ГЛАВА 8

Павло не пам’ятав, коли востаннє йому було так затишно. У цій простенькій сільській хатинці ніби все спонукало до неквапливого, тихого перепочинку. За вікном сипав дрібний сніг. У грубці тріщали дрова, які він підкинув годину тому. Він вже одягнувся, розчистив сніг, накачав води, набрав дров у порожні відра. А тепер лежав на пухкій, пір’яній перині та дивився на білосніжні балки під стелею. Чув, як за стіною метушиться Христина. І з нетерпінням чекав, коли вона вийде зі своєї кімнати.

Коли дівчина обережно прочинила двері, Павло відразу зірвався з ліжка.

– Доброго ранку! – бадьоро мовив.

– Привіт, – відповіла, на ходу заплітаючи косу. – Я тільки вмиюся і відразу візьмуся за приготування сніданку.

– Я тут подумав… Не справедливо, що лише ти готуєш. Я теж на щось годжуся. Може ти попрацюй, а я нас нагодую? Нічого екстравагантного не обіцяю. Але звичайну картоплю посмажити зможу.

– Ти впевнений? – запитала з усмішкою.

– Так. Мені й без того соромно, що я відриваю тебе від роботи.

– Тоді добре. Ходімо, я розпалю грубку та розповім що де лежить.

У кухні Христина показала, де стоїть відро з картоплею, цибуля та олія. Павло взявся до овочів, а дівчина поралася біля грубки.

– Картоплі мало, – попередив Христину через кілька хвилин.

– Хмм…, – вражено мовила, оглядаючи його роботу.

– Що? – не зрозумів її реакції.

Він подивився у миску, де лежала дрібна, як волоський горіх, увібрана картопелька.

– Ти зрізаєш забагато шкірки…

– Наскільки забагато?

– Настільки, що лушпиння, яке залишається після тебе, можна ще раз почистити, – засміялася.

– У мене не багато практики у цій справі…, – з соромом зізнався. – Якщо я...

– Все гаразд, – лагідно мовила йому. – Зрештою, ти ж робиш все правильно. Зараз піду у комору і принесу тобі ще відро бульби. Чи краще два, аби нам точно на сніданок на двох вистачило, – пожартувала.

– Я сам, – підвівся. – І обіцяю надалі бути ощадливішим.

– Та вбирай, як вийде. Чого-чого, а картоплі у нас вистачає. До того ж з твоїм підходом, нам і гній не доведеться купувати. Свого перегною вистачить, аби весь город удобрити, – і далі підколювала.

– Я б може й образився, якби розумів про що ти говориш, – сміявся.

– Будеш у коморі, то візьми щось до картоплі. Салат, огірки чи помідори…

– Візьму. Іди працювати.

– Іду, – весело відповіла.

Вийшла з кухні у кімнату, а Павло за нею. Христина запитально звела брову.

– Я по Мурзу, – пояснив.

Дівчина знову захихотіла.

– Якщо щось знадобиться, то гукай, – додала.

– Я впораюся, – запевнив та взяв на руки кішку.

Мурза цього разу не надто зраділа тому, що її потурбували. Павло повернувся на кухню. Схопив відро та свічку і в комору. Там випустив Мурзу, яка сіла під дверима і незадоволено била сірим хвостиком об підлогу.

З того, що він побачив на поличках, йому найбільше захотілося біленьких грибів у банці.

– У слоїку, – сміючись поправив себе.

А ще він взяв баночку з червоним варенням. Що ще там було, кунжут чи насіння чіа, він не зрозумів, але вирішив, що спробує. Повернувся у кухню. Налив олії у сковорідку. Поставив її на вогонь. Кинув картопельку. А тоді був змушений визнати, що смажити картоплю на грубі не так просто, як він собі уявляв.

Христина вишила лише один елемент, як з кухні долинув знервований голос Павла:

– Христино, а як тут вогонь зменшити?

Почувши це, дівчина засміялася. Відклала вишивку та пішла на допомогу. А коли зайшла в кухню, її накрила нова хвиля реготу. Павло стояв зі сковорідкою в одній руці та з лопаткою в іншій, а з кружка на грубі валив вогонь.

– Я не встигаю перевертати картоплю! – збентежено мовив.

– Потрібно просто додати ще один кружок. Ось, – потягнула його коцюбкою.

– Я справжній телепень!

– Припини! Думаєш я відразу розберуся з навороченою плитою? – взяла з його рук пательню і поставила її на вогонь. – О, а картопелька майже готова.

– Пф…, – невдоволено зітхнув, – добре, що не підгоріла. Я так інтенсивно її помішував, що навіть біцепси підкачав. Подивись!

Мимоволі Христина глянула на сильні руки Павла. І відвела очі, перш ніж він спіймав її погляд.

Тим часом чоловік виклав гриби на тарілку. Придивився до другої банки.

– Якесь це варення дуже підозріле, – прокоментував.

– Це не варення, а салат з баклажанів.

– Справді? Смачний?

– Покуштуй.

З цікавістю він зачерпнув червоно-чорну масу ложкою і поклав у рот.