8.1 Треба пункт 10!

Ханна

На секунду ми застигаємо так: я схилена над панеллю, його груди — за кілька сантиметрів від моєї спини, його рука лежить уздовж моєї. Я чую, як він дихає — обережно, бо ребро, — і кожен його вдих чомусь рахую, як річні кільця на дубі.

Пахне кавою. Тією, що він зварив зранку. І деревом та… ним.

Це триває рівно стільки, щоб я встигла подумати дурницю. І потім ще трохи.

— Струбцина, — кажу я голосом, який звучить так, ніби я щойно піднялася на п'ятий поверх без ліфта.

— Ти не дотягувалася.

— Я завжди не дотягуюся. Це мій метод.

— Поганий метод.

Він не відходить. Точніше, відходить, але недостатньо — я все ще відчуваю його тепло за спиною, і це заважає мені думати про клей, який, до речі, таки схоплюється, і це єдина причина, чому я не відступаю сама. Єдина. Я собі це чітко проговорюю.

Затягую струбцину, панель лягає рівно. Тріщина зведена — вперше за три дні так, як треба.

І тільки тоді обертаюся. Це помилка, бо тепер ми обличчям до обличчя, а відстань така, що я бачу, як у нього на вилиці гоїться той самий поріз, який я обробляла на порозі. Близько. Надто, чорт забирай, близько!

— Пункт п'ять, — кажу я, бо мені терміново потрібно щось сказати, і це єдине, що спадає на думку. — Не торкайся інструментів без дозволу.

Він дивиться на мене зверху вниз, і кутику розбитої губи з'являється те, що він собі не дозволяє назвати усмішкою.

— Я не торкався інструмента, — каже тихо. — Я подав його тобі. Це різні пункти.

— Такого пункту немає.

— Значить, у твоїй системі дірка.

І ось тут я роблю те, чого не робила вже дуже давно — не знаходжу, що відповісти.

Він це бачить. Звісно ж, бачить — читає мене так само уважно, як я читаю дерево. І, що найгірше, має порядність не тиснути на перевагу, навпаки, робить крок назад — нарешті — і повітря між нами знову стає просто повітрям, холоднуватим, з протягом від вікна.

— Вибач, — каже. — За порушення особистого простору.

— Це був не особистий простір а робочий процес. — вперто стою на своєму і хочу щоб моє слово було таки останнім. 

— Звісно. — надто спокійно він погоджується, бісів дипломат!

А потім повертається до своєї панелі. Я — до своєї. І ще хвилин десять у майстерні стоїть тиша, в якій занадто гучно чути, як двоє людей старанно вдають, що надто уважно працюють. Я докручую струбцину, яку вже не треба докручувати, він шліфує ділянку, яку вже відшліфував.

Пункт десять, думаю я. Треба додати пункт десять. Тільки я поки не знаю, як сформулювати “не стій так близько, щоб я забувала, що ти брешеш мені в очі”.

***

Аля спускається о третій — нібито “повернути форму для каучуку”, насправді ж скласти квартальний звіт про моє особисте життя.

Заходить, відкриває рот, щоб почати, — і бачить його.

Дмитро саме розпрямляється над верстаком, у тісній футболці, яка на ньому облягає його так, що робить ну просто тобі виставковим експонатом. А цей нахаба ще й сміхається Алі тією самою усмішкою, від якої я першого ранку мало не забула, навіщо тримаю аптечку.

— Доброго дня, — каже він так, ніби це його майстерня, а я тут підмітаю.

І все, Алю я втрачаю остаточно...