14.1 Антон і совість

Антон з'являється без попередження, як завжди. І я, звісно, знаю, взвідки вітер віє. Сума, з якою працює Олег не велика, але помітна. 

Я виходжу вранці по хліб до кіоску на розі Подолу, п'ять хвилин від майстерні. Бабця за прилавком уже знає мене — “вам як завжди, половинку сірого?” — і я думаю, що “як завжди” за кілька днів — це або дуже швидко, або дуже повільно, залежно від того, що вимірюєш.

Телефон дзвонить, коли я рахую дрібні гроші — чого я не робив вже років двадцять”. 

— Я в Києві, — каже Антон він замість “Привіт”. — Кав'ярня “Звичайна” на Андріївському. Через годину.

— Звідки ти знаєш, де я?

— Ден, я завжди знаю, де ти.

Це його суперсила — або прокляття, залежно від того, по який бік столу ти сидиш. Він знаходить людей, як Ханна знаходить приховану текстуру під шарами фарби — тільки без поваги до матеріалу.

Я вимикаю телефон, ховаю назад у кишеню. Беру хліб, кажу “дякую”, іду назад. На подвір'ї майстерні зустрічаю Алю. Окуляри на кінчику носу говорять мені, що вона відірвалась від своїх калькуляторів і паперів, щоб глянути на мене. 

— Треба вийти на годину, — кажу я. — Можеш передати хліб Ханні? 

Вона киває. Ханна в майстерні працює вже над третім предметом із колекції, в неї там антикварний стілець з гнутою спинкою, теж горіховий, початку двадцятого століття. Спинка тріснула вздовж волокна, і вона вже третій день підбирає правильний клей і правильний кут тиску, тож їй не до мене. Коли вона так зосереджена, вона не помічає нічого — ні часу, ні погоди, ні мене. Я міг би вийти і повернутися, і вона б не запитала, але я все ж кажу Алі про всяк випадок. 

Іду через двір, потім по Подолу — вгору, повз старі будинки з облупленою штукатуркою, повз кав'ярню на розі, де я вже знаю продавчиню, повз крамницю з антикваріатом, де у вітрині стоїть дзеркало, яке Ханна оцінила б одним поглядом і сказала б “рама — добра, скло — ні, амальгама так собі”. Я знаю, як вона оцінила б дзеркало, хоч її саму знаю лише десяток днів. За цей час я знаю, як вона дивиться на речі, як торкається дерева — спершу тильною стороною долоні, потім кінчиками пальців, ніби просить дозволу. Як хмуриться, коли клей не схоплюється з першого разу. Як каже “нормально” — і це означає, що їй подобається, але вона не скаже цього вголос, бо це занадто.

Я знаю, що вона п'є каву без молока й цукру, що слухає радіо “Культура”, але вимикає, коли шліфує фурнітуру. Що сережки — завжди старовинні, знаходить на блошиних ринках. Що горщик із квіткою на підвіконні повертає до світла щоранку, і думає, що я не бачу.

Я знаю про неї за ці кілька днів більше, ніж знав про Вікторію за рік.

Заходжу в кав'ярню, бачу, що Антон сидить біля вікна з кавою, яка коштує стільки, скільки я заробляю в майстерні за півдня. Він одягнений так, як я одягався місяць тому: піджак з останньої колекції без краватки, годинник, який не треба показувати, бо його і так бачать. Він виглядає як людина з іншого виміру і я раптом розумію, що це ж мій вимір, але зараз я сам вибрав підсобку, розкладачку і дев'ятсот гривень на тиждень.

Він дивиться на мене і довго мовчить.

Я сідаю навпроти.

— Ден, — каже він нарешті. — Ти справді живеш там?