- 2 -

Випльовуючи з рота землю, я озирнулася, намагаючись визначити, куди мене занесло. Світло проникало зверху крізь нещільно підігнані дошки підлоги альтанки. Під ногами лежала купа гнилого листя й уламки якоїсь трухлявої дошки. Це я, намагаючись підвестися зі свого ложа біля альтанки, зламала її своєю вагою і провалилася сюди.
Схоже, це чиясь «нора», і знаходиться вона просто під альтанкою. Треба негайно забиратися звідси. Якщо мене тут застане господар — біди не обминути.
У нас кожен ревно ставиться до своєї власності. Будь-який бомж може зняти з себе сорочку чи светр, щоб віддати тому, кому вони потрібніші. Але якщо хтось без дозволу зайде у твою «нору», та ще й у відсутність господаря… Бійка зазвичай першою кров’ю не закінчується.
Та щось утримало мене від негайної втечі. Придивившись у сутінковому світлі, я зрозуміла: в «норі» вже давно ніхто не жив.
Праворуч від мене стояв тапчан, складений із двох ящиків і покладених на них дощок. На дошках лежали якісь ганчірки, що заміняли простирадло й подушку. На них назбиралося чимало сміття, яке просипалося крізь щілини та падало з альтанки. Якби тут був господар, він не дозволив би бруду накопичуватися на своєму ложі.
Усе це промайнуло в моїй голові й згасло. На передній план висунулася думка про поправку здоров’я.
Пошаривши по кишенях куртки, у яку була вдягнена, я знайшла пачку цигарок і запальничку. Щоправда, цигарка була остання та ще й наполовину порожня, але на кілька затяжок її вистачило.
Після сигарети сухість у роті відчулася ще гостріше. Води…
Що ж, чия б не була ця «нора», настав час залишати її й іти до людей — туди, де є вода і їжа. Туди, де вранці ми потрошуємо сміттєві контейнери, щоб знайти собі заробіток, а ввечері пропиваємо його в компанії таких самих, як ми, бомжів.
Наостанок я окинула поглядом «нору». Збиралася піти — житла вона мені не давала, у мене було своє.
Сонячне проміння проникло в напівтемне приміщення й освітила дальній кут, відбившись від скла.
Господар цієї «нори», мабуть, намагався хоч якось оживити інтер’єр. На ящику, накритому шматком ганчірки, стояла знайдена десь на смітнику ваза, а в ній — три потемнілі від пилу й часу штучні квіти.
Але не це привернуло мою увагу.
Поруч із вазою стояла пляшка. Уся в пилюці, але закоркована.
Не роздумуючи, я зробила кілька кроків уперед. Довелося нахилитися — від земляної підлоги до дерев’яної стелі було не більше півтора метра.
Схопивши пляшку, я стерла з неї куряву рукавом куртки. На дні плескалося трохи прозорої рідини. Миттєво відкрутивши гвинтову пробку, я зробила ковток.
Це виявилася горілка. І, судячи з брудної етикетки та форми пляшки, — шведський «Абсолют». Причому справжній, а не самопал.
Ковток алкоголю благотворно подіяв на мій організм. Зігрівши шлунок, він пробудив у мені спрагу до дії.
Передусім я струсила сміття з ганчірки, що вкривала ложе, привела його до ладу й поставила пляшку поруч із собою. На дні ще хлюпало трохи горілки.
Сидіти в цій «норі» було значно зручніше, ніж стояти. Притулившись спиною до стіни й витягнувши ноги, я замислилася, мимоволі згадуючи підслухану розмову.
У ній пролунали три імені: Гришка‑Віночник, Верка‑Акушерка та Зайчик‑Викидень. Усіх їх я знала — одних краще, інших гірше.
Почну, мабуть, із першого.
Гришка‑Віночник. Безпосередньо з ним я не зустрічалася, але про нього мені багато розповідали. Він збирав різний мотлох — проводку, папір, бляху, плівку — і робив із цього штучні квіти та вінки для похоронних контор. За рахунок цього й жив. Звідси й прізвисько — Віночник.

Казали, що він почав красти на цвинтарі вінки, і за це його вбили кладовищеві злодії.
А ось Вірку-Акушерку я знала досить добре. Все літо, майже три місяці, я пролежала у її «норі». Вона повернула мене до життя.
