- 5 -

 Щоб не відрізнятися від безхатченків, які повертаються з «промислу», я купила собі пляшку пива й, пихкаючи цигаркою, увійшла до парку.
 Першим, хто зустрівся на моєму шляху, був Ведмедик-Коротун — хлопчик років десяти, який місяці три тому прибився до безхатченків. За його словами, він утік із дитбудинку й не знає, хто його батьки. Досить швидко вписався в їхнє середовище: крав їстівне на базарі й заробляв на життя, як усі, — лазив по смітниках.
— Привіт, братишко, — зупинилася я біля нього. — Що нового в бомжатському королівстві?
Він, як ніхто інший, умів першим дізнаватися всі новини.
— Спіймали голого — давай тримати, а він тікати, — жартом відповів Мишко.
І тут же став серйозним:
— Я вже дві години тут стирчу, на тебе чекаю. Змотуйся звідси, Зайко. По тебе приходили.
Я одразу насторожилася й засипала його запитаннями:
— Хто? Поліцейські? Коли?
— Не поліцейські, це точно. Вони приїхали машиною. Двоє. У кльовому прикиді, з краватками. Більше схожі на ділових. Розпитували про тебе.
— Давно це було?
— А я знаю? Годинника в мене немає. Може, дві години минуло, а може — три. Як почув, так і прибіг сюди, щоб тебе перехопити. Дай цигарку.
— Малий ще цигарки тягнути, — сказала я, виймаючи з пакета пару біляшів, куплених на автовокзалі. — Краще тримай це.
 Схопивши свій біляш, Мишко миттю помчав геть. Що з ним буде через рік, два, десять? Наркоман? Злодій? Убивця? Вирватися з цього середовища йому майже нереально. Точніше, шанс є — але мізерний.
 Взагалі-то непоганий хлопчина. Худий, як скелет, брудний, у рваному одязі, але веселий і задоволений життям. Просто він не бачив іншого. Гарний хлопчина… Та зараз у мене інші проблеми. Хто ті двоє, що питали про мене? Ведмедик каже — ділові, але навряд чи я потрібна діловим. Ні. Треба забрати речі й змотуватися.
 Озирнувшись і переконавшись, що довкола нікого немає, я шмигнула в «нору». Кинути в пакет скриньку було справою однієї секунди. Більше мене тут нічого не затримувало, і жодної ностальгії за цим притулком, у якому я прожила три роки, не було.
 Зробивши добрий ковток пива, я поставила пляшку на ящик, що правив мені за стіл, узяла пакет і штовхнула двері, збираючись покинути «нору».
 Двері були нижче рівня землі, і мій погляд одразу натрапив на пару начищених туфель. Лише потім, підвівши очі, я побачила їхнього власника.
— Ну ось, — сказав він, — шукали тебе цілий день, а ти, як щур у норі, сидиш.
Я кулею вискочила зі своєї «нори» й, кинувши пакет на землю, схопила його за лацкани піджака.

— Я не щур, — трясучи його, як осиковий лист, кричала йому в обличчя, — але навіть якщо й щур, то такого тхора, як ти, з’їм і не поперхнуся.
Я з усієї сили штовхнула його від себе. Недарма кажуть: чим більша шафа, тим голосніше падає. «Тхір» гепнувся на землю, як підрубане дерево, й глухо вдарився спиною. Не даючи йому схаменутися, я наступила ногою на груди, намагаючись усією вагою притиснути його до землі. Він намагався скинути мою ногу. Моє становище було нестійким — він міг повторити мій прийом, і тоді на землі опинилася б уже я.
— Тільки спробуй, — зловісно прошепотіла я. — І я приберу ногу з грудей лише для того, щоб переставити її на твою шию.
Після цих слів «тхір» перестав вириватися, але раптом позаду пролунали оплески. Різко розвернувшись і намагаючись при цьому не відривати ногу від грудей лежачого, я приготувалася до захисту.
Переді мною стояв чоловік невисокого зросту, явно не бійцівської статури. Стояв і плескав у долоні, сволота така.
— Тобі що тут — цирк? Ану провалюй.
— Зоє, вибачте, не знаю вашого по батькові, — промовив цей глядач, — але я не збирався вас ображати. Більше того, хочу зробити вам ділову пропозицію.
Його мова була плавною й солодкавою. Уже це викликало в мене неприязнь.
