6.2

На дивані в майстерні я засинаю майже відразу, щойно Ханна йде додому і зачиняє за собою двері. Прокидаюся вже від тиші. Рубанок замовк, за вікном — темно: ноги перехожих зникли, тільки жовте світло ліхтаря і шматок чорного неба.

Сідаю. Голова ще важка, але тіло слухається — це добре. Я перевіряю себе: руки не тремтять, в очах не пливе, підлога тримається на місці. За стіною — тиша. Вона пішла кудись за обідом? Чи пішла взагалі? Я не знаю її розкладу. Та власне, я не знаю про неї нічого, крім того, що вона реставрує меблі, гостра на язик і ставить горнятко поруч, не в руки.

Іду на кухню. Вона маленька, обставлена дуже просто і найнеобхіднішим: електроплитка, раковина, полиця з трьома горнятками і жерстяною банкою без напису. Турка — мідна, стара, з темною патиною на ручці. Я беру її і думаю: у мене вдома кавовий апарат за кілька тисяч євро. Тридцять секунд — і ідеальна кава. Я натискав кнопку щоранку і ніколи не думав про процес. Кнопка, чашка, результат, краса ж. А тут немає кнопки.

Наливаю воду. Скільки? Не знаю. До половини — здається правильним. Кава дві ложки? Три? Банка без напису, ложка десертна. Кладу дві з половиною — компроміс, як на переговорах, коли обидві сторони незадоволені, але угоду підписано.

Перша спроба: ставлю на плитку, відвертаюся на секунду — шукаю цукор. Повертаюся: кава вже кипить, піна перелилася через край, на плитці чорна пляма, навколо запах горілого. Виливаю, мию турку і починаю знову.

Друга спроба. Цього разу не відвертаюся, стою і дивлюся, як вода темніє, хоч голова гуде і в очах плавають кольорові кола. Чекаю, але нічого не відбувається. Чекаю ще. Плитка, мабуть, слабша, ніж я думав. Знімаю — кава ледь тепла, зверху плавають коричневі крихти. Це не кава, це образа кавовому мистецтву. Ляпас навіть. Виливаю.

Третя спроба. Я стою над плиткою і дивлюся, як піна починає підніматися — повільно, від країв до центру, темна, щільна, з маленькими бульбашками. Я не відвертаюся. Не думаю про Антона, не думаю про парі, не думаю про тридцять пунктів. Я дивлюся на піну — і знімаю в останню мить, коли вона вже торкається краю турки, але ще не перелилася.

Наливаю в горнятко. П'ю стоячи, над раковиною в чужій кухні. І смачно ж! Це найкраща кава в моєму житті.

І саме в цю мить — звісно ж, у яку ще — за спиною клацає замок.

Я впізнаю швидкі ритмічні кроки, хоч чув лише раз. Вона зупиняється в дверях кухні. У руці — пакет, з якого пахне так, що мій шлунок скручується в клубочок і ниє жалібно, як голодне щеня.

Ханн окидає поглядом сцену: я, у її тісній футболці, з горнятком, над раковиною. А ще брудна турка і плитка, на якій, скільки я не тер, лишилася тінь від першої спроби.

— Ти варив каву, — каже вона. 

— Варив.

— Скільки разів?

Я зважую, чи варто брехати людині, яка читає плями на плитці краще, ніж я — баланси.

— Три, — зізнаюся.

— Видно по плитці.

Вона ставить пакет на стіл, простягає руку — і бере не своє горнятко, а моє. Те, з якого я щойно пив. Нюхає з підозрілістю поліцейського собаки і… робить ковток.

А я ловлю себе на тому, що чекаю вердикту так, як не чекав навіть результатів аудиту перед продажем мережі.

— Непогано, — каже нарешті. — Для людини, яка перетворила плитку і турку на пустелю після радіоактивного дощу. Але якщо врахувати, що ти тримаєш турку вперше…

Починаю підозрювати, що це в неї така форма компліменту — загорнути його в кпин так щільно, щоб ніхто, включно з нею самою, не запідозрив, що це був комплімент. На обкладинці одного журналу мене якось назвали “готельєром десятиліття”. Так от, оце її “непогано” — це краще. Бо журнал хотів реклами, а ця жінка не хоче від мене нічого. Ну хіба що, щоб я забрався з її майстерні, мабуть. Але я поки не можу. 

— Звідки ти знаєш, що вперше? — питаю, хоча знаю відповідь.

— Плитка, — каже вона. — І твоє обличчя, коли нарешті вийшло.

Я вирішую ризикнути. Температура — чудове виправдання для дурниць.

— Ханна, — кажу. — Звідки таке ім'я?

Вона дивиться на мене довше, ніж треба.

— Дивне питання про ім'я, — каже, — від людини, в якої немає прізвища.

Шах і мат Я підіймаю горнятко — те, яке вона повернула мені, з відбитком її помади на краю, — на знак капітуляції.

— Справедливо.

— Я знаю, — каже вона.

І ось тут, поки вона стоїть, не знімаючи куртки, з пакетом, який пахне домашнім і теплим, мій перевантажений температурою мозок нарешті складає два і два — вона пішла ще вдень. Повернулася поночі і принесла їжу. На одного, не на двох.

— Ти ж не по вечерю виходила, — кажу повільно. — Ти повернулась перевірити, чи я нічого не поцупив. 

Вона не відводить погляду. І не виправдовується — точно так само, як я не виправдовувався вранці.

— Так, — каже спокійно.

Дістає з пакета контейнер, відкриває. Вареники — ще теплі, парують, политі золотистою смаженою цибулею. Ставить переді мною і виделку кладе зверху.