Кросівки, джинсова спідниця, біла блузка з рюшами й куртка з бахромою на рукавах, у руках — підлітковий рюкзачок. Здалеку я, напевно, нагадувала дівчину-підлітка. Невисокого зросту, худорлява. Але це здалеку, а зблизька… Не хочеться думати.
Я була на автовокзалі, а це інший район міста. Тут мене ніхто не знав. Новий одяг не вирізняв мене з натовпу. Мені потрібен був автобус, який проїжджав повз невелике село з прозовою назвою «Соснівка».
Неподалік від «Соснівки», на березі річки, стояла наша хата. Точніше, не хата, а дача. Звичайний дерев’яний брус — але лише зовні. Усередині все було обладнано за останнім словом будівельних технологій. Втім, там була одна таємниця. Наша зі Стасом. Одна на двох.
Дві бабусі про щось домовлялися з водієм автобуса. То був потрібний мені автобус. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що бабусі не мають грошей і хочуть заплатити водієві за проїзд нереалізованими продуктами.
Заплативши водієві, я увійшла до автобуса й зайняла вільне місце. Дві бабусі зайшли за мною, ймовірно домовившись із водієм. Одна сіла поруч зі мною, а друга пройшла в кінець салону і, вмостившись там, почала колупатися у своїх незліченних кошиках. Автобус заповнювався повільно — пасажири підходили по одному чи по двоє. Здебільшого це були люди похилого віку. Останніми до автобуса зайшли четверо підлітків. Водій, зачинивши двері, нарешті рушив маршрутом.
Я особливо не прислухалася до розмов у салоні, але з окремих реплік зрозуміла: літні люди говорили про ціни й пенсії, урожай та політику. Молодь — про комп’ютери, музику та дівчат.
Раптом на весь салон пролунав крик, що перекрив шум двигуна й розмови пасажирів:
— Мань, а Мань! — кричала одна зі стареньких. — У тебе ганчірка є?
— Навіщо тобі? — відповіла моя сусідка.
— Я шоферові яйце витру.
***
Щойно з’явився дорожній знак «Сосновка — 1,5 км», я вийшла з автобуса. Далі їхати мені не було потреби.
Як тільки автобус сховався за поворотом дороги, я поринула в ліс. Стежка заросла травою, місцями взагалі зникала в заростях малини та ожини. Швидше за все, останнім часом нею рідко хтось користувався.
Після десяти хвилин ходи я вийшла до річки. Тепер ще метрів триста — і з’явиться паркан нашої дачі. Але зараз мені туди не потрібно. Мені треба на берег.
Під час ремонту дачі та благоустрою ділянки робітники натрапили на старий дот, збудований під час війни. Швидше за все — німцями. Він був повністю засипаний землею. Сапери очистили його від вибухонебезпечних предметів, а сам дот хотіли підірвати. Але Стас відмовився. Більше того, на його прохання, підкріплене грошима, будівельники облаштували амбразури, провели туди світло й відновили підірвані вхідні двері, встановивши кодовий замок.
На мої запитання: «Навіщо?» — він сміявся й відповідав, що в цьому приміщенні наші діти гратимуть у війну.
Я спустилася в невеликий яр, зарослий кропивою, кущами акації й терну. Кущі посадили тут спеціально, щоб відлякувати цікавих шипами й колючками. Розсунувши їх, я опинилася перед дверима доту.
Коли Стас вибирав код для замка, щоб ніхто сторонній не зміг увійти, він узяв мій вік і свій та додав цифру «7». Сміючись, він говорив:
— Тобі — 24, мені — 33. Ти і я — ми насіння, а «насіння» — це «сім і Я».
Ось і вийшло — 24337.
Я набрала код і, почувши клацання, потягла двері на себе. Важкі двері піддалися, і я, навпомацки повернувши ліворуч, увійшла до каземату. Провівши рукою по стіні, знайшла вимикач і ввімкнула світло.
Усе було так, як три роки тому, коли ми були тут востаннє. Пригвинчений до підлоги стіл і стілець, що залишилися ще з тих часів. Але на столі стояв комп’ютер.
Цей каземат мав вихід на два нижні рівні. Як розповідали сапери, верхній, де зараз стояла я, призначався для гармати. Другий, розташований нижче, — для житла та складу боєприпасів. А найнижчий — для печі й санвузла. Загалом це була самостійна довготривала вогнева точка, або, як казали сапери, важкий артилерійський дот.
Спустившись на склад боєприпасів і пройшовши в найдальший його кут, я відкинула вбік купу порожніх ящиків. За ними, вмонтований у стіну, був сейф.
Ключ до сейфа був у всіх — і водночас його ніхто не бачив. На стіні цвяхом було подряпано:
12.05.1944
Gott mit uns
«Серпень 1944. Серпень».
Тобто якийсь солдат німецької армії подряпав дату свого перебування в доті. Але це зробив не солдат — а я. Так було зашифровано код сейфа.
У сейфі першим, що кинулося у вічі, була дискета. Вона лежала на найвиднішому місці. До коробки з дискетою скотчем була приклеєна записка: «Пароль той самий».
Дискета лежала на грошах. Рівними рядами були складені купюри: три пачки купонів і п’ять пачок доларів. Усе це містилося в середньому відділенні так, щоб одразу впадало у вічі. Покрутивши її в руках, я поклала дискету на місце. У нижньому відділенні лежали ключі та папка з документами.
Взявши дискету, я піднялася у верхнє приміщення, де стояв комп’ютер.
Монітор світився м’яким світлом. Запис давно закінчився, а я все сиділа й плакала… плакала.
Нарешті заспокоївшись, я знову ввімкнула запис. Екран спалахнув, і Стас — живий і здоровий — лагідно промовив:
— Привіт, зайченя, — і посміхнувся.
Та все, що він почав говорити після вітання, ніяк не можна було назвати веселим монологом.
— Зайчику, мій маленький пухнастий зайчик… Якщо ти дивишся цей запис, значить, я вже мертвий. А замовник мого вбивства — мій друг і компаньйон Сергій.
Але це не головне. Головне лежить у моєму сейфі в банку. Ключ від сейфа — годинник. Я навмисно говорю загадками, які можеш розгадати тільки ти. У сейфі — гроші й маленький аташе-кейс. Його ти не відкривай і не віддавай Сергію.
Останнім часом Сергій почав прагнути влади. Хоче стати депутатом і йти далі, усе вище. А я знаю про його справи надто багато. Тому я — зайвий.
Можливо, через два-три дні ми з тобою дивитимемося цей запис і сміятимемося… Але на всяк випадок я підготував шлях відходу.
Дача, машина, квартира та навіть банк перереєстровані на тебе. Більше того, я ввів у банківську комп’ютерну програму невеликий вірус. Тепер, поки банк не збанкрутує або не змінить абсолютно всі програми, ти можеш не турбуватися про платежі — усе здійснюватиметься автоматично.
Гроші, які є в сейфі тут і в банку, використовуй за потреби для себе й нашої дитини. А краще продай усе, забери гроші та їдь до Бельгії чи Німеччини. Тут ти ризикуєш…
І останнє: для дачі я найняв іншого сторожа. Його звуть Тимофій. Він місцевий, але довго блукав світом, а тепер повернувся. Зарплату йому теж перераховуватиме банк. Тож тобі нема про що турбуватися.
От і все. Живи й будь щасливою. Люблю тебе. Тебе і нашого малюка. Прощай.
Картинка завмерла, показуючи обличчя Стаса. Потім зблякла, і по екрану поповзло зображення підводного світу — з рибками та водоростями.
Я втомилася плакати й дивитися на живого Стаса.