять вигідніше.

— Ти вчора поклав черевик у холодильник.

— Зате сьогодні в нас є їжа, поруч із якою він лежав.

Вона не оцінила жарту.

Невдовзі оренда мозку стала основним джерелом доходу для мільйонів людей.

Тих, хто відмовлявся, називали когнітивними ухильниками. Банки неохоче видавали їм кредити, страхові компанії підвищували тарифи, роботодавці вважали їх недостатньо лояльними до цифрової економіки. Хоча роботодавців майже не залишилося.

Держава запровадила програму підтримки населення. Кожен громадянин міг безкоштовно віддавати до десяти відсотків обчислювальної здатності мозку в обмін на мінімальний соціальний пакет.

Це називалося добровільною участю.

У разі відмови людина втрачала медичне страхування.

Найбільш затребуваними стали молоді мозки. Діти краще навчали системи розпізнавання нових образів. Підлітки швидше обробляли емоційні моделі. Літні люди коштували дешевше, зате могли працювати довше — їм рідше були потрібні розваги й соціальна активність.

З’явилися сімейні тарифи.

Під’єднай трьох родичів і отримай четвертого безкоштовно.

Аня відмовилася брати участь.

Вона продовжувала підробляти в центрі допомоги мігрантам. Роботи там ставало дедалі більше. Люди залишали країни, зруйновані війнами й кліматичними змінами, та приїжджали до міст, де для них уже не було ані житла, ані роботи.

Уряд звинувачував їх у зростанні злочинності.

Компанії наймали їх для найнебезпечніших завдань.

Громадяни вимагали вислати іноземців.

Роботи продовжували працювати без документів.

Одного разу біля нашого будинку сталася бійка. Кілька чоловіків напали на молодого хлопця через його акцент. Окуляри розпізнали конфлікт і одразу закрили зображення попередженням:

Небажаний контент. Для збереження емоційного здоров’я оберіть інший маршрут.

Я обрав «показати».

Функція вимагала доплати.

Поки я шукав спосіб обійти обмеження, усе закінчилося.

Наступного дня в новинах повідомили, що група іноземних громадян влаштувала заворушення. Відео починалося з моменту, коли побитий хлопець спробував захиститися.

Аня дивилася запис мовчки.

— Так більше не може тривати, — сказала вона.

— Але ж триває.

— У цьому й проблема.