16.2

Я сміюся знову і цього разу він теж, тихо, коротко, ніби дозволяє собі рівно стільки, скільки потрібно, щоб я не зупинилася.

Ми витираємо далі. Він більше не послизається, а навіть якщо й ковзає, я не бачу, бо зосереджена на своїй половині підлоги. Через двадцять хвилин — сухо. Достатньо, щоб комод був у безпеці.

Я сідаю на підлогу біля верстака. Спиною до дерев'яної ніжки, коліна зігнуті. Він сідає навпроти — біля стіни, на відстані витягнутої руки. Ми обидва мокрі, у мене волосся вибилося з пучка і прилипло до обличчя — я відчуваю, але не прибираю. Руки втомлені.

Він дихає важко від того, що різко зупинився. Коли рухаєшся — адреналін тримає, коли зупиняєшся — тіло нагадує, що ти не спав, що бетон холодний. А мені здається раптом, що я знаю його не кілька днів, а роки. Здається, він завжди тут був — біля стелажа, з ганчіркою.

Я злюся на себе за цю думку. Люди не “завжди тут”. Люди приходять і йдуть. Це єдине, що я знаю напевно.

— Дякую, — кажу я.

— Нема за що.

— Є. Комод коштує більше, ніж ця труба.

— Я знаю.

Тиша двох людей, які щойно разом рятували щось. Це створює зв'язок, якого не створюють слова — я це знаю з досвіду: коли ми з мамою рятували бабусину шафу від повені в підвалі, ми не розмовляли три години, а потім сиділи на сходах і мовчали, і це була найближча тиша в моєму житті.

Ця — схожа. І це мене лякає.

Він піднімається першим. Простягає руку — допомогти встати. Я берусь за неї. Його долоня тепла й мокра.

Я встаю. І в цей момент — пасмо волосся, яке прилипло до щоки, зсувається до ока. Я піднімаю руку, щоб прибрати, але він робить це першим.

Його пальці на моєму обличчі. Легко — ледь торкаючись, як я торкаюся дерева, коли перевіряю текстуру. Прибирає волосся за вухо. Його рука затримується на секунду, на дві. Я відчуваю тепло його долоні біля скроні і серце б'ється швидше — і злюся на нього за це, на серце, не на Дмитра, хоча на Дмитра теж, бо він не мав права так робити, бо це жест, який означає більше, і ми обидва стоїмо в мокрій майстерні о першій ночі, і його пальці біля мого вуха, і я не відсторонююся.

Я не відсторонююся. Це факт. Конкретний, як сантиметр між водою і комодом, як тріщина в трубі. 

— Надобраніч, — каже він. Тихо.

— Надобраніч, — кажу я.

Він іде до підсобки, я стою. Дивлюся, як він зникає за дверима. Чую скрип розкладачки — один раз, другий, потім тиша.

Я лежу в темряві й дивлюся в стелю.

Думаю: я не відсторонилася. Чому? Бо була втомлена? Бо адреналін? Бо перша ночі, мокра підлога, аварія — і люди після аварій роблять дурниці, це відомо, це хімія, це кортизол і дофамін, і це не означає нічого.

Потім розумію, що ні. Я не відсторонилася, бо не хотіла. Це інша відповідь. Чесніша.

Ти божевiльна, Ханно. Мало того що в твоїй майстерні живе чоловік про якого ти абсолютно нічого не знаєш, так ти ще й умліваєш, коли він тобі волосся поправляє? 

Я повертаюся на бік. За стіною — тиша. Він або спить, або лежить так само, як я, і думає. Я не знаю, про що він думає, я взагалі не знаю, хто такий цей Дмитро. Але при цьому знаю, що його пальці були теплими, а волосся моє він прибрав так, як я торкаюся дерева — з повагою до матеріалу.