19.2

Він застигає по-справжньому. Дивиться на мене — і вперше за день я бачу, що він починає підозрювати, що дошка під ним не та, на яку він став.

— Які тридцять пунктів? — питає рівно.

— Не знаю. Ти мені скажи.

Ми дивимося одне на одного через два метри майстерні, запах морилки, радіо “Культура”, яке тихо грає щось, що мало б бути заспокійливим. Це той самий погляд, який у нас уже був разів десять — той, після якого хтось відступає першим. Першою відступаю я. Але не тому, чому зазвичай. Просто ще рано викладати на стіл всі карти.

— Нічого, — кажу. — Працюй.

***

По обіді у нас найскладніше. Не сварка — до сварки я готова, сварку я переживу. Складніше — це тиша між питаннями, в якій я весь час чую, як цокає те, чого він не каже.

Я даю йому ще один шанс. І ще. Підкидаю гачки, як підкидаю клиння під стару раму, — обережно, по одному, перевіряючи, де піддасться.

— У тебе руки гарно загоюються, — кажу, коли він міняє пластир. — Дивно для людини, яка ніколи не працювала руками. Чим ти займався до того, як упав під моїми дверима?

— Усім потроху. — віжповідає з гримасою, наче в нього різко заболів зуб. 

— Усім потроху. — Я киваю. — Знаєш, у мене був клієнт, який так казав. Виявилося — шахрай, а дуже чарівний був, так з виду й не скажеш. 

— Я не шахрай.

— Я знаю, ким ти не є, — кажу я тихо. — Мені цікаво, ким ти є.

Він кладе пластир. Дивиться на свої долоні — ті самі, без мозолів колись, а тепер з мозолями в неправильних місцях. І я бачу, що він на межі. Що слова вже близько, що вони піднімаються в ньому, як піна в турці, ще секунда — і переллються.

— Ханно, — каже він. — Я…

— Так?

Радіо замовкає між композиціями. У майстерні стає так тихо, що чути, як надворі хтось зачиняє ворота.

— Я думаю, цей столик треба робити з ясена, а не дуба, — випалює він. — Або хоч вставки для нього.

Я видихаю — повільно, рівно, як видихаю, коли розумію, що шар лаку доведеться знімати знову, бо ліг нерівно.

Він правий, до речі. Для вставок ясен, гарно навчився. За двадцять три дні чоловік, який тримав стамеску вперше в житті, навчився відрізняти дуб від ясена на дотик — але так і не наважився сказати мені, як його звати.

— Молодець, — кажу я. — Ясен. Запам'ятав.

***

Увечері я витираю руки об фартух і підходжу до верстака. Беру роздруківку — я зробила її вдень, поки він виходив “по наждачку”. Там стаття, скляний фасад і його відрепетирована усмішка для камери. Чоловік, який тримає голову трохи нахилену вправо, ніби завжди слухає.

Кладу аркуш перед ним. Обличчям догори — так, як він колись поставив горнятко на те саме кільце і цим себе виказав.

Він дивиться на аркуш. Довго. Довше, ніж потрібно, щоб прочитати заголовок, бо заголовок він і так знає напам'ять.

— Я не питатиму зайвого — кажу я. Голос рівний, я ним пишаюся. — Пункт сім, ти ж знаєш. Не питаю про минуле. Тим більше про те, якому двадцять три дні.

— Ханно.

— А ще не питатиму, хто закрив мій кредит. — Я складаю руки на грудях. — Бо на це питання я теж, здається, знаю відповідь. Лишилось тільки одне, чого я не знаю.

Він мовчить. У майстерні темніє — той жовтневий вечір, коли світло йде швидко, шарами, і останній шар — найтепліший.

— Чи скажеш ти мені сам, — кажу я. — Чи мені доведеться й далі вдавати, що я не вмію читати.

І я виходжу на кухню — не тому, що мені треба на кухню. А тому, що один день, Просто-Дмитре. Він уже майже закінчився, як і моє терпіння.