15. Детектив-Аля

Ханна

Аля спускається без приводу — навіть форму для каучуку цього разу не прихопила. Сідає на табурет, дивиться, як Дмитро через двір тягне до сміттєвого баку зламану розкладачку — ту саму, його жертву, бо коли вона зламалась вдруге, я вирішила, що хай краще він спить на дивані, аніж гепне і зламає собі щось. 

— Ханно, — каже вона урочисто, як на захисті дисертації. — Я провела розслідування.

— Боже.

— Я бухгалтерка. Я вмію зводити дебет з кредитом і людей із фактами. — Вона загинає пальці. — Перше: він не з Києва. Друге: він не вміє торгуватися на ринку, але знає слово “ліквідність”. Третє: він свердлить дверцята наскрізь, але каву варить, як у тій рекламі, де чоловік у светрі дивиться на море.

— І що це все означає, детективе?

— Що він або принц у вигнанні, або в бігах. — Аля примружується. — І в обох випадках, Ханно, тобі неймовірно пощастило.

— Він тимчасовий помічник, поки в мене дедлайни і спина. 

— Не знаю, як дедлайни, але спина в тебе не тимчасова. — Аля сміється. — А ще ти це кажеш уже два тижні. — вона встає, поправляє кофту. — Знаєш, що тимчасове в цьому дворі? Мій намір повернути тобі форму для каучуку. А їй, між іншим, скоро рік.

Вона йде до дверей і вже на порозі стикається з Дмитром, який заносить уламки розкладачки.

— Молодий чоловіче, — каже Аля солодко. — А ви часом не одружені?

— Алю! — гарчу я.

— Що? Я для статистики.

Дмитро дивиться на мене поверх уламків, і в кутику його губ — та сама усмішка.

— Ні, — каже він Алі. — Але, здається, я недавно продав себе в рабство. За ковдру і вареники.

— О, — Аля сяє і обертається до мене. — То ти вже й контракт уклала. Швидко працюєш.

Двері за нею зачиняються. Я стою червона, з пензлем, а він — з розкладачкою, і ми обоє дуже старанно не дивимось одне на одного.

***

Ханна

Тишу, яку лишила по собі Аля, чути майже фізично — так дзвенить у вухах після того, як стихне дрель.

— “Продав себе в рабство”, — повторюю я нарешті, бо хтось має заговорити перший, а він, схоже, вирішив, що сьогодні це буду я. — Драматично. Аля тепер рознесе по всьому будинку, що я тримаю в підвалі раба.

— Тоді треба відповідати образу. — Він складає уламки розкладачки в кутку акуратно, ребром до ребра, як він складає все. — Раби, наскільки я пам'ятаю з історії, працювали за харчі й дах. Я ще й каву отримую. Я, виходить, привілейований.

— Раб, який не вміє торгуватися за судака так собі раб.

— Раб, який зате гарно працює. — Він обертається, і в очах ті самі чортики, що й тоді, з Алею. — Аля склала непоганий профіль, до речі. Для бухгалтерки в неї підозріло гарне чуття на людей.

— Аля зводить дебет із кредитом з десяток років. Люди — це теж два стовпчики: що кажуть і що роблять. Якщо не сходиться — шукай помилку.

Я кажу це легко, майже жартома. І тільки коли слова вже в повітрі, відчуваю майже фізично, як він напружується. 

Що кажуть і що роблять — у нього це не сходиться від першого ранку. І ми обоє це знаємо. І обоє вдаємо, що я говорила про Алю.

Він не відводить погляду. Але щось у ньому на секунду застигає — як завмирає майстер, коли різець підходить надто близько до тріщини, якої не видно зовні.

— А в тебе сходиться? — питає він тихо.

— У мене все підкреслено в дев'яти пунктах.

— Це не відповідь.

— Пункт дев'ять. — кажу я, і він усміхається, бо ми обоє знаємо, що це вже наш ритуал, наш спосіб не заходити туди, куди заходити рано.

Я повертаюся до секретера. Правий бік нарешті піддався — тріщина зведена, морилка лягла рівно, і завтра можна класти перший шар воску. Це мала б бути найкраща новина тижня. Якби не лист, який лежить під каталогами обличчям донизу й тихо відлічує дні. Тепер їх вже значно менше, ніж чотирнадцять. 

— Слухай. — Він підходить, зупиняється на безпечній відстані — навчився, де проходить моя межа, і тримається рівно по ній, ні сантиметром ближче. — Цей твій секретер. Коли буде готовий — скільки він коштує?

— Замовнику? З роботою, матеріалами і моєю репутацією — чимало.

— А таких замовлень у тебе скільки на місяць?

Я обертаюся.

— Ти зараз що, аудит мені проводиш?

— Я просто рахую. — Він знизує плечима, надто невинно. — У тебе золоті руки і черга з клієнтів, якої ти не бачиш, бо сидиш у цьому дворі сама й не береш половину замовлень, бо “нема коли”. Це не проблема грошей, Ханно. Це проблема масштабу.

— О. — Я схрещую руки. — Безхатько просто-Дмитро знає слово “масштаб№.

— Безхатько-раб, — каже він рівно, — колись чув його у двох-трьох розмовах, нічого особливого, не бери в голову. 

І ось воно знову. Та сама шпаринка, у яку я щоразу майже зазираю — і щоразу він прикриває її точно вчасно.