2. Як пахне асфальт

Ден

За двадцять хвилин до

Асфальт пахне залізом і дощем. Це перше, що я відчуваю — ще до болю. Залізо, дощ і сміттєвий контейнер десь поруч — ідеальний натюрморт. Блискуче, чорти б його взяли!

Потім приходить біль. Потилиця стріляє пульсом, ребро відгукується тупо й глибоко — як після невдалого спарингу. Я не стояв у спарингу років десять, а тіло, виявляється, пам'ятає краще за мене.

Розплющую очі. Бруківка Андріївського узвозу під щокою — мокра, холодна, з рельєфом, який я тепер знатиму буквально на власній шкірі. На губі — мідний присмак. Кров.

Проводжу “інвентаризація”, обмацуючи кишені. Телефон — зник, гаманець — звісно, теж. Годинник, той самий, який я купив “для маскування” за дві тисячі шість годин тому, туди ж. Свій, на щастя, лишив в Одесі.

Сідаю обережно. Ребра наче цілі — одна добра новина за всю ніч.

Отже, Денчику, підіб'ємо підсумок. Тридцять чотири роки, власний бізнес, три мови, сорок три закриті контракти. І ось я з цим бекграундом сиджу на бруківці о третій ночі без копійки, у чужому місті, після геніальної фрази трьох спритних хлопців: “Закурити не буде?”

Не буде. Тепер уже точно не буде. За інших обставин це було б навіть смішно.

Встаю, ноги тримають — теж непогано. І голова, яка зрадливо думати відмовляється, замість плану раптом ліпить мені спогад з уламків: позавчора, Одеса, дах мого офісу, Аркадія, море, якого вночі не видно, але чути.

За годину до — Вікторія з валізою. Гарна, впевнена, хотіла “щось на пам'ять” — браслет, який уже сама вибрала онлайн і надіслала мені з підписом: “думаю, це справедливо”.

Справедливо. Вісім місяців — і двадцять тисяч “на пам'ять”.

Я дивився на неї і намагався відчути хоч щось. Ну хоч злість, чи біль, чи образу. Та натомість тільки тиха рівна порожнеча, гірша за біль, бо з болем хоч щось можна зробити. Двері за нею зачинилися з м'яким клацанням — там якісна фурнітура, я сам вибирав. І я зловив себе на тому, що за вісім місяців так і не дізнався, яка в неї улюблена пора року.

Потім — Антон, коньяк, зірки над Одесою, каламутні крізь міське світло, але все одно зірки.

— Ти навіть не сумуєш, — сказав він. — Ти незадоволений, як після поганої угоди.

Я хотів заперечити, але не зміг, бо він мав рацію, і ми обидва це знали.

— Думаєш, жінки зі мною через гроші?

— Думаю, тобі зручно так вважати. Тоді не доводиться замислюватися, чому вони йдуть.

І тут мій ображений, підігрітий коньяком мозок видав ідею, яку тверезий я б нізащо не озвучив:

— Хочеш перевірити? Дай мені місяць без карток, без зв'язків, під чужим ім'ям. Робота, житло — усе сам. І якщо жінка закохається в мене без усього цього — ти визнаєш, що справа не в грошах.

— А ставка?

— Виграю — з тебе контрольний пакет у “Приморському”.

— А програєш — віддаси свою Феррарі. — Антон примружився, він завжди вмів дивитися в майбутнє.

— По руках.

Я погодився легко, наче він попросив пляшку коньяку з моєї шафи. Зараз я потроху починаю розуміти, що мабуть час мені підбирати іншу презентабельну машинку. Ну а тоді я потиснув йому руку впевнено, бо я — Ден Соколовський, і я не програю. Щоправда, тоді в мене було тридцять пунктів плану, зараз з них не актуальний жоден.

Бреду вниз узвозом і вперше в житті дивлюся на місто з рівня тротуару. Не з вікна авто, не з тераси ресторану — звідси, о третій ночі, з кров'ю на вилиці й порожніми кишенями. Місто звідси зовсім інше.

Закрита пекарня — запах хліба крізь вентиляцію, теплий, нестерпно близький і смачний змушує згадати, коли я востаннє був настільки голодним. Двоє під козирком зупинки: один спить, другий залип у телефон з розбитим екраном. Рудий одновухий кіт на підвіконні дивиться на мене абсолютно байдуже. Я заздрю коту, у кота хоча б є підвіконня.

Вітер з Дніпра не вщухає, ребро коле при кожному вдиху. Мені потрібне місце до ранку, будь-яке. З дахом і стінами.

Звертаю у двір — просто сховатися від вітру. Тут старий будинок з облупленою штукатуркою і широка арка. Ліхтар над входом не горить. Але в одному вікні — світло, не домашнє жовте, а білувате, робоче. Хтось теж не спить.

Підходжу ближче і бачу рукописну вивіску з патьоками фарби, ніби хтось написав і не став витирати краплі: “Реставрація меблів. Ханна Коваль”.

Ханна. Цікаво.

Крізь скло бачу силует. Тендітна постать схилилася над чимось великим. Рух рівний, повільний, зосереджений, мене не помічає.

Я можу піти далі. Лавка, парк, перехід, та он, хоч накриття з написом “Живе пиво” — щось пережити ніч точно знайдеться, а вранці щось вигадати. Це ж моє покликання: знаходити вихід там, де інші бачать стіну.

Але ребро болить і голова гуде і ще цей клятий вітер. А ще раптом голова паморочиться так, що я мішком осідаю просто під дверима майстерні цієї загадкової Ханни…