9.1 Ігор

Ханна

Я чую його ходу ще в арці — Ігор завжди ходив так, ніби підлога була його власністю.

Не поспішаю обертатися, останній штрих морилкою, тонкий пензель, рівна лінія вздовж петлі секретера. Морилка не вибачає поспіху: одне тремтіння руки і шар ляже нерівно, і доведеться знімати все і починати з нуля. Я не починаю з нуля через людей, які ходять так, ніби підлога їхня.

Кладу пензель і обертаюся.

Він стоїть у дверях в новому піджаку — синьому, приталеному, з ну дуже модно-стильними лацканами. Ігор в ньому ще більш впевнений собі — це теж правда. Він дивиться на майстерню з тим виразом, від якого я хотіла позбутися роками: фамільярне “наш простір”, ніби він тут жив, а не заходив тричі і кожного разу казав “тут затишно, але тісно”.

— Ханно. — Він тепло, знайомо посміхається і він знає, що це давно своє відпрацювало років зо три тому. А він повернувся через три роки з тією самою посмішкою, ніби нічого не було і він не казав “знайди нормальну роботу”, а я не обрала майстерню.

— Ігоре. — Голос в мене максимально холодний. Я перевіряю його, як перевіряю шар морилки — чи не тремтить, чи лягає рівно. 

Він заходить, не питаючи, як завжди заходив, оглядає майстерню ніби перевіряє, чи все на місці після його відсутності, зупиняється біля стелажу, де стоїть напівзібраний комод. Злегка одним пальцем торкається його кута.

Я рефлекторно стискаю пензель. Він торкається чужої роботи, не питаючи. Власне, як завжди торкався, не питаючи, речей, планів, рішень.

— Як ти? — питає він.

— Добре.

— Ти не сама? — підозріло коситься на підсобку, де Дмитро традиційно щось впускає. 

— Новий працівник. — відповідаю нейтрально. 

— Тимчасово? — питає Ігор.

— Тимчасово.

Я мовчу. Він підходить до верстака — на щастя цього разу не торкається нічого, але дивиться так, ніби має на це право.

— Я хотів поговорити по-людськи. — Він нахиляється до верстака, спирається долонею. Його долоня — чиста, без мозолів, без подряпин, без жодного сліду роботи. Я дивлюся на неї і думаю: дивно, що я помічаю це зараз. — Про борги, Ханно. Є варіанти, я домовився з людьми, можна вирішити без банку.

Звісно, він знає про мої борги, хоч я це і не афішувала. Просто Ігор знає людей, які знають людей, і в цьому місті фінансові проблеми маленької майстерні — не таємниця для тих, хто хоче отримати інформацію.

— Борги вирішуються через банк.

— Ханно…

— Ігоре. Борги вирішуються через банк. — повторюю з натиском, хоч і чудово знаю, що через банки чи ні — платити мені зараз нічим, я і комуналку та податки ледь витягую. 

Але я легко і без особливих зусиль тримаю його погляд, як тримаю рубанок: звичним рухом, напрацьованим за роки. Він ніколи не був злим. Він просто людина, яка завжди знаходить пояснення, чому його варіант кращий, чому я мала б послухати і чому “нормальна робота” — це не образа, а турбота, а “я вже домовився” — це не контроль, а допомога.

Я тримаю спину рівно, хоч вона зрадницьки болить. Вона болить уже два тижні, і я не кажу нікому, і зараз я стою перед людиною, яка пропонує “вирішити” мої проблеми, і спина каже мені сісти, а я стою. Бо я знаю, що ця людина попросить за це. 

— Добре, — каже він. — Я просто хотів допомогти.

— Я знаю.

— Ти ніколи не приймаєш допомогу.

— Я приймаю допомогу, я не приймаю умови.

Він мовчить. Потім на його губах розцвітає посмішка, інша, не тепла: та, яку він вмикає, коли програв раунд, але не матч.

Іде до дверей, але театрально, аж надто показово зупиняється і обертається.

— Ти все одно повернешся. Ти ж завжди повертаєшся, Ханно. 

Двері зачиняються, його кроки лунають по коридору, через двір, в арку. Я стою і слухаю, поки вони не зникають...