12.1 Одна ковдра

Ден

Вона показує мені, як наносити останній шар воску — рукою, не пензлем. “Тепло долоні розтоплює його, пензель цього не вміє.” Я кладу долоню поряд з її на кришку секретера, і ми ведемо вздовж волокна, разом, повільно, і дерево під нами теплішає й починає світитися зсередини, як щось живе.

Її рука зупиняється, моя теж.

Ми стоїмо над секретером, і ніхто не прибирає руку. Вперше — ніхто. Вона вже дивиться на мене. Між нами — відстань одного видиху, того самого, який вона вчора рахувала, як кільця на зрізі дерева.

Я бачу, як у неї на шиї б'ється пульс. Швидко. 

— Ханно. — Мій голос звучить не так, як я планував. Власне, тут і зараз я раптом розумію, що мене взагалі більше немає плану.

— Не кажи нічого, — шепоче вона. — Якщо ти зараз щось скажеш, я згадаю, що нічого про тебе не знаю.

— А якщо не скажу?

— Тоді я згадаю це сама. Але на дві секунди пізніше.

Дві секунди. Я нахиляюся в ці дві секунди, як у єдиний проміжок, що мені дано. Вона не відсувається. Я відчуваю тепло її подиху, віск на наших долонях, запах дерева і…

Чорт, дзвонить телефон. Старий, що вона мені дала, у шухляді. Гучно, мерзенно, переможно.

Ми відскакуємо одне від одного, як школярі. Вона хапається за пензель, якого не треба, я — за телефон, якого краще б не було.

На екрані: “Антон”.

Ми обоє дивимося на це ім'я. І я розумію: гірше за те, що нас перебили, — лише те, що перебив мене саме той, хто нагадує, хто я насправді.

— Бери, — каже вона спокійно. Вже спокійно. Стіна повернулася на місце.

І виходить, перш ніж я встигаю пояснити те, чого й сам не вмію пояснити.

***

О дев'ятій вечора зникає електрика і я дізнаюся про це, коли намагаюся увімкнути плитку, а нічого не відбувається. Верхнє світло ще якийсь час працює на сонячних панелях, які Ханна, мабуть придбала під час блекаутів, тож я не відразу розумію, що сталося. 

Я натискаю кнопку ще раз і ще. Перевіряю розетку — встромляю зарядку від старого телефону. Нічого. Заглядаю у високе вікно підсобки — жодного надворі вікна не горить. Схоже, потемнів весь квартал. За мить все темніє і у нас. 

Я виходжу в коридор. Ханна стоїть у дверях майстерні з якоюсь короткою свічкою в блюдці і полум'я злегка тремтить від протягу. 

— Весь квартал, — кажу я.

— Я бачу.

— Аварійна?

— Мабуть. 

Вона каже це спокійно, як людина, яка давно перестала дивуватися речам, які можна лише перетерпіти. Я будував готелі з автономними генераторами і сонячними панелями, налаштовував три рівні резервного живлення. Я проводив презентації, де хизувався цим перед інвесторами: “Навіть якщо електроенергія зникне у місті наші гості матимуть світло і гарячу воду.”

Зараз у мене є свічка в блюдці і жовтневий холод, який вже повзе по ногах від бетонної підлоги.

Холод приходить швидко. Стіни старого будинку тримають тепло так само, як я тримаю легенду — ніби нормально, але щілини скрізь. Обігрівач не працює. Батареї ще й не думали гріти — опалювальний сезон ще не почався, або почався, але цей будинок про це не знає.

У підсобці — як у холодильнику, або як в глибокому погребі. Вікно під стелею не зачиняється до кінця, протяг постійний, і через десять хвилин я розумію, що ніч тут буде довгою і м'яко кажучи неприємною.

Вона з'являється в дверях підсобки. Дивиться на мене, на розкладачку, на вікно.

— У підсобці холодніше, — каже вона. Це не питання і не запрошення, а констатація факту.

— Я знаю.

— У майстерні тепліше. Стіни товстіші та й диван є.

Я розумію, що вона пропонує. Мій мозок — той самий, який прораховує угоди на сорок мільйонів — миттєво починає аналізувати: це практичне рішення, нічого більше. Холодно. Фізика, а не романтика.

Потім інша частина мозку, та, яка за останній тиждень навчилася мовчати, коли треба, каже тихо: заткнись і скажи “добре”.

— Добре.

В неї ковдра одна — стара, вовняна, з витертими краями, та сама, яку вона кинула мені на диван у перший день, коли я хворів. Я пам'ятаю запах старої вовни і дерева, запах цього будинку, запах її життя.

Диван широкий, зі старими бильцями стоїть біля стіни між стелажами з незакінченими меблями. Свічка горить на верстаку. Великі, рухливі тіні від інструментів і розібраних крісел, ніби майстерня вночі оживає і всі ці зламані речі починають рухатися, коли ніхто не дивиться.

Ми сідаємо на протилежних кінцях дивана, ковдра між нами. Відстань — сантиметрів сорок, може п'ятдесят. У моїй одеській квартирі є диван за тисячу євро, на якому я ніколи не сидів з кимось ось так у темряві, під спільною ковдрою, слухаючи, як вітер штовхає погано зачинене вікно. Фігня то а не диван, виходить!

Вона засинає першою.

Я це бачу — як вона спочатку тримається прямо, як завжди: спина рівна, плечі назад, підборіддя трохи вгору. Вона так тримається весь день — навіть коли нахиляється над верстаком, навіть коли втомлена, навіть коли думає, що ніхто не дивиться. Потім плечі повільно опускаються, дихання стає рівнішим, голова нахиляється — спочатку вперед, потім убік.