ГЛАВА 11

Прокидатися з Христиною під боком, було надзвичайно приємно. Ще більше йому сподобалося те, як дівчина повільно відходила від сну: іноді вона легко усміхалася крізь дрімоту. А коли нарешті розплющила очі й зустрілася з ним поглядом, спершу щасливо усміхнулася, а тоді відразу зашарілася.

– З Новим роком, – привітав її.

– Так. Тепер без сумнівів. З Новим Роком!

– З тобою так тепло, – обійняв її з-за спини.

– Це все перина.

– Ні, – серйозно мовив. – До зустрічі з тобою, я і не знав, як мені було холодно.

– Я рада, що змогла зігріти тебе.

– Ось тут, – взяв її руку і поклав собі на груди.

– Так, ось тут, – повторила за ним. – Але я можу не лише тебе зігріти…

Павло з бажанням подивився на неї.

– А і нагодувати, – проказала і вибралася з ліжка.

Він весело дивився, як вона тікає від нього в кухню. А тоді й сам вибрався з-під перини, щоб підкинути дрова у грубку.

Христина знала, що кухня у хаті маленька. Але лише цього ранку зрозуміла, наскільки вона тісна. Після ранкових гігієнічних процедур, Павло зголосився допомогти їй зі сніданком, хоча роботи було не багато, – всього-то виставити на стіл те, що залишилося з вчорашньої ночі.

Однак, щоб вона не робила, чим би не займалася, він був поруч. Вкрай неподалеку. Бентежно близько.

Торкнувся долонею її талії, коли діставав кухлики з полички в неї над головою. Втиснувся плечем в плече, коли накривав на стіл. Мить обіймав її, намагаючись обійти. Поцілував у шию, як тільки вона задерла голову доверху, щоб взяти чисті рушнички з антресолі. А ще пускав їй бісики очима, коли вони снідали.

– Перший день нового року, а ти працюватимеш, – невдоволено проказав, коли вони пішли у її кімнату.

– Якщо ти мені допоможеш, то я закінчу швидше з роботою.

– Чим я можу тобі допомогти? – загорівся ідеєю.

– Постарайся не відривати мене від роботи, – підморгнула йому.

– Я тебе відриваю від роботи? – вдавано образився.

– Твої дотики, ласки та погляди аж ніяк не мотивують мене вишивати.

– Хмм…, звучить приємно. Але чим ти можеш умотивувати мене?

– Як тільки я закінчу роботу, то дозволю тобі обіймати, пестити та цілувати мене скільки завгодно. Тож, – спробувала лагідно висковзнути з його обіймів, – не спокушай мене.

– Обіцяєш? – запитав, а Христина урочисто кивнула. – Гаразд, – неохоче погодився. Тоді схилився і поклав легкий поцілунок на її усміхнені губи. – Це востаннє.

Христина сіла під одним вікном і взялася до вишивки. А Павло витягнув з полички книгу і примостився в іншому кутку кімнати.

Проте, як і досі, дивитися на дівчину було цікавіше, ніж читати. Чоловік чесно намагався співпереживати героям. Він годину складав слова у фрази, які його свідомість не сприймала. Але зрештою спіймав себе на тому, що вже хвилин п’ять витріщається на дівчину. Коли ж він тяжко зітхнув, вона підняла голову і зустрілася з ним поглядом.

– Я тебе відволікаю…, – зауважив без каяття.

– Трохи. Але мені приємно, – сказала розправляючи плечі.

– Тоді, можливо тобі і це буде приємно…

Павло підвівся та підійшов до неї. Приспустив кофту та торкнувся напружених плечей. Дівчина відразу відкинулася назад. Кілька хвилин чоловік масажував верх спини та шию. Тоді схилився і поклав кілька теплих поцілунків та ніжну шию та тонку ключицю.

– Тепер краще? – самовдоволено запитав.

– Значно, – усміхнулася.

– Працюй. А я поставлю чайник на плиту.

– Дякую.

Вона чула, як Павло пішов по воду. Вловлювала, як він підкидає дрова у грубку. Розрізнила стукіт чайника об плиту. А тоді до звичних звуків хати, додалось якесь дирчання. Дівчина підвелася, потягнулася і виглянула у вікно. І лише тепер зрозуміла, що шум, який вона чула, долинав з вулиці.

Просто до її хати, дорогою, яку вона вже не бачила кілька днів, їхало, розчищаючи перед собою сніг, два грейдери. А за ними автомобіль.

– Ах! – вражено витріщилася у вікно.

– Це по мене, – став за її спиною Павло.

– Що? Як? Перше січня! Грейдери не їздять першого січня, – не вірила.

– Це авто Євгена Журавлини. Мабуть, замовив снігоочисну техніку, щоб витягнути мене звідси.

– Він що, багатий?

– Ну, я теж багатий, – засміявся. – У мене власний бізнес заготівлі металолому. Я щоденно вагонами відправляю залізо, алюміній, мідь та чавун на різні заводи в Україні та за кордоном.

– Ти? Я думала, ти безхатько…

– Чому ти так вирішила? – повернув її до себе обличчям.

– Ну ти прийшов весь брудний…

– Я кілька разів падав дорогою. А оскільки тоді лише починало сніжити, то й забруднився.