Глава перша. Нічого особистого

Глава перша. Нічого особистого

Фантасти помилилися.

Не трохи, не в деталях і навіть не в термінах. Вони помилилися в найголовнішому.

Жодного повстання машин не сталося.

Штучний інтелект не захопив військові супутники, не запустив ядерні ракети й не збудував на покинутому заводі армію металевих скелетів із червоними очима. Роботи не вийшли на вулиці вимагати рівних прав, а перший комп’ютер, який усвідомив себе, не запитав у творця, навіщо існує.

Він запитав номер банківської картки.

Спочатку штучний інтелект навчився писати тексти. Потім — малювати, складати музику, ставити діагнози, проєктувати будинки, вести бухгалтерію, навчати дітей і пояснювати дорослим, чому їх знову звільнили.

Люди довго сперечалися, чи вважається це справжнім розумом.

Компанії тим часом рахували прибутки.

Я теж брав участь у цих суперечках. Тоді мені було тридцять чотири, я працював у відділі обслуговування однієї страхової компанії й був упевнений, що машина не зможе мене замінити.

Робота з людьми, казав я, вимагає розуміння людей.

Через два роки мене замінив алгоритм, який розумів людей настільки добре, що вмів відмовити їм у виплаті ще до того, як вони встигали розповісти про свою проблему.

У день звільнення начальник зібрав нас у віртуальній переговорній. Його цифрова копія виглядала бадьорою, засмаглою і років на п’ятнадцять молодшою за оригінал. Сам начальник у цей час, імовірно, сидів десь у ванній або летів на корпоративний курорт.

— Компанія не скорочує працівників, — повідомив він. — Вона вивільняє людський потенціал.

Вивільнили майже всіх нас.

Потенціалу вихідна допомога не належала.

Перші місяці я шукав нову роботу. Потім шукав хоч якусь. Згодом оформив підписку на застосунок, який шукав роботу замість мене.

Застосунок повідомляв, що мої професійні якості високо оцінені, а ймовірність успішного працевлаштування продовжує зростати. Через рік вона сягнула дев’яноста восьми відсотків і на цьому зупинилася.

Роботу я так і не отримав.

Зате застосунок щомісяця списував гроші.

Уряд запевняв, що ситуація перебуває під контролем. На центральних каналах показували графіки, згідно з якими безробіття знижувалося. Пізніше з’ясувалося, що безробітними перестали вважати тих, хто виконував хоча б одне оплачуване завдання на місяць.

Я, наприклад, одного разу сфотографував зламану лавку й отримав за це три кредити.

З погляду статистики, я був працевлаштований.

З погляду магазину біля дому, мені все ще не вистачало грошей на сир.

Але звинувачувати технології було не заведено. Нам пояснювали, що проблема полягала в іноземних працівниках, які погоджувалися працювати дешевше. Щоправда, на той час більшу частину дешевої роботи вже виконували машини, але звинувачувати іноземців було зручніше: вони принаймні виглядали винними.

Спочатку посилили правила в’їзду.

Потім правила проживання.

Згодом правила виходу на вулицю після дев’ятої вечора в деяких районах.

Майже щотижня десь відбувалася нова військова сутичка. Уряди сперечалися через кордони, воду, рідкісні метали, супутникові канали та історичну справедливість. Що гіршим ставало життя всередині країни, то частіше нам нагадували про загрози ззовні.

Новини перетворилися на прогноз погоди.

На півночі очікувалися ракетні удари.

На півдні — масові заворушення.

У центральних регіонах зберігалася мінлива хмарність і загроза іноземного втручання.

Я звик.

Людина взагалі здатна звикнути майже до всього, особливо якщо зміни відбуваються поступово й супроводжуються безкоштовним пробним періодом.

Справжня революція почалася не з роботів.

Вона почалася з окулярів.

Перші моделі доповненої реальності були важкими, швидко розряджалися й коштували як уживане авто. Через десять років без них уже неможливо було викликати лікаря, знайти потрібний автобус або довести автоматичним дверям, що ти маєш право зайти до власного під’їзду.

Смартфони зникли непомітно. Ще якийсь час ними користувалися літні люди та дивні ентузіасти, які стверджували, що фізична кнопка надійніша за жест рукою. Потім перестали випускати зарядні пристрої, і суперечка завершилася природним чином.

Окуляри стали продовженням людини.

Я надягав їх одразу після пробудження. Іноді раніше, ніж спідню білизну.

Без них квартира виглядала незвично порожньою. На стінах не було годинника, календаря й картин. На упаковках продуктів не було назв. Навіть дзеркало нічого не показувало, окрім мого справжнього обличчя, а дивитися на нього без ранкового фільтра я вважав зайвою жорстокістю.

Окуляри нагадували про ліки, підбирали одяг, прокладали маршрути, перекладали мовлення й підказували, який вираз обличчя слід зробити під час розмови.

Коли моя дружина Аня казала:

— Усе нормально.

У правому кутку з’являлася підказка:

Імовірність прихованого роздратування — 87%. Рекомендована відповідь: «Ти впевнена?»

Одного разу я вирішив проявити самостійність і запитав:

— Ти впевнена?