18.2

Різниця між для парі і для неї — не в словах. Вона в тому, як ти себе почуваєш після. Після фрази для парі — задоволення від ходу, як у шахах. Після слів для неї з'являється інше тепле, незручне поки безіменне відчуття. Я повертаюся до майстерні. На порозі — повідомлення від Антона. 

“Термін парі закінчується за тиждень. Про гроші знаю, але зроблю вигляд, що ні. Очікую на результати. А.”

Тиждень. Сім днів. Антон чекає результатів як чекають квартальний звіт. Графа “так” або графа “ні”. Галочка, підпис і йдемо далі.

Я видаляю повідомлення. Воно зникає з екрана, але ж тиждень нікуди не подівся. Він повільно і вперто спливає. І щоразу, коли ця думка штурхає, я відчуваю, як стискається щось у грудях — не серце, не легені, а простір між ними, якого раніше не помічав. А ще Ханна скоріш за все знає про гроші скласти два плюс два для неї буде геть не складно.

Ховаю телефон, глибокий вдих і заходжу до майстерні.

Вона вже працює — схилена над третім предметом із колекції, маленьким столиком з інкрустацією. Волосся зібране вище, ніж зазвичай, — міцніше, суворіше, фартух зав'язаний подвійним вузлом. Вона так робить, коли готується до складного дня. Я це знаю, хоч і не мав би.

Ставлю правильну каву без молока перед нею. 

Вона п'є мовчки.

— Смачно? — питаю.

— Нормально.

— Просто нормально?

Вона піднімає очі від столика. Дивиться на мене і я бачу щось, чого не бачив раніше. Це не підозра, ні, більш схоже на очікування. Вона чекає на щось конкретне від мене.

— Дмитре, ти хочеш похвали за каву?

— Я хочу знати, чи прогрес є.

— Прогрес є.

— Добре. — Пауза. — Я теж думаю, що прогрес є.

Вона дивиться на мене. Довше, ніж зазвичай  довше, ніж треба для розмови про каву.

— Ти про каву?

— Так. Про каву.

Обидва знаємо, що не про каву, обидва не кажемо. Вона повертається до столика, я беру шліфувальний папір. Між нами — два метри, запах деревини і щось невидиме, що з кожним днем стає щільнішим.

О другій телефонує Юрій — підтверджує п'ятницю, питає деталі. Ханна бере слухавку, слухає, киває, записує. Кладе телефон. Повертається до мене.

— Колекціонер з Печерська. Він три місяці не відповідав мені, а сьогодні зателефонував сам. Каже, йому зателефонував “Працівник з майстерні” і дуже переконливо розповів про роботу.

Я не відвожу погляду.

— Я знайшов його номер у журналі, подзвонив вранці.

— Не знаю, як ти це зробив. Він не відповідав мені три місяці.

— Я знайшов правильний підхід.

— Дмитре.

— Що?

— Це не відповідь.

— Знаю. Але результат є.

Я зробив це не для парі, а тому що хотів. Тому що побачив проблему і знав, як її вирішити. 

— А ще, уявляєш, — повертається до мене, — хтось закрив мій кредит. Як думаєш, хто?

— Ханно…

Вона дивиться на мене — і знову це очікування в очах, тихе, терпляче, ніби вона чекала цього моменту довше, ніж я думаю.

— Мені треба тобі щось сказати.

— Скажи.

Я відкриваю рот. Слова — ті, що я складав усю ніч, — стоять у горлі, готові. Я Ден Соколовський з Одеси. Я прийшов через парі…”

Але я дивлюся на неї — і бачу, що вона тримає різець трохи міцніше, ніж потрібно. Кісточки пальців побіліли. Розуміння б'є, як струм чи струмінь холодної води з прорваної труби – вона знає. Або майже знає. І все одно стоїть і чекає, щоб я сказав сам.

Вона дає мені шанс.

А я не можу ним скористатись. Бо якщо я скажу зараз — вона почує “парі”. Вона почує “гра”. Вона почує все те, чим це було на початку, — і не почує те, чим це стало. Бо як пояснити, що ти прийшов заради ставки, а залишився заради кави без молока? Як пояснити, що горщик на підвіконні — не стратегія, а перший подарунок у твоєму житті, який я купив не для ефекту? Як пояснити різницю між “я грав” і “я перестав грати” — коли сам не знаєш, де саме одне перетекло в інше?

— Я боюся, що ти підеш, — кажу замість правди.

Вона дивиться на мене. Секунда. Дві.

— Я нікуди не піду. Це моя майстерня.

— І справді. Як же я не помітив. — моя усмішка в дзеркалі більше нагадує оскал скаженого лиса. — Ханно, вибач, мені терміново треба по справах, — капітулюю з тріском та пафосом.