— Прошу вас, дозвольте моєму помічникові встати. Звичайно, він повівся грубо, але ми розшукували вас майже цілий день. Він перенервував. Прошу пройти з нами — недалеко стоїть наша машина. Ми поїдемо в одне місце, де на вас чекає гарна вечеря, ділова розмова й пара ваших знайомих.
Його лагідні слова мене не обманювали. За солодким голосом ховалася залізна хватка.
— Я не люблю бувати у вищому товаристві. Бомонд — не для мене. І взагалі я за натурою жайворонок, а не сова: не можу всю ніч веселитися, а вдень відсипатися. До того ж усі свої вечірні туалети я залишила в іншому готелі, а мій «кадилак» водій відвіз на техобслуговування.
Я могла б ще довго нести цю нісенітницю, але він владно, з металевими нотками в голосі, перебив мене:
— У нас усе по-сімейному: ви з двома знайомими, я з двома друзями. Стіл накрито не в ресторані, вечірній туалет не потрібен — зійде й це. А замість «кадилака» є цілком пристойне «жигулятко». Поїхали…
В останньому слові прозвучало не прохання, а наказ, перемішаний із загрозою.
Піднявши з землі пакет зі скринькою, я прибрала ногу з «тхора» й підійшла до «солодкого».
— Куди йти? Показуйте.
Я теж умію говорити наказовим тоном — і не маскую його ввічливістю.
«Тхір» підвівся й почав приводити до ладу костюм, але «солодкий» різко кинув:
— Потім приведеш себе до ладу. Заводь машину.
«Тхір» рвонув уперед, мов спринтер. Одразу видно, хто в цій парі слуга, а хто — господар.
Їхали ми недовго — хвилин двадцять. Зупинилися біля невеликого двоповерхового особняка, оточеного парканом із бетонних плит, що тягнулися від фасаду в обидва боки. Місто вже поринуло в нічну темряву, але я все ж устигла прочитати табличку біля входу: МПП «Фортуна».
Треба ж — у долю вірять.
У кімнаті, куди ми увійшли, був накритий стіл: різнокаліберні пляшки, тарілки з їжею. Але я насамперед звернула увагу на людей, що сиділи за столом.
— Сідайте, пригощайтеся, — сказав, звертаючись до мене, «солодкий». — Ми до вас скоро приєднаємося.
— Давно ви тут? — запитала я, коли за «солодким» і «тхором» зачинилися двері.                                      — Першим відгукнувся Костя — Конструктор. Місцем його проживання було міське звалище. Прізвисько «Конструктор» йому дали за те, що він із будь-якої погані міг зробити якусь річ.
– Кілька годин тут уже «кукуємо». Втомилися, хочеться випити та поїсти. Тільки налягати на випивку боїмося — щось надто гладко все.
Поруч із ним сиділа Катька — Алгебра. Говорили, що вона дуже швидко примножує числа й без допомоги калькулятора. Її «нора» була десь у районі заводу «Хутро». Ми бачилися з нею вкрай рідко й знали один одного тільки в обличчя. Взявши зі столу якийсь бутерброд, я почала жувати його, не відчуваючи смаку. Думки мої були зайняті вирішенням іншого завдання — навіщо нас тут зібрали.
Не встигла я доїсти бутерброд, як двері відчинилися, і в кімнату ввійшов уже знайомий мені «хорок» в очищеному костюмі.
– Прошу вас, панове, слідуйте за мною, — чемно сказав він. Втім, у слові «панове» було стільки сарказму, що навіть тупий міг помітити, а я себе тупою не вважала.
Слідом за ним ми піднялися на другий поверх і увійшли до кімнати, на дверях якої була табличка «Директор». За великим столом сиділи троє.
Я знала тільки одного з них — «Солодкого», він сидів ліворуч від входу. У центрі — сивуватий, повний чоловік років п’ятдесяти. Його обличчя, зморщене та з обвислими щоками, нагадувало морду породистого дога. Праворуч сиділа непоказна людина років сорока; важко було дати їй ім’я — якась сіренька фігура.
Першим заговорив «Солодкий»:
– Панове, — сказав він, звертаючись до нас, — вам доведеться підписати деякі папери. Ми хотіли б це зробити швидше, щоб не відволікати вас від вечері. Тож прошу вас, Зоя, зробити це першою. Оскільки у вас амнезія й ви не пам’ятаєте, хто ви, нам довелося зробити документи на Зою Владиславівну Непомнящу.
– І що ж я маю підписати? Свій власний смертний вирок?
– Ну що ви! Зоя по-грецьки — «життя». Тобто жити довго й щасливо.
