17.2

— Дмитре.

— Так?

— Ти знаєш жінку, яка щойно пішла?

— Ні.

— Вона дивилася на тебе так, ніби знає тебе.

— Люди іноді помиляються.

— Так. Іноді. А Соколовського цього, знаєш? 

— Одеса велика. Всіх знати неможливо. — знову шліфує ледь не обличчям вже, ховаючись за роботою. 

Мабуть відчувши мою напругу, він все ж повертається до мене і посміхається. Легко, відкрито, по-одеськи.

— Ханно, якби я був одеським девелопером, я б мав кращий фартух.

Я повертаюся до верстака, беру пензель, починаю працювати. Між нами — два метри, звук паперу по дереву, радіо “Культура”, запах морилки. Все як зазвичай. І водночас все — інакше.

О десятій вечора я сиджу на ліжку з ноутбуком на колінах.

Ноутбук старий — Lenovo, п'ять років, клавіша “н” запала ще минулого року, і треба натискати сильніше. Екран тьмяний, але працює. Я користуюся ним для пошти й бухгалтерії — не для того, що збираюся зробити зараз.

Я набираю: “Ден Соколовський Одеса”.

Enter.

Результати. Перший — стаття на діловому порталі. “Одеський девелопер Ден Соколовський відкриває готель “Аркадія Прайм”. Фото: чоловік у костюмі на тлі скляного фасаду. Усмішка — впевнена, для камери, для публіки. Темне волосся, трохи довше за моду. Ліва брова вища за праву.

Я дивлюся на фото. Потім дивлюся на стіну, за якою — підсобка. За якою — розкладачка, яка скрипить. За якою — людина, яку я знаю як “просто Дмитра”.

Повертаюся до фото. Костюм інший. Зачіска акуратніша. Фон — скло і мармур замість стружки і бетону. Але лінія щелепи — та сама. Брова — та сама. І те, як він тримає голову — трохи нахилену вправо, ніби завжди слухає, — той самий.

Я закриваю ноутбук.

Сиджу в темряві. Серце б'ється швидше, ніж має, бо я не бігла і не піднімала важке, я просто подивилася на фотографію.

Відкриваю ноутбук.

Друга стаття. Інтерв'ю для бізнес-журналу. Запитання: “Що для вас найважливіше в бізнесі?” Відповідь: “Контроль над ситуацією. Коли ви контролюєте змінні — ви контролюєте результат.”

Контроль над ситуацією. Він зараз живе в підсобці три на чотири метри, варить каву в турці на електроплитці і шліфує чужі буфети за дев'ятсот гривень на тиждень. Контроль над ситуацією.

Я б засміялася, якби не хотіла плакати.

Закриваю ноутбук. Цього разу — остаточно. Кладу на підлогу. Лягаю. Дивлюся в стелю. Може, це не він. Схожий ну і схожий. Тетяна сама сказала — “дивовижна схожість”. Люди бувають схожі. Є ціла наука про двійників. Може, десь в Одесі є девелопер, який виглядає як мій помічник, і це збіг, я параноїк, і все добре.

Квітка у керамічному горщику, що він подарував, повертається до блідого, жовтневого, у хмарах місяця за вікном. Я повертаю горщик трохи вправо, щоб їй було зручніше.

Потім лягаю, закриваю очі, але спати все одно не можу.

За стіною — тиша. Або не тиша — може, він теж не спить. Може, лежить на розкладачці, яка скрипить, і дивиться у своє вікно під стелею, і думає про те саме, що й я.

Або думає про щось зовсім інше: контроль над ситуацією, готелі і скляні фасади і про людину, якою він є насправді, — не “просто Дмитра”, а когось із прізвищем, яке я знайшла в Google за три секунди.

Один день, Дмитре. Або як тебе там.

Дам тобі всього один день. Ти зрозумів? — питаю в пустоту. 

Засинаю нарешті і сплю без сновидінь. А вранці,  щойно розплющую очі, як пискає мій телефон. Беру. І бачу там повідомлення з банку, що мій кредит з усіма відсотками погашено…