16. Нічна катастрофа

Ханна

Я не сплю, лежу в темряві, стіна тонка — за нею підсобка, за підсобкою — він. Нова розкладачка теж скрипить, коли він рухається. Зараз — тиша. Або спить, або лежить так само, як я, і дивиться в стелю.

О першій ночі чую як десь крапає вода. Дивно, дощу на сьогодні в прогнозі не було. Але крапає по металевому даху, і я вже навіть засинати починаю під це, аж доки не розумію, що звук інший — не зверху, а знизу, і не крапає, а тече. Безперервно, рівно, з тим тихим шипінням, яке означає тиск.

Я встаю. Босі ноги на холодній підлозі — чудовий спосіб збадьоритись і скинути рештки сну. Відчиняю двері в коридор і відразу відчуваю: мокро. Вмикаю світло і застигаю — вода тече з-під раковини в майстерні тоненьким, але впертим струмком, вже дісталась коридору, розповзається по бетону до комоду.

Боже, мій комод!

Це перше, про що я думаю. Блискавкою в голові — горіх, початок двадцятого століття, різьблена передня панель, яку я відновлювала тиждень. Він стоїть на підлозі майстерні, на тимчасових підставках, бо ніжки ще сохнуть після склеювання. Якщо вода дістанеться — клей не витримає. Тиждень роботи коту під хвіст! 

Я біжу до майстерні, а Дмитро уже там.

Я не знаю, коли встиг — може, почув раніше, може, теж не спав. Він стоїть біля раковини в розтягнутій футболці й боксерках, босий, і крутить вентиль. Вода не зупиняється — вентиль старий, прикипів, не повертається.

— Тримай, — каже він, не обертаючись.

Я підходжу. Він нахиляється під раковину — я бачу його спину, мокру футболку, як м'язи рухаються під тканиною, коли він тягне вентиль обома руками. І гарні сідниці… недоречно помічаю і це стає промто таки анастезією для моїх бідних нервів. 

Вода бризкає йому в обличчя, холодні краплі дістаються й до мене і нарешті відволікають від спокусливої картинки. 

— Він не повертається, — каже він крізь зуби.

— Далі по трубі є другий. За стелажем.

В нього мокре обличчя, волосся прилипло до чола, але він спокійно киває, іде до стелажа, відсуває його одним рухом — я б не змогла, він важкий, я зазвичай розвантажую, потім рухаю. Він просто відсунув. Знаходить другий вентиль, крутить і вода нарешті зупиняється.

Тиша. Тільки крапання — останні краплі з тріщини в трубі.

Я вже біля комода. Підіймаю передню панель — вода не дістала, залишилось кілька сантиметрів. Накриваю верхню частину плівкою — на всяк випадок. Перевіряю ніжки — клей тримає, сухо. Видихаю.

— Встиг? — питає він з-за стелажа.

— Встиг.

— Добре.

Він виходить з-за стелажа з ганчіркою в руках — знайшов десь, я навіть не помітила де. Опускається на коліна й починає витирати підлогу. Без питань і ниття “що мені робити?”. Просто — побачив воду, взяв ганчірку, витирає.

Я беру другу. Опускаюся поруч. Витираємо мовчки, на колінах, у нічному одязі, босі на мокрому бетоні. Майстерня пахне вогкістю, скипидаром і чимось металевим — мідь з труби, напевно. Радіо вимкнене. Тільки звук ганчірок по підлозі й наше дихання. Він встає, щоб вичавити ганчірку у відро і нога з'їжджає на мокрому бетоні. Дмитро хапається за стіну, не падає, але робить такий рух, ніби танцює з невидимим партнером, який веде занадто агресивно.

Я нестримано сміюся, голосно, в порожній майстерні, о першій ночі, на колінах у калюжі.

Він дивиться на мене. Стоїть, притиснутий до стіни, одна рука на цеглі, друга з ганчіркою, мокра футболка, босі ноги і незнайомий мені вираз обличчя. Той момент, коли людина чує щось і завмирає, ніби хоче запам'ятати звук.

— Ти в порядку? — питаю, коли можу говорити.

— Абсолютно, — каже він. — Стратегічна точка опори.

— Ти тримався за стіну.

— Стіна була стратегічною.

Я сміюся знову і цього разу він теж, тихо, коротко, ніби дозволяє собі рівно стільки, скільки потрібно, щоб я не зупинилася.

Ми витираємо далі. Він більше не послизається, а навіть якщо й ковзає, я не бачу, бо зосереджена на своїй половині підлоги. Через двадцять хвилин — сухо. Достатньо, щоб комод був у безпеці.

Я сідаю на підлогу біля верстака. Спиною до дерев'яної ніжки, коліна зігнуті. Він сідає навпроти — біля стіни, на відстані витягнутої руки. Ми обидва мокрі, у мене волосся вибилося з пучка і прилипло до обличчя — я відчуваю, але не прибираю. Руки втомлені.

Він дихає важко від того, що різко зупинився. Коли рухаєшся — адреналін тримає, коли зупиняєшся — тіло нагадує, що ти не спав, що бетон холодний. А мені здається раптом, що я знаю його не кілька днів, а роки. Здається, він завжди тут був — біля стелажа, з ганчіркою.

Я злюся на себе за цю думку. Люди не “завжди тут”. Люди приходять і йдуть. Це єдине, що я знаю напевно.

— Дякую, — кажу я.

— Нема за що.

— Є. Комод коштує більше, ніж ця труба.

— Я знаю.

Тиша двох людей, які щойно разом рятували щось. Це створює зв'язок, якого не створюють слова — я це знаю з досвіду: коли ми з мамою рятували бабусину шафу від повені в підвалі, ми не розмовляли три години, а потім сиділи на сходах і мовчали, і це була найближча тиша в моєму житті.