ГЛАВА 6

Дівчина вийшла з літньої кухні. Павло пішов хвостиком. Вони протоптаною стежинкою підійшли до хати. Зайшли у засклену веранду.

– Ласкаво прошу у хату родини Бойків, – мовила.

З холодної веранди вони зайшли у темний коридорчик з двома дверима, одні з яких вели у теплу, маленьку кухню. Дівчина стягнула валянки. Він теж роззувся.

– Тут теж є піч, – зрадів Павло.

– Це не піч, а грубка. І тобі краще не торкатися до неї, – попередила.

– Не буду, – серйозно відповів.

Кухня була така ж простенька, як і те приміщення, де він провів попередню ніч. Тільки набагато менша. Крихітний стіл, сервант з кухонним начинням та всього два стільці. На стінах квітчасті шпалери, а під ногами тканий килимок.

Христина провела його через кухню у велику кімнату. Два ліжка, два розкладних крісла, овальний великий стіл, шафа з вишитими серветками на дверцятах. І грубка.

– Я постелю тобі ось тут, – вказала на високе ліжко, вкрите верблюжою ковдрою.

– А ти де спатимеш? Там? – вказав на ліжко, яке стояло впираючись однією стороною у закладену плиткою стіну грубки, а іншою в узголів’я його ложа.

– Ні, я займу ту кімнату, – вказала на закриті двері.

– Тобі не потрібно боятися мене. Я…

Це була його помилка. Мабуть, лише маніяки говорять про те, що вони абсолютно безпечні милим, молодим дівчатам, з якими знайомі якихось два дні.

– Я не хроплю, – спробував виправити ситуацію. – Чесно!

Дівчина змінилася в обличчі. Знову змогла подивитися йому в очі. І розсміялася. І цей легкий, веселий сміх вилився теплим медом йому на серце.

– І все ж я ляжу в іншій кімнаті, – мовила.

– Невже… ти хропеш? – запитав, нахмуривши брови.

І Христина знову розсміялася.

– Ні. Але мені буде комфортніше спати там. До того ж це ліжко зазвичай займає Мурза.

– Чудово. Я не проти такої компанії, – мовив Павло. – А що у твоїй кімнаті?

Нічого не відповівши, Христина відчинила перед ним двері в іншу кімнату і на мить йому здалося, що він знову опинився на вулиці, серед сліпучих, сніжних кучугур.

– Ого! – вражено видав.

На ліжку, на столі, на стільцях була акуратно викладена біла тканина. Один відрізок припорошений тоненькою срібною вишивкою, яка більше нагадувала іній на замерзлих гілках. На інших клаптиках лежав молочний бісер, за візерунком схожий на морозний малюнок на склі. А на прозоро-сніжній, мов ранковий туман, тканині розповзлося заквітчане гілля.

– Ким ти працюєш? – здивовано запитав.

– Я продавець-консультант у салоні з весільним нарядами, – відійшла у бік, поправляючи на ходу хвилі тканини – І для окремих клієнтів вишиваю сукні. Це ручна робота. «Білим по білому» – вказала на чисту тканину прикрашену білими малюночками. – Зазвичай я вишиваю вдома. Але салон, де працює моя молодша сестра, закрили. Тож вона тимчасово змушена приймати клієнтів вдома, у кімнаті, яку ми ділимо на двох. А оскільки сестра майстер мехенді, – мистецтво розпису тіла хною, – вона пряма загроза для моєї роботи. Тож, я на тиждень переїхала у село.

– І я дуже вдячний тобі за це! Якби не ти, я, ймовірніше всього, потрапив би додому лише навесні. У вигляді льодяної скульптури, – сумно додав.

Дівчина співчутливо глянула на нього.

– Ну, тепер усе позаду. Ходімо, змінимо для тебе постіль.

Повернувшись у свою кімнату, Павло, доки Христина шукала постіль, сів на своє ліжко і засумнівався у його зручності. По-перше – ліжко було дерев’яним, зі скрипучим, пружинним матрацом. А ще коротше ніж те, що у літній кухні. Доведеться або викладати ступні на бильце, або спати зігнутим.

Проте це було в тисячі разів краще снігової лавини, тому він вдячно усміхнувся дівчині, яка увійшла з постільною білизною на руках.

– Грубка опалює дві кімнати, – говорила, заправляючи перину у підковдру. – Але дрова підкидатиму лише я, – суворо зазначила і чоловік винувато похнюпився. – Оскільки я буду зайнята вишивкою, ти можеш читати. У серванті, в моїй кімнаті, є кілька десятків чудових книг.

– Супер. Не пам’ятаю, коли востаннє тримав у руках книгу.

– На вечерю буде тушкована капуста з картопляним пюре. Ще у мене залишилася шоколадка та печиво. Тож пізніше можемо випити чаю, – сказала, поправляючи наволочку на подушці. – Ну ось, готово.

Павло подивився на білосніжну постіль. Тоді перевів погляд на свої брудні шкарпетки. Оцінив замазані руки. Скривився, згадавши про засмальцьоване волосся та кошлату бороду з реп’яхом, який так і не видер.

– Я б хотів помитися. У чомусь більшому, ніж умивальник, – додав сором’язливо.

– У коморі є балія.

– Балія? – перепитав, бо не пам’ятав, щоб досі, хоч раз у житті вживав таке слово.

– Ага. Це така металева…

– Я знаю, що це. Просто… трохи здивований.

– Якщо хочеш скупатися, то треба витягнути води. З колодязя. Він у дворі, – пояснила.