9.2

Я кладу пензель на верстак, а потім навіщось беру його знову. Просто руки хочуть щось робити, але голова ще не повернулася до роботи. Між тим, що я відчуваю, і тим, що я маю робити, — проміжок. Невеликий, але відчутний, як тріщина вздовж волокна, яку бачиш тільки під правильним кутом.

“Ти завжди повертаєшся” — це ж неправда, я не повернулася. Я залишилася — тут, у майстерні, з секретером, з кредитом. Я не повернулася до нього — я пішла від нього, але якщо він не бачив різниці, мабуть йому байдуже.

Двері підсобки відчинились не одразу. Через хвилину, може дві, коли кроки Ігора в арці затихли. Дмитро виходить і не дивиться на мене. Повертається до панелі, яку шліфував до приходу Ігоря, бере шліфувальний папір і сідає.

Він не питає нічого, просто виходить і повертається до роботи, ніби останніх п'ятнадцяти хвилин не було.

Я дивлюся на нього. Він шліфує вздовж волокна, потім піднімає погляд.

І в його очах — мовчазне питання просто очима: “Ти в порядку?”

Я відповідаю так само очима: “Так”.

Він киває ледь помітно і повертається до роботи.

Дивно це. Більшість людей або не питають взагалі, або питають голосно і чекають розгорнутої відповіді. Ігор питав голосно і не чекав жодної — він уже знав відповідь, ще до того як ставив питання. Мама питає по телефону і чує в моєму “добре” все, що я не кажу, але далі не тисне. А він запитав мовчки і прийняв мовчазну відповідь. І повернувся до роботи.

Я не знаю, що з цим робити. Що ж, повернулась до пензля.

Проходить кілька хвилин. Може десять а може й п'ять — я не рахую, коли працюю, час іде інакше, шарами, як морилка. Я наношу другий шар.

Потім він каже — не піднімаючи голови:

— Гарний піджак.

Я зупиняюся. Дивлюся на нього. Він дуже уважно вивчає поверхню дошки.

— Піджак?

— Ну я ж не про те, що в ньому. — Усміхається криво. — Ні, я про піджак. Дорогий.

— То мій колишній. Прийшов по-дружному попередити, що в мене проблеми. 

— Піджак все одно гарний.

Я не відповідаю. Але цікаво, він сказав “дорогий” так, як людина, яка знає ціну речей. Люди, які не мають грошей, кажуть “гарний”. Люди, які мали гроші, — “дорогий”.

Я відкладаю це спостереження, як відкладаю деталь, яку поки не знаю, куди поставити.

— Він не добра людина, так? — питає Дмитро.

— Він впливова людина. Це інше.

Він піднімає погляд і я бачу: він зрозумів різницю одразу, без додаткових слів. Це несподівано, більшість людей перепитують, він — ні.

— Різниця між добрим і впливовим — це як різниця між дубом і шпоном? — питає він.

Я дивлюся на нього. Він серйозний, або гарно робить вигляд, що серйозний, — Я досі не завжди розрізняю.

— Приблизно.

Він киває і повертається до шліфування, я повертаюся до морилки. А ще він поки не зламав жодної деталі. Четвертий день — і жодної зламаної деталі. Сергій зламав на другий. Віталій — на третій. Дмитро — четвертий день, і панель, яку він шліфує, гладка під пальцями, рівна, без задирок.

Він кладе шліфувальний папір і витирає руки. Довго дивиться на панель, ніби він зробив щось, чого не очікував від себе, і намагається зрозуміти, що з цим відчуттям робити.

— Добраніч, — каже він і йде до підсобки.

— Добраніч.

Двері зачиняються, відремонтована ним же розкладачка скрипить. Я стою в майстерні і розумію, що він бачив все і все чув. Підсобка поруч, стіни тонкі. Він не вийшов, поки Ігор говорив, вийшов після і не спитав нічого.

Він знає, що хтось приходив і пропонував мені гроші. Він знає, що я відмовила, розуміє, що ця людина сказала “ти завжди повертаєшся” — і що я не відповіла. Він знає все це — і не використав жодне з цих знань. Не запитав, не прокоментував, не запропонував свою версію допомоги.

Я гашу світло, іду до себе в підсобку. Мені сьогодні не хочеться повертатись додому. Тому лягаю і дивлюся в стелю.

Люди, які не питають зайвого, — або байдужі, або розуміють, що є речі, про які не питають. Байдужі люди не шліфують до дев'ятої вечора, нічого не кажучи. Байдужі люди не питають очима “ти в порядку” і не приймають мовчазну відповідь як достатню.

Він не байдужий. Але й не той, за кого себе видає.