20.1 Зізнання навпаки

Ден

Вона виходить на кухню і лишає мене самого з аркушем.

Я дивлюся на власне обличчя, надруковане на дешевому папері з її старого принтера, — той, що зажовує кожен третій лист, я бачив, як вона з ним лається. Скляний фасад фоном і усмішка, якій я колись тренувався перед дзеркалом у хромованій рамі. “Девелопер Ден Соколовський відкриває готель “Аркадія Прайм”.

Довго ж я складав цю розмову. Я людина, яка веде переговори на сорок мільйонів і ніколи не заходить у кімнату без стратегії. У мене була стратегія і в мене були слова — точні, в правильному порядку, відрепетирувані вночі під скрип розкладачки. “Ханно, я насправді знаю Дена Соколовського. Тобто це я. Я прийшов через парі, але залишився не через нього”.

І ось я стою з цими словами в горлі, а вони вже не мають жодної ваги. Бо переговори виграє той, хто володіє інформацією. А інформацією тут володіє вона. Я готував зізнання, а вона перетворила його на формальність — на підпис під документом, який вона вже прочитала.

Я заходжу на кухню. Вона стоїть біля вікна, спиною до мене, з порожньою чашкою в руках. Горщик на підвіконні — той, що я купив, — повернутий до останнього вечірнього світла. Вона повертає його щоранку. Я знаю. Вона думає, що я не бачу.

— Ханно.

— Ти готовий говорити чи знову про ясен? — Вона не обертається.

— Готовий.

— Слухаю.

І ось тут я розумію, що всі мої відрепетирувані слова не годяться. Вони писалися для жінки, яка нічого не знає. А переді мною — жінка, яка знає все. Тому я кажу просто:

— Мене звати Ден Соколовський. Я з Одеси. У мене будівельний бізнес — готелі.

Вона мовчить. Не обертається. Я бачу тільки її спину — рівну, занадто рівну, ту саму поставу, яку я впізнав у перший ранок, бо сам так стояв колись.

— Я знаю, — каже вона нарешті. — Скажи те, чого я ще не знаю.

Я роблю крок ближче. Вона не відсувається — і це гірше, ніж якби відсунулась.

— Я приїхав до Києва не випадково. Був… заклад. З моїм другом Антоном. Він сказав, що жінки зі мною тільки через гроші. Я сказав, що доведу протилежне — поїду під чужим ім'ям, без карток, без зв'язків, почну з нуля. І якщо хтось покохає мене без усього цього…

Я зупиняюся. Бо вона нарешті обертається.

І я розумію, що сказав найгірше слово найгіршим способом.

— Заклад, — повторює вона. Тихо. Так тихо, що я б волів, щоб вона кричала. — Парі.

— Ханно…

— Скільки? — Її голос рівний, як рівною буває поверхня, під якою глибина. — На що ви грали? Що ти отримаєш, якщо виграєш?

Я міг би збрехати востаннє. Маленька брехня, щоб пом'якшити. Я бачу, як вона чекає — і бачу, що вона помітить будь-яку нерівність, бо вона так влаштована. Тому кажу правду:

— Контрольний пакет в одному об'єкті. Якщо програю — віддаю йому свою машину.

— Машину. — Вона киває повільно, ніби заносить це в якийсь внутрішній реєстр. — Отже, я коштувала… контрольного пакета. Або машини. Залежно від того, хто виграв.

— Ти не була ставкою. Я тебе навіть не знав, коли це починалось!

— А чим я була, Дене?