3. Не за розміром

Ханна

Він заходить так, ніби це я його запросила, а не впустила, щоб не псував мені картинку.

Мовчки ставлю перед ним горнятко з кавою — не в руки, а на стіл, поруч. У цьому є різниця, і я знаю, що роблю. Я не пригощаю, я дозволяю. Хочеш — бери, а ні — двері за спиною і навіть ручка ще тепла.

Він бере. Дякує — знову тим своїм рівним, добре поставленим “дякую»”, від якого мені хочеться перевірити, чи не випав у нього з кишені золотий портсигар. Це ж треба, які нині випещені та благородні безхатьки пішли! 

Він п'є каву стоячи, не сідає без запрошення. Людина без даху над головою мала б уже розвалитися на найближчому стільці, а він стоїть і чекає запрошення сісти. Так поводяться не безхатченки, а люди, які звикли, що двері відчиняють перед ними. 

Кладу на тарілку бутерброд з шинкою та сиром — вчорашній, але зараз точно не час перебирати. Він і не перебирає, з'їдає за чотири укуси, надто акуратні для голодної людини. Навіть жуючи, цей тип примудряється виглядати так, ніби обідає в ресторані.

Допиває каву і ставить горнятко не просто на стіл — точно туди, звідки взяв. На те саме кільце від попереднього горнятка, яке я ніколи не витирала. Не поруч, не приблизно, а точно як стрілок на олімпійських іграх потрапляє в ціль.

Люди, яким байдуже, ставлять абияк, а він поставив точно. Денне світло вже сочиться у вікно, і при ньому я остаточно розумію масштаб проблеми.

Бо одяг на ньому — це не одяг, це речовий доказ або карта проб грунтів Києва. Джинси розпороті на коліні так, наче їх пожовував не ротвейлер, а ціла зграя, сорочка в плямах, у яких я впізнаю кров, багнюку і — судячи із запаху — вміст того самого контейнера, повз який його, схоже, тягли. У моїй майстерні антикваріат, стерильність. 

— Знімай, — кажу приречено.

Він піднімає брову. Повільно, з тим виразом, від якого жінки, певно, забувають, що він взагалі спитав.   Що ж, варто об'єктивно визнати, що він харизматичний і гарний. Але хіба це комусь і колись заважало скотитись на дно?

— Зазвичай мене спершу запрошують на вечерю.

— Сорочку, генію. — Лізу в шафу, де тримаю робу для брудних етапів і старі речі, що лишилися від двох помічників, яких я волію не згадувати. — Не хочу, щоб ти мені тут усе заляпав цим… археологічним шаром. Це не гостинність, не розслабляйся. Це санітарія.

Кидаю йому вицвілу футболку й робочі штани. Він ловить однією рукою, береться за поділ сорочки — і завмирає. Тягне вгору повільно, обережно, і на середині руху щось у ньому коротко перехоплює дихання. І тут мені доходить. Ребро, мабуть, через нього він тримає спину так само рівно й нещасно, як я останні два тижні.

— Дай сюди. — Зітхаю так, щоб він точно почув, у скільки мені обходиться ця люб'язність. — Руки вгору, скільки зможеш. 

Він слухається. Беруся за поділ і стягую сорочку йому через голову — обережно, як знімаю стару оббивку, яку не хочу відходити.

І роблю ту ж саму помилку вдруге за цей ранок. Дивлюся на нього.

Бо під сорочкою, яку давно час було спалити, ховається те, зо ховати просто злочин. Наприклад, плечі, які пояснюють поставу. Великий налитий синець на ребрах, по краях уже жовтавий, — єдина деталь, що псує картину настільки досконалу, аж навіть я, людина, котра щиро вважає найкрасивішим об'єктом у цій кімнаті секретер ХІХ століття, на секунду забуваю, як саме правильно дихати.

Дивлюся рівно стільки, скільки треба, щоб оцінити масштаб ушкоджень. І ще трохи. І ще ледь-ледь. Трішечки… Ну, в якості компенсації мені за незручності. 

— Синець великий, — кажу нарешті голосом, який намагається бути голосом медсестри, а виходить голосом жінки, що надто довго мовчала. — Ребро, мабуть, тріснуте. До лікаря треба.

— Ні, я лікарів боюсь.

— Можна було очікувати. Тоді терпи й не дихай глибоко.

Футболку він бере вже сам — я навмисне відступаю на крок, бо за себе при повторному наближенні не ручаюся. Натягує. І, звісно ж, вона мала.

Бо коли я купувала ці футболки, орієнтувалась на Віталія, в якого статура була як у вішака. А цей розтягує бавовну на плечах так, що напис “Ми з Троєщини” вигинається дугою і звучить вже майже як погроза.

— Тісна, — констатує він, оглядаючи себе.

— Зате чиста. — Киваю на дзеркало в кутку.

Він дивиться на своє відображення — побитий, у чужій тісній футболці, з синцем і розбитою губою — і раптом усміхається. Не криво, як на порозі. По-справжньому. І ця усмішка робить із моєю концентрацією щось таке, за що я подумки виписую собі догану.

— Штани теж знімай, — кажу і тільки зараз розумію, як це прозвучало.

Його брова ледь помітно сіпається.

— Для прання, — додаю швидко.

— А я вже злякався.

— Не лести собі. — кажу я і одразу шкодую про це, коли він без зайвих церемоній береться за ремінь.

Нормальна людина в цей момент відвернулася б. Я, очевидно, не нормальна. Точніше, я ж відвертаюся. Майже і на цілих дві секунди. Потім чомусь дивлюся назад у дзеркало в кутку. Чисто випадково. Абсолютно випадково.