6. Що ти вже зламав?

Ден

Трохи образливо це звучить, якщо чесно. 

— Себе. Частково. — відповідаю. — І твою розкладачку. Її вже, мабуть, повністю.

Вона клацає вимикачем. Дивиться на мене — на підлозі, в ковдрі, з виразом ображеної гідності — і я бачу, як кутики її губ ведуть запеклу війну з рештою обличчя.

— Не смійся, — кажу.

— Я не смі... — вона не договорює, бо саме в цей момент програє ту війну.

Вона сміється. Стоїть у дверях з кочергою, і регоче з мене, безпорадного на підлозі, і це найкращий звук, який я чув у Києві.

Я навіть не ображаюся, навпаки, може, варто ламати розкладачку щоночі, якщо це працює.

— Вставай, лось. — Вона відсміялася і простягає руку. — Спатимеш на дивані в майстерні. Тільки якщо й там щось зламаєш — спатимеш на ньому вже як деталь інтер'єру.

Я беру її руку не тому що сам не встану, а просто тому що хочу. Вона тепла, з мозолями і несподівано сильна. Тягне мене вгору без церемоній.

І на секунду — поки я підводжуся, а вона не встигає відпустити — ми знову стоїмо надто близько в темряві, що пахне деревом і сном.

Вона відпускає першою, цього разу — першою таки вона. А я подумки записую собі це маленький бал.

Я вже готовий плентатися за нею до дивана, коли вона раптом зупиняється. Дивиться на мене тим поглядом, яким удень дивилася на тріщину в секретері, — оцінює, чи це структурна проблема, чи просто дерево розповідає свої історії.

— Ти червоний.

— Я щойно програв бій розкладачці. Це нормальний колір для переможеного, мені дуже соромно. 

— Ні. — Вона ступає крок назад до мене. — Нахилися.

— Що?

— Нахилися, кажу. Ти задовгий.

Я нахиляюся, абсолютно не розуміючи, що відбувається. І тоді вона робить те, до чого мене не готували ні переговори на сорок мільйонів, ні три мови, ні всі успішні контракти й стратегії — притискається губами мені до чола.

На секунду світ зупиняється. Я завмираю так, як не завмирав навіть тоді, коли в мене перед носом зривалася найбільша угода в житті. Її губи теплі й м'які, подих пахне кавою і ще чимось — деревом, ніччю, нею. Вона стоїть так близько, що я чую, як цокає старий годинник над дверима, і боюся видихнути, щоб не сполохати цю мить.

Це триває дві секунди. Може, три. Найсолодші і найдивніші три секунди в моєму житті, здається.

Вона відсторонюється так само діловито, як притислася.

— Тридцять вісім із чимось. Є жар. — І, ніби виправдовуючись перед самою собою — Бабуся так перевіряла. Губами точніше, ніж долонею. Долоня бреше, губи — ні.

“Губи — ні” — я вирішую цього не коментувати, бо вперше за вечір не довіряю власному голосу.

— Це було настільки приємно, — кажу нарешті, — Що може, мені тоді варто хворіти весь час, доки я тут?

— Можна, — каже. — Але майте на увазі, пане симулянте: усе це доведеться відпрацьовувати. Жар, ковдру, розкладачку, яку ти щойно вбив. За моїми розцінками це вже років зо три рабства.

— Я вмію торгуватися.

— Не зі мною. — Вона кидає мені ковдру. Лягай. І не смій помирати до ранку, я принесу тобі парацетамол. І у мене на завтра плани на твої руки.

Я киваю, але ще секунду стою в темряві й непомітно притискаю долоню до чола — туди, де щойно були її губи. Чисто щоб перевірити температуру, виключно з медичних міркувань же, а як інакше?

Бал цього разу я записую їй.

***

На дивані в майстерні я засинаю майже відразу, щойно Ханна йде додому і зачиняє за собою двері. Прокидаюся вже від тиші. Рубанок замовк, за вікном — темно: ноги перехожих зникли, тільки жовте світло ліхтаря і шматок чорного неба.

Сідаю. Голова ще важка, але тіло слухається — це добре. Я перевіряю себе: руки не тремтять, в очах не пливе, підлога тримається на місці. За стіною — тиша. Вона пішла кудись за обідом? Чи пішла взагалі? Я не знаю її розкладу. Та власне, я не знаю про неї нічого, крім того, що вона реставрує меблі, гостра на язик і ставить горнятко поруч, не в руки.

Іду на кухню. Вона маленька, обставлена дуже просто і найнеобхіднішим: електроплитка, раковина, полиця з трьома горнятками і жерстяною банкою без напису. Турка — мідна, стара, з темною патиною на ручці. Я беру її і думаю: у мене вдома кавовий апарат за кілька тисяч євро. Тридцять секунд — і ідеальна кава. Я натискав кнопку щоранку і ніколи не думав про процес. Кнопка, чашка, результат, краса ж. А тут немає кнопки.

Наливаю воду. Скільки? Не знаю. До половини — здається правильним. Кава дві ложки? Три? Банка без напису, ложка десертна. Кладу дві з половиною — компроміс, як на переговорах, коли обидві сторони незадоволені, але угоду підписано.

Перша спроба: ставлю на плитку, відвертаюся на секунду — шукаю цукор. Повертаюся: кава вже кипить, піна перелилася через край, на плитці чорна пляма, навколо запах горілого. Виливаю, мию турку і починаю знову.

Друга спроба. Цього разу не відвертаюся, стою і дивлюся, як вода темніє, хоч голова гуде і в очах плавають кольорові кола. Чекаю, але нічого не відбувається. Чекаю ще. Плитка, мабуть, слабша, ніж я думав. Знімаю — кава ледь тепла, зверху плавають коричневі крихти. Це не кава, це образа кавовому мистецтву. Ляпас навіть. Виливаю.