11.2

Він не ходив на ринок все своє життя — це видно.

Біля рибного ряду він зупиняється. Дивиться на прилавок, потім на продавчиню — Ольгу Степанівну, якій шістдесят два роки, в неї троє онуків і один кіт в бекграунді і абсолютна непохитність у питаннях ціни.

— Скільки за судака? — питає він.

— Двісті п'ятдесят, — каже Ольга Степанівна, не піднімаючи погляду.

Він стає інакшим. Я це бачу — зміна пози, голосу і з рештою зміна всього. Плечі розправляються, підборіддя піднімається. Голос стає нижчим на півтону.

— Двісті п'ятдесят — це ринкова ціна чи ваша особиста?

Ольга Степанівна піднімає погляд, оцінює.

— Моя особиста, а ринкова, хлопче триста.

— А на Бессарабці — двісті.

— То йди на Бессарабку.

— Я розглядаю альтернативи.

— Розглядай, судак чекатиме тих, хто його оцінить по достоїнству. 

Поки я ледь стримую сміх, він шукає аргумент, бо вигляд в нього, наче він в переговорній кімнаті. Проблема в тому, що Ольга Степанівна ніколи не була в переговорній кімнаті, і їй туди й не треба.

— Двісті двадцять, — каже він. — Фінальна пропозиція.

— Двісті п'ятдесят, — каже вона. — Єдина пропозиція.

Я відступаю на крок і спостерігаю. Він торгується ще хвилину: три аргументи, два контраргументи, одне посилання на “об'єктивну вартість”. Ольга Степанівна слухає з виразом людини, яка дивиться, як трьохтижневе кошеня намагається залізти на дерево. Цікаво, але результат передбачуваний.

Я підходжу.

— Ольго Степанівно, доброго ранку. Як Артемко?

Вона дивиться на мене і обличчя змінюється і стає світлішим і теплішим. — Ханно! Артемко пішов у перший клас. Учителька каже — розумний, але крутиться.

— Як дідусь.

Вона коротко сміється. 

— Судак сьогодні гарний, — кажу я. — Свіжий?

— Зранку привезли, ще хвостом мені всі штани заляпав. 

— Беру.

Вона зважує. Двісті п'ятдесят — але вона кладе зверху додатковий шматок, як завжди, як для своїх. Той шматок — ледь не пів судака. 

Ми відходимо. Він дивиться на мене. Мовчить. Потім все ж не витримує:

— Як?

— Я тут п'ять років.

— Ти не торгувалася.

— Я привіталася, спитала про онука. Сказала, що риба сьогодні гарна.

Я бачу, як він обробляє інформацію — саме так, “обробляє”, як комп'ютер, який отримав дані в неочікуваному форматі.

— Це не торг.

— Ні. Це краще.

Він мовчить ще секунду. Потім тихо каже, собі більше, ніж мені:

— Стосунки замість стратегії.

Рукавички він вибирає сам. Стоїть біля прилавку, бере одну пару, іншу, перевіряє шви — серйозно, як хірург перед операцією.

Продавець — чоловік років п'ятдесяти, спокійний, із виразом людини, яка продала більше рукавичок, ніж цей хлопець бачив у житті — дивиться на нього.

— Це для будівництва.

— Я знаю.

— Ти будуєш?

— Реставрую.

Продавець дивиться на його руки: на мозолі, на пластир, який я наклеїла вчора ввечері. На подряпини від стамески, які він, мабуть, теж не помітив.

— Перший раз?

Він думає секунду ніби зважує, чи варто визнавати.

— Так.

— Бери ці. Вони м'якші.

Він бере без суперечок чи аргументів, без “а чому не ті”. 

Потім ми йдемо повз кераміку: прилавок із горщиками, мисками, вазами — все ручної роботи, глиняне, нерівне тією красивою неідеальністю, яка буває тільки в речах, зроблених руками. Я зупиняюся на секунду, не більше. Маленький горщик, теракотовий, із квіткою. Проста річ, нічого особливого. Квітка — щось дрібне, зелене, завзяте — стирчить угору, ніби їй байдуже, що горщик коштує сімдесят гривень і стоїть на ринковому прилавку.