Вони кивнули, і «хорок», який стояв позаду нас, чимось тицьнув мене між лопаток.
– Зоя Володимирівна, — знову «Солодкий», — мій помічник приставив до вашої спини пістолет. Підписуйте.
Поставивши якісь гачки на десятку аркушів паперу, я повернулася на місце. Потім таку ж процедуру пройшли Катя та Костя. Після цього «Сірий» розклав документи на дві стопки: одну залишив на столі, другу забрав із собою. Двоє людей, які досі мовчали, так само мовчки встали й пішли.
«Слащавий» дочекався, поки зачиняться двері, й промовив:
– Вітаю вас, панове. З сьогоднішнього дня, точніше вже цієї ночі, ви власники малого приватного підприємства «Фортуна». Прийміть мої вітання.
З цими словами він вийшов, і ми почули його швидкі кроки, майже біг по сходах.
Коли внизу пролунав звук дверей, що зачинилися, я підскочила до столу, схопила папку з документами й глянула у вікно.                                                                                                                                                  – Катю, швидко обстежуй будинок від підвалу до горища. Костя — теж у дворі. На все вам 10 хвилин.
Зустрічаємося на тій лавці під ліхтарем.
– А чому ти власне керуєш тут? — обурилася Катерина.
– Катя, вона має рацію, — підтримав мене Костя, — у нас мало часу. Дій, потім розберемося.
Він вийшов, і слідом за ним неохоче поплелася Катя. Спустившись у хол і побачивши накритий стіл, я недовго думаючи висунула ящик із найближчого столу, викинула з нього всі папери, поставила туди всі тарілки із закускою, захопивши при цьому лише одну пляшку горілки та пару пляшок мінеральної води, і вискочила з будівлі.
Крушити імпровізовану тацю з їжею, три пляшки (благо дві з водою були пластикові, але на 1,5 літра) і папку з документами було дуже важко. Але я впоралася з цим завданням. Поставивши ящик на лаву й поряд пляшки, присіла, важко дихаючи.
Трохи відпочивши, я взяла папку. Перше, що впало у вічі, — це три паспорти. Вибравши найновіший, я погортала його. Паспорт із моєю фотографією (коли і де її зробили?), штампа про шлюб або розлучення немає, запису про дітей немає, зате є відмітка про прописку: вулиця, номер будинку, номер квартири.
Порівнявши прописку з табличками на стіні, я переконалася, що це та сама адреса. Погортавши інші паспорти, я помітила, що в них стоїть та сама адреса прописки. На відміну від мого, точніше паспорта з моєю фотографією, два інших були потерті, як від тривалого носіння в кишенях. Ймовірно, вони справжні.
Потім швидко подивилася папери, по яких ми підписували під дулом пістолета. Виходило, що я стала директором і господаркою М.П.П. «Фортуна». Катерина Андріївна Міщенко — головний інженер.
Не встигла я повністю переглянути документи, як з’явилися Костя та Катя.
– Костя, ти єдиний серед нас чоловік, будь господарем столу. Наливай, — сказала я, — наливай і розповідай.
Костя розлив горілку по різних стаканчиках, ми мовчки випили і взялися за закуску, вгамувавши перший голод.
Костя почав розповідати:
– Двір великий, асфальт новий. У гаражі можна одночасно поставити для ремонту 3–4 машини. Дві оглядові ями. Два токарні верстати, один фрезерний. Два зварювальні: один електричний, інший ацетиловий. Кран-балки. Все не нове, але у робочому стані.
Костя говорив рубаними фразами, немов забиваючи цвяхи в дошку:
– Можна зайнятися професійним ремонтом автомобілів. В одній із оглядових ям, схоже, є щось тонке… Замасковано погано. Навіть дилетант замаскував би краще. З двору до будинку ведуть залізні ворота. Судячи з розмірів воріт, у них увійде Газ-66.
Ворота зачинені на замок. Машин, крім цього «жигуленка», що стоїть перед входом до офісу, немає. У мене вага.
– Катю, що в тебе? — запитала я, уважно вслухаючись.
– Підвал зачинено. Проникнути туди я не змогла. На першому поверсі: кімната охорони, хол, де ми сиділи, та кабінети менеджерів. На другому: директор, бухгалтерія, головний інженер та ще кілька кабінетів. Горище порожнє: кілька зламаних стільців та столів. У столах повно всякої канцелярської дрібниці: папір, степлери, скотч тощо.
На столах — комп’ютери та інша оргтехніка.