ГЛАВА 3

Павло прокидався повільно. Спершу розрізнив цокіт секундної стрілки годинника. Після цього тріск дров, які облизував вогонь. Тоді дивний, скреготливий шурхіт, який притаманний лише старим будинкам.

Неохоче розплющив очі та втупився поглядом у домотканий килимок на стіні. Подивився де спить. Під ним було запране простирадло у дрібний зелений горошок. Зверху – теплий, вовняний плед та ще щось, – тяжке та коротке.

Повернувся на інший бік і ледь не стукнувся головою об кут столу, вкритого клейонкою. Роззирнувся навколо: на маленькому столі надщерблені чашки, ложки у півлітровій банці, прозора сільничка та заварний чайничок. Поряд два стільці з затертою тканиною та табуретки пофарбовані у синій. По іншу сторону громіздка шафа з дверима-рамами зі склом. Аби прикрити вміст поличок, зсередини скло було завішане шторами у великі, жовті квіти. Далі простенька плита та рукомийник. А ще піч.

Він прокидався у всесвітньо відомих, фешенебельних готелях. Жив у пентхаусах, з яких відкривався вид на сотню кілометрів. Спав у іглі, крізь скляний дах милуючись північним сяйвом фінського неба.

Але це пробудження, безумовно, було найекзотичнішим у його житті.

Чоловік ще не повністю сформував думки, коли відчинилися вхідні двері й в приміщення зайшла якась тітка. У високих валянках за коліна, ватяних штанах, збитій куфайці та перемотана хусткою так, що лише очиська блищали. Побачивши у її руках лопату, Павло злякано відсунувся до стіни.

– Доброго ранку, – промовила тітка на диво ніжним і молодим голосом.

– Доброго ранку, – відповів з острахом.

Незнайомка відставила лопату на бік і Павло зітхнув з полегшенням. А коли вона розв’язала хустку, зрозумів, що перед ним зовсім і не тітка, а молода дівчина. Доволі мила та симпатична. Сірі очі. Тоненький ніс. Світло-русе волосся заплетене у косу.

– Я залишила для вас одяг на табуретці.

Чоловік кинув погляд на табуретку. Він і раніше бачив цей стос ганчір’я. Однак навіть не припускав, що це шмаття приготували для нього.

– А де те, що було на мені?

– Мені потрібно було зняти з вас мокрі речі аби ви швидше зігрілися. А роздягнути вас виявилося не просто.

Це вперше йому повідомили про те, що його не просто роздягнути. Раніше з цим ніколи не виникало проблем.

– Тому я зрізала з вас одяг, – вказала рукою у куток.

І справді, під віником лежали його речі. Посічені. Пальто від Армані, костюм від Дольче і Габбана, костюм від Луї Вітон. І на всьому сантиметровий шар бруду та реп’яхів. Що ж… Цей одяг все одно довелося б викинути, бо ніяка хімчистка не взялася б за прання.

Павло витягнув з-під ковдри руки й взяв одяг з табуретки. І що він отримав натомість своїх брендових речей? Розтягнуті штани, поношену кофту, з якої повилазили нитки, сіру майку та в’язані шкарпетки, протерті на п’ятках.

– Це не те що одягаю у повсякденному житті, – набундючено пробубнів.

– Нічого кращого тут немає. Але одяг сухий та чистий. Я поки збігаю у хату по сметану. А ви одягайтеся, – і дівчина повернулася до дверей.

– Перепрошую, а де тут туалет?

– За кухнею, на право. Не помилитесь, я прочистила туди доріжку.

– Доріжку? – запитав, коли дівчина вже вийшла з кухні.

Скинув з себе ковдру і шубу. З огидою подивився на постіль, яка виявилася брудною. І лише через мить зрозумів, що простирадло було чисте. А от його ноги – у болоті. Востаннє такі брудні пальці на ногах у нього були, коли він ходив ловити рибу з татом. Тоді йому було років сім.

Одягнувся. Вийшов на двір. І ледь не осліпнув від білизни. За ніч снігу насипало так багато, що йому вдалося розрізнити лише низькі стіни хатки, яка стояла поряд з приміщенням, з якого він вийшов та обриси кількох будиночків, які ледь проглядалися з-за снігової пелени. До тих хаток було метрів триста. От тільки дороги він не бачив. Суцільна біла картина.

Але найгіршим було те, що досі сніжило. Сніг дрібними пластівцями продовжував сипати з сірого неба.

Павло пройшов доріжкою, бортики якої місцями сягала йому до поясу. І спинився перед тим, про що лише чув, але чим ніколи не користувався: дерев’яним туалетом.

Коли Христина повернулася зі сметаною у літню кухню, то її гостя ще не було. Вона застелила ліжко. Поставила на стіл миски. Долила в умивальник теплої води. І стала чекати на чоловіка.

Незнайомець повернувся за хвилин десять, якийсь збентежений та засмучений.

– Умиватися будете? – запитала, намагаючись виглядати не надто претензійно.

– Звичайно.

– Умивальник ось тут, – вказала на страшний агрегат з фанери. – Зараз збігаю у хату, принесу вам рушник.

– А зубна щітка у вас є?

– Є. Вона належала прабабі. Тобто, прабабця нею не користувалася. Ми просто купляли їй зубні щітки з запасом, оскільки магазин далеко.

– Буду вдячний за пасту та щітку.

– Добре. Я зараз принесу.

Дівчина накинула на плечі кожух і вибігла. А Павло провів язиком по надщербленому зубі. Він так скучив за зубною щіткою, що і від тієї, якою користувалася бабця, не відмовився б. Зрештою, скільки там зубів може бути у прабабці? У нього точно більше.