11.3

Ми повертаємося до майстерні і я починаю роботу — секретер чекає, морилка чекає, дедлайн не чекає нікого.

Він іде до підсобки. Через двадцять хвилин повертається. Я чую його кроки, але не обертаюся — я на складному етапі, третій шар морилки, рука має бути рівною.

Його кроки зупиняються. Щось тихо стукає об дерево — легко, ніби він ставить щось на поверхню. Я закінчую штрих, кладу пензель, обертаюся.

На підвіконні майстерні — горщик. Теракотовий із квіткою. Та сама завзята зелена дрібнота, що стирчить угору.

Я дивлюся на горщик і на нього. Він дуже уважно вивчає поверхню дошки, яку шліфує. Не піднімає погляду, не чекає реакції і взагалі нічого не каже.

Горщик стоїть на підвіконні, де є світло — ранкове, жовтневе, косе, і квітка вже тягнеться до нього.

Я мовчу і він теж мовчить. Морилка, третій шар, рівна рука. Але я продовжую думати: він повернувся на ринок. Він запам'ятав, що я дивилася секунду — усього лиш одну секунду — на горщик за сімдесят гривень. Він пішов і купив і поставив на підвіконні мовчки. Коли тільки встиг? Невже виділив з тих тисячі гривень, що я ждала йому перед ринком? Для людини, в якої взагалі нічого немає, це не така вже й дрібниця… 

Люди, які купують подарунки і чекають реакції, — це одне. Люди, які купують подарунки і не чекають, — це інше. Я знаю різницю дуже добре, тому що перших було багато, а других не було ніколи.

***

Я залишаю його на двадцять хвилин самого з простим завданням: прикрутити нову петлю до дверцят шафки. Хай він мене й розчулив, але працювати повинен. Та й там всього чотири шурупи і викрутка. Навіть Віталій впорався б — щоправда, потім зламав би щось дорожче.

Повертаюся на звук, якого в моїй майстерні бути не повинно. Не скрегіт, не тріск, здається, все значно гірше. Він знайшов мою акумуляторну дрель — ту, до якої я не підпускаю нікого, — і тримає її так, як тримають гранату з висмикнутою чекою: на витягнутих руках, з обличчям людини, готової до того, що зараз щось вибухне.

— Я подумав, дреллю швидше, — каже він трішки винувато під вереск дрелі на шалених оборотах.

Петля прикручена. Навскоси. Один шуруп зайшов так глибоко, що пройшов наскрізь і визирає з іншого боку дверцят, як перископ.

— Ти просвердлив дверцята. — аналізую і ще поки сама не розумію, як на цю самодіяльність реагувати. 

— Я надав їм характеру.

— Дай сюди дрель. Повільно. Не цілься нею в мене. — кажу наче коп в американському бойовику. 

Він віддає — руків'ям уперед, як здають зброю. Я її нарешті вимикаю. І тут, замість відійти, нахиляється глянути, що я роблю, і ми знову опиняємося надто близько над цими нещасними дверцятами, його плече притиснуте до мого, дрель у моїх руках.

— Тримай ось так, — кажу я і вкладаю дрель йому в долоні, накриваючи їх своїми суто щоб показати кут. Це виключно педагогіка і нічого особистого. — Натискаєш плавно. Дерево тобі не ворог.

— Ти це вже казала про шліфування.

— Бо ти й шліфував, як на війні.

Його пальці під моїми. Дрель тихо входить у деревину — рівно, цього разу рівно. І я раптом гостро усвідомлюю, що ми вдвох свердлимо одну дірку, дихаємо в такт, і що це найдивніша відчуття, які були в мене за останні роки.

— Бачиш, — кажу хрипкувато. — Це просто.

— Ага, — каже він і не дивиться на дрель. Дивиться на мене.

Я забираю руки перша. Знову…