- 3 -

Отямившись від спогадів, брудною рукою витирала сльози. Ще не час розкисати. Якась сволота вбила мого чоловіка, забрала життя у моєї ще не народженої дитини і занурила мене в морок та темряву на вулицях три роки. І ця сволота, вбивши одним пострілом два життя і покалічивши третє, досі живе.
Ні!
Ця наволоч більше не ходитиме по землі — я знайду її і знищу. Чого б це мені не коштувало.
Дійшла черга до портмоне. Відкривши його, я знову розплакалася. За целулоїдним віконцем була невелика фотографія. Я та Стас. Це нас сфотографував вуличний фотограф. Ми весело посміхалися до об'єктиву, коли виходили із РАГСу після подання заяви на реєстрацію шлюбу.
— Ну досить! — крикнула я подумки на себе. — Досить ревти, настав час братися за справу.
Розкривши одне відділення, я вийняла з нього гроші: шість мільйонів купонів. Так, два роки тому це були гроші, а зараз — просто папірці, цікаві хіба що нумізматам.
Друге відділення — тут вже краще: вісімнадцять тисяч російських рублів. Добре, що ці гроші мають попит і їх можна поміняти на українські гривні.
Наступне відділення — долари. Десятки та двадцятки. Усього — двісті тридцять. Це вже дещо, з цими грошима можна розпочати…
В останній маленькій кишеньці лежали візитні картки. Майже всі вони належали Стасу, і лише чотири — іншим людям. Швидко переглянула їх і сунула назад. Розберуся пізніше.
А зараз… зараз Попелюшка має стати принцесою.

Феї у мене немає, зате є гроші.
Сьогодні понеділок, так говорили ті двоє, що були в альтанці над моєю головою. Значить, міська лазня обслуговує таких, як я — бомжів. Обслуговує згідно з постановою міськвиконкому — безкоштовно. Тому перший пункт: покинути суспільство бомжів, а для цього, в першу чергу, відвідати лазню.
Склавши всі речі в скриньку, залишивши собі лише тисячу російських рублів, я вибралася з «нори». Після напівтемряви, в якій я перебувала, сонце засліпило мене. Світ того ранку заграв яскравими фарбами: зеленню бузку і трави, блакитом неба з білими перистими хмарами, чистим, свіжим, пронизаним сонячним промінням повітрям. Мені хотілося кричати від радості: пам'ять повернулася, і вже сьогодні я назавжди залишу тутешнє суспільство.
Прямо переді мною, метрів за тридцять, стояла зруйнована ланцюгова карусель. Металеву конструкцію розрізали автогеном і здали на металобрухт. Залишився лише дерев'яний настил. Саме біля цієї каруселі вбили Стаса. Саме під настилом була «нора» Віри — акушерки, що дісталася мені у спадок.
Тридцять метрів. Грань між життям та смертю.
Тридцять метрів. Грань між трьома роками пітьми та виходом на світ.
І я зробила крок уперед, роблячи свій перший крок із темряви до світла.

Ринок. Точніше, навіть не ринок, а так — торговий п’ятачок квартального масштабу. Кілька бабусь із зеленню, овочами та фруктами. Кіоски, що цілодобово торгували «джентльменським набором»: сигарети, шоколад, пиво, горілка та інше. І постійний атрибут п’ятачка — міняли. Тут був один Едік — міняйло. Не знаю, на які доходи він жив, наче й нікому тут не треба міняти рублі та долари, а ось прожити скільки я тут — все він коштує, взимку та влітку. Значить, є якийсь прибуток.

Ми мало спілкувалися один з одним. Зрозуміло – різного поля ягоди. Він місцевий банкір, а я бомжиха. Але в обличчя один одного знали і навіть іноді віталися. Він був трохи старший за мене немає 30-35 років, невеликого зросту, худорлявий, більше скидається на підлітка, ніж на зрілого чоловіка. Швидко рахував у голові. А ще він був якийсь слизький, як вугор. Втім, це можливо відбиток професії.
  Мені, звичайно, було ризиковано міняти гроші в нього. Відразу виникне питання – у бомжихи – такі є кошти, але й їхати кудись у центр, я не могла. Був ризик нарватися на неприємності. Хоча від тих самих ментів (поліцейських).
- Привіт Едіку, - я простягла йому купюру.
- Привіт Зайчику, - ліниво крізь зуби процідив він, але побачивши гроші в моїй руці, зробив стійку, як гончак на дичину. - Родіон Раскольников убив стару - лихварку через жалюгідних п'ятак, а кого вбила ти заради цієї тисячі рублів.
 Невже в наш час такі є такі освічені міняйли, які Достоєвського читають.
- Я Едік, жінка мирна нікого ніколи і пальцем не чіпаю, - я зробила обличчя наївний пай дівчинки, ледве вийшло після пиятики, - хіба що захищаючи свою дівочу честь можу приголубити когось міцним словом. А якщо не дійде з першого разу, то цеглиною... А гроші мені Хом'як дав. Пивка йому захотілося...
- Хом'як? Щось я такого не пам'ятаю ... Новий?
- Але все нікуди... Тижнів два в Архипа пиячить.
- Півгодини тому від Архіпа Світлана приходила, у бабусь два літри самогону взяла.
- А тепер вона вже на ногах не тримається, от мене й послали. Тому що я майже твереза.
 Едік відрахував мені гривні, і я демонстративно пройшовши до найближчого намету, купила трилітрову пляшку і пару пачок "Прими" без фільтра, пішла у напрямку до лежбища Архіпа.
   Архип жив у підвалі недобудованого дитячого садка і в нього частенько збиралися "теплі" компанії з усього району. Це там я вчора набралася смердючого самогону по самі ніздрі. Вчора...
 А сьогодні я йшла не до нього, а в лазню, яка знаходиться майже поряд з його "норою". А Едік схоже "стукає" ментам. Бач, як він зробив стійку на гроші, і на нове ім'я.
 При лазні вже близько року існував "секонд-хенд". Такий маленький магазинчик у якому валялася, іншого слова не підбереш, усяке ганчір'я з Європи. Точніше, те ганчір'я, що залишилося не реалізованим в інших "Секонд хендах" міста. Речі тут коштували копійки, але й вибрати, що більш-менш вартісне було досить важко. Єдине, що тут швидко розходилося - це спідня білизна. В інших магазинах на неї ніхто практично не дивиться, а тут все це продавалося щопонеділка. Так як кожен бомж прийшовши в лазню незмінно викидав білизну, яка була на ньому і купував собі інше.
 Як завжди в магазині були дві продавщиці. Одна молоденька, видно її взяли нещодавно, друга старша. Цю я вже знала від часів відкриття магазину.