4. Один день

Ханна

І знову як збоку, чую власний голос. 

— Один день, — кажу, не обертаючись. — Зламаєш хоч одну деталь — будеш відпрацьовувати довіку.

— А скільки коштує робочий день?

— Залежить від того, що встигнеш зробити.

— А орієнтовно?

Обертаюся. Він стоїть серйозний, як перед підписанням контракту. Не торгується, уточнює умови.

— Орієнтовно — більше, ніж ти думаєш.

— Більше, ніж я думаю, мені сьогодні вночі вже пояснили троє, — каже він. — Дуже детально і зрозуміло, я тобі таки скажу. 

Я мало не усміхаюся. Стримуюся. У мене сьогодні рекорд по “мало не усміхаюся”.

— Підійди. — Киваю на секретер. — Сама я цього не зроблю, тому, власне, ти ще тут, а не під вивіскою “Живе пиво”.

Він підходить. У чужій тісній футболці, з синцем, він мав би виглядати безпорадно. Але ж не виглядає.

— Долоні сюди. — Кладу його руку на край панелі, поверх своєї, щоб показати натяг. Його пальці приємно теплі. Помічаю — і одразу злюся, що знову помічаю. — Шпон знімаємо разом, з двох боків. Тягнеш нерівно — дерево поведе, і тоді ти винен мені вже не футболку. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Повільно. На рахунок три.

Тягнемо. Старий шпон відходить рівно, з тихим тріском, який я люблю більше за будь-яку музику з радіо. На мить наші руки поруч — його над моїми, на відстані подиху. Відчуваю тепло його шкіри, навіть коли не торкаюсь.

Секунда, може, дві, і я прибираю руки перша. У мене сьогодні ще й рекорд по “відступаю перша”, і це мені категорично не подобається.

— Непогано, — кажу секретеру, не йому. — Для людини, яка тримає інструмент уперше в житті.

— Звідки ти знаєш, що вперше?

— Руки видають.

Він дивиться на свої долоні так, ніби бачить їх вперше. І я думаю: ну ось, спіймала. Зараз вигадає майстерню дядька в селі, гурток у школі — щось.

Не вигадує.

— А що ще тобі кажуть мої руки, Ханно? — питає тихо.

І ось тут мене знову несе не туди, бо замість “що ти мені брешеш, Просто Дмитре, і брешеш погано”, замість того, щоб вказати на двері, як вказувала Сергію й Віталію, я мовчу.

Бо руки кажуть, що він бреше. А очі кажуть, що йому самому від цієї брехні нікуди дітися.

— Нічого вони не кажуть, — брешу тепер вже я. — Бери стамеску тупим боком до себе. І якщо до вечора не зламаєш нічого, чого не зможеш оплатити, — можливо, завтра теж буде “один день” з ночівлею і дворазовим харчуванням.

***

Майстерня в мене вузька — між верстаком і стелажем проходить одна людина, і то якщо втягне живіт. За шість років я навчилася жити в цій щілині, як риба в знайомому акваріумі.

Він — ні. Він стоїть саме посеред проходу, роздивляючись фотографії “до і після” на стіні, і не чує, що я йду з відром.

— Дозволь.

Він повертається — але не вбік, а до мене. І тепер ми стоїмо ніс до носа в проході завширшки з мене, відро впирається йому в коліно, а мені нікуди подітися, бо за спиною стелаж.

— Дозволити що? — питає він і не думає рухатися.

— Пройти. Один з нас має відступити, і це точно не я у власній майстерні.

— Логічно. — Він киває. І не рухається.

Ми стоїмо, я відчуваю тепло, яке йде від нього, чую, як він дихає — усе ще обережно, бо ребро ж мабуть болить, — і бачу, що йому смішно. Йому смішно, нахабі такому! Він стоїть у моєму проході, у моїй футболці, на моїй території й насолоджується тим, що я не можу його обійти.

— Ти серйозно граєш зі мною в дуель поглядами в проході?

— Ти перша сказала, що не відступиш.

Я мала б штовхнути його відром. Натомість роблю те, що роблю завжди, коли програю, — пірнаю йому під руку, прослизаю в сантиметровий просвіт між його ліктем і стелажем і виходжу з іншого боку з відром, гідністю і пришвидшеним пульсом. Два з трьох я навіть готова визнати вголос.

— Непогано, — чую за спиною. — Для людини, яка казала, що не відступить.

Я не обертаюся. Бо обертатися — це знову опинитися надто близько, а в мене на сьогодні і так ліміт вичерпано.

Він усміхається і йде по стамеску в чужій тісній футболці так, наче все життя тільки те й робив.

А я повертаюся до секретера й рахую втрати. За один ранок я нагодувала, одягла й найняла чоловіка без прізвища, без грошей і з синцями на обличчі. Порушила три власні правила й одну обіцянку і жодного разу не спитала, хто його так і за що. І як він в біса, живучи на вулиці, тримає себе в такій шикарній формі?

Вперше за два роки я впустила в майстерню чоловіка, який дивиться мені в очі й бреше. І вперше за два роки мені цікаво не “коли він мене обдере”. а зовсім інше: скільки він протримається, перш ніж я дізнаюся, хто він насправді.

***