Вірка ніколи не була акушеркою — вона була провідним хірургом у районній лікарні. Але на відміну від інших лікарів, переважна більшість яких циніки, вона була доброю та жалісливою. Дивлячись на страждання людей, вона почала пити — благо спирту в лікарні вистачало. І поступово почала скочуватися вниз. Останнє місце, куди її прилаштували знайомі, — чергування лікарем на «швидкій допомозі».
Якось приїхала на дорожню аварію і з жахом побачила збитого на смерть машиною свого сина. Тоді вона остаточно зірвалася.
Запила так, що втратила все: роботу, житло, диплом. І почала бомжувати. Її лежбище було під каруселлю. Там вона мене й виходжувала. А потім, після її смерті, «нора» дісталася мені.
Ну і останнє ім’я — Зайчик-Викидиш. Це я.
Три роки тому я опритомніла в якомусь підземеллі з мізками немовляти. Нічого не знала, нічого не розуміла. Не знала, хто я і як тут опинилася. З часом я потроху ходила по підземеллю. Вірка мені сказала, що мене звати Зоя, що у мене стався викидень і шок в результаті стресу. Що я стікала кров’ю, і вона мене виходила.
Що стосується моєї амнезії, то вона згодом пройде, говорила вона. Для цього треба пережити схожу стресову ситуацію. Говорила: «Клин клином вибивають».
На жаль, досі її прогноз не здійснився. Мене хоч і відвідують час від часу бачення, але всі вони уривчасті. Цілісної картини мого минулого я досі не можу скласти.
Навіть сьогоднішня, мимоволі підслухана розмова торкнулася в мені якоїсь струни, але, мабуть, дуже легко — кінчиками пальців, так що окрім маленької іскри в душі нічого не спалахнуло. Принаймні багаття спогадів не розгорілося.
Машинально я допила пляшку і з великим жалем поставила її на ящик. Шкода, що мешканець залишив лише кілька ковтків. Зараз я не відмовилася б і від повної.
Можливо, я не розрахувала сил, коли поставила пляшку на ящик, або він сам стояв у нестійкій рівновазі, але він похитнувся і з гуркотом упав. Благо, що земляна підлога була покрита дрібним сміттям, тож падіння вийшло досить тихим, і ваза зі штучними квітами, впавши, не розбилася.
Я поставила скриньку на місце, але вона весь час намагалася завалитися знову і не хотіла стояти. Розлютившись, я відсунула її вбік і почала руками вигрібати сміття, намагаючись вирівняти місце, де стояла скринька.
Вигрібаючи сміття, я натрапила на поліетиленову плівку, яка, мабуть, не давала ящику стояти рівно. Провівши краєм плівки, зрозуміла, що вона вкриває якийсь прямокутний предмет.
Викопавши невеликі заглиблення з протилежних країв, так щоб тільки пальці могли дотягнутися, я рвонула предмет на себе. Трохи пручаючись, він опинився у моїх руках.
Зірвавши плівку, в сутінковому світлі «нори» я змогла помилуватися невеликою, витонченою скринькою з карельської берези.
Цікаво, звідки я знаю, що ця скринька з берези, тим паче карельської? Ще цікавіше, що міг ховати в такій витонченій скриньці невідомий мені бомж. Кажуть, що цікавість згубила кішку, а Пандора, відкривши скриню з цікавості, випустила у світ лиха і нещастя. Але всі жінки допитливі — я не виняток.
Знявши два гачки з передньої стінки, я відчинила кришку. Почулася тиха мелодія. Скринька виявилася музичною.
Зверху лежало дуже дороге портмоне — коричневе, з крокодилової шкіри… І чимось дуже знайоме.
Взявши його в руки, з наміром ознайомитися з вмістом, я одночасно оглянула решту скриньки…
Годинник! Жіночий! У жовтому корпусі! З порваним браслетом!
Господи!
Так це ж… МІЙ ГОДИННИК!
Мені Стас подарував його на день народження.
І раптом, ніби відкрилися жалюзі пам’яті, спогади повноводною річкою почали повертатися до мене.
Присівши на ящик, що впав, я розплакалася. Господи, за що мені таке покарання? Сльози текли по щоках, а я, дивлячись на годинник, згадувала.