1. Фасад

Ханна

Я гашу лампу о пів на шосту і вже тягнуся замкнути двері зсередини, коли чую з-за них звук. Не стукіт, а глухий, м'який удар — так осідає щось важке й живе, ну або не зовсім живе. 

Відчиняю і бачу, що маю таки варіант номер три: на порозі, привалившись спиною до моїх дверей, сидить чоловік. Голова звісилася на груди, одна нога підібгана, друга витягнута. Одяг брудний, джинси ще й розшматовані на коліні, наче його щойно не дожував ротвейлер або динозавр. Здається, спить, або непритомний — звідси не розбереш.

Таак…. якби він влаштував собі зону релаксу хоч на крок-два ближче, то тримав би мені двері зачиненими власною спиною, і я могла б застрягнути тут до ранку.

Вже склавши довжелезну промову в голові, що я думаю про таких абсолютно безалаберних і з вітром в голові та дешевим алкоголем в шлунку людей, як бачу кров. Засохла, на вилиці, розмазана зверху вниз.

А ще — ловлю себе на цьому з роздратуванням, — що розглядаю його руки і не бачу мозолів, а бачу відполіровані до блиску нігті, наче це руки людини, яка тисне інші руки, а не тримає лопату чи ящик, чи в смітнику риється. 

Що ти таке є, думаю я і носаком черевика підштовхую його витягнуту ногу.

— Агов.

Нічого.

— Агов. Ти живий?

Він розплющує одне око. Повільно. Фокусується на мені не одразу.

— Це дуже дискусійне питання, — каже хрипко і абсолютно тверезо.

Він живий. З гумором о пів на шосту ранку. Саме те, чого мені бракувало для повного щастя.

— Слухай. — Складаю руки на грудях. — Я не знаю, хто тебе так відфігачив, і знати не хочу. Але якщо ти зібрався ночувати або помирати просто під моїми дверима, то мені вранці відчинятись.

— Я посунусь, — каже він і не рухається.

— Геніально. — Киваю праворуч через двір. — Бачиш отой навіс з написом “Живе пиво”? Там хоч дах над головою. До того ж вони тим тим дашком своїм мені світло в вікно вже п'ятий рік закривають — нехай хоч раз комусь придадуться. Відповзи, будь ласка, туди, там недалечко, метрів два. 

Він дивиться в той бік. Потім назад на мене. І — нахабство яке — усміхається криво. 

— Тебе гостинності вчили спеціально, чи це талант від народження? – питає. 

І ось що найбільше бісить: він зовсім не схожий на людину, яку я мала б пожаліти. Навіть зараз — побитий, брудний, напівживий під моїми дверима — в ньому немає тієї зламаності, яку зазвичай носять на собі люди, що опинилися на дні. Навпаки, складається враження, наче це він дозволяє світу бачити себе таким, а не світ змусив його.

І ще цей погляд — сонний, розфокусований, але варто йому затриматися на мені на секунду довше, як у животі виникає якесь абсолютно недоречне відчуття. Не метелики — я занадто доросла для цієї дурні. Швидше легке подразнення, яке дуже підозріло маскується під цікавість. Наче мені раптом захотілося дізнатися, хто він такий і чому навіть сидячи в пилюці під дверима виглядає так, ніби це не його життя розвалилося на шматки, а просто день не за планом пішов. 

Що за несправедливість взагалі? Людина виглядає так, ніби програла бійку, здоровий глузд і, можливо, власний гаманець, але при цьому все одно примудряється бути харизматичною. Це як побачити безхатченка на обкладинці чоловічого журналу. Логіки нуль.

І найгірше, що я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього довше, ніж потрібно. На цю криву усмішку, на спокійний голос, на дивну впевненість людини, яка сидить на холодному асфальті й однаково поводиться так, ніби контролює ситуацію. Мене це дратує. Дуже. А все, що починає дратувати мене в перші три хвилини знайомства, зазвичай потім створює найбільше проблем.

— Талант, — кажу я крізь зуби. — Дашок і вивіска, три метри. Вперед, повзи черепашко. 

І йду назад, всередину. Зачиняю за собою двері.

Стою.

Дивлюся на турку з холодною кавою, на секретер під лампою і на аптечку на полиці, з якої частенько надбираю антисептик та парацетамол. 

Так, я не добра. Це треба сказати собі чесно, щоб потім не було ілюзій — насамперед у мене самої. Я не з тих, хто підбирає поранених птахів і носиться з ними. Птах нагидить, потім помре тобі на руках, а ти ще й будеш винна і з почуттям провини. 

Але є інше. О сьомій приїде клієнт по комод. Зайде у двір — а там під хай навіть під сусідським навісом закривавлений чоловік, як ілюстрація до соціальної реклами. І перше, що клієнт подумає: куди я взагалі приперся.

Це псує фасад.

— Чоорт! — гарчу і беру аптечку.

Не тому, що добра і в нього гарні очі, а тому, що він неестетично лежить біля моєї майстерні, сам так!

Він уже доповз до навісу. Майже, бо півдорозі, схоже, вирішив, що три метри — це забагато для такого важкого ранку, і знову сидить, тепер посеред двору, як забутий кимось реквізит.

— Сюди сюди, — кажу і ставлю аптечку на сходинку. — До світла. Підійди, бо я навпомацки не працюю.

Він підводиться — з тим самим обережним нахилом, який я впізнаю, бо в мене самої спина так згинається останні два тижні. І сідає на сходинку, куди я вказала. Слухняно. Як людина, яка звикла, що її вказівки виконують, — але вміє і навпаки.