- 1 -

— Стріляв я звідси, з цієї альтанки. Він із дружиною стояв біля тієї каруселі. Після пострілу — а я влучив йому просто в серце — він рефлекторно змахнув руками, зриваючи з руки своєї дружини годинник. За моїми припущеннями, годинник полетів у тому напрямку. Але, звичайно, це суто теоретичний висновок.
Слова цієї, невидимої для мене, людини тупим болем віддавалися в голові. Здавалося, що кожне слово — це великий, довгий, розпечений до білого цвях, який забивають мені в голову.
— За цей час мої люди обшукали тут усе: всіх безхатьків, усі скупки й міняйл, торговельні ряди для бабок і скупників краденого. Нічого. Абсолютно нічого.
Залишається одне-єдине… Цей годинник так і залишився тут. А оскільки його не знайшли в парку, то хтось знайшов його і забрав у палю «на нору».
— А дружина? — подала голос інша людина, що досі мовчала. — Може бути таке, що дружина забрала його?
Голос другого був, мов скрип незмащеного візкового колеса, і цей звук додав мені нову порцію головного болю.
— Дружина зникла… За припущеннями — померла тут же, в парку. Після вбивства чоловіка в неї почалася істерика. Вона була на восьмому місяці вагітності. Унаслідок істерики стався викидень. Усі займалися її чоловіком, а на неї ніхто не звертав уваги. Вона просто стекла кров’ю.
Принаймні, поки приїхала «швидка», «менти» та інша шушера — вона вже не дихала.
— А як вийшло, що тільки зараз тобі знадобилося знайти цей годинник?
— Ідіотська ситуація. Після пострілу я створив собі алібі, виїхав за кордон і повернувся лише через місяць. Думав — заберу все і привіт. Усі кінці обрубані, і жодної ниточки до мене немає.

А вийшло так, що Стас встиг настільки добре сховати кінці у воду, що я залишився в дурнях. Прямо питати й шукати я, як ти розумієш, не міг.
Але я шукав — і знайшов. Те кляте «але». Чорт забирай це маленьке «але». Бо одна справа — знати, а зовсім інша — взяти.
Годинник — це той самий «сезам», який відкриє комору. Але там не золото й алмази, а той бруд, який Стас збирав проти нас увесь час нашої спільної роботи. І цього бруду вистачить, щоб утопити нас у ньому разів по десять — кожного.
Я лежала на животі в кущах бузку, щільною стіною оточуючи паркову альтанку. Якийсь корінь, що виліз із-під землі, боляче впирався мені в живіт, але змінити позу або хоча б поворухнутися я боялася. Один необережний рух, найменший шерех чи хрускіт сухої гілки — і ці двоє, що стояли в альтанці, залишать від мене лише спогад. Я навіть дихати намагаюся неглибоко. Як то кажуть — через раз.
— Добре, я тебе зрозумів. Ти хочеш знайти годинник. І ставиш мені казкове завдання: піти туди — не знаю куди, і знайти годинник — невідомо де?
— Ти маєш рацію, — хихикнув перший. — Знайти годинник. Жіночий. Корпус золотий, або, як кажуть, із жовтого металу. З порваним браслетом. До речі — теж золотим.
— Усього-на-всього… — задумливо протягнув другий, голосом, схожим на скрипуче колесо. — І що для цього треба зробити? Перестрілити всіх бомжів в окрузі? Або, навпаки, стати одним із них? Чи перерити тут усе екскаватором? Просіяти кожен ківш через дрібне сито? Думаю, років через три, можливо, щось і знайдемо.
— Впровадитися до бомжів — це, звичайно, непогана ідея, — у голосі першого прозвучали металеві, владні нотки. Схоже, ця людина звикла наказувати. — Але там уже є моя людина. І, схоже, сидить марно. Хоча деяку інформацію він зібрав.
У бомжів існує сезонна міграція. Влітку вони перебираються сюди, до парку, узимку — на горища, у підвали, до теплотрас. Загалом — туди, де тепліше. У парку все одно зігрітися ніде. Живуть вони переважно своєю компанією. Прибульців приймають неохоче. Територію охороняють ревно — з бійками, а іноді й убивствами.
Ти, мабуть, думаєш, до чого я все це розповідаю і навіщо тобі це знати. Але, попри все, мені здається, що це дуже важливо. Навіть необхідно.
За пів року після пострілу тут померли двоє бомжів — Віра-Акушерка та Гришка-Віночник. І з’явилася якась Зайчик-Викидень. Прізвищ у них немає — обходяться прізвиськами.
У кожного старожила є своє лежбище, або «нора», яку нікому й ніколи не поступаються та ревно охороняють. Якщо годинник досі ніде не сплив, значить, його забрав хтось із цих двох і зберігав у своїй «норі». Моя людина не змогла дізнатися, де ці нори. Цим доведеться зайнятися тобі.
— Як? Оголосити це місце будівництвом? Виселити всіх бомжів? Поставити паркан і копати екскаватором?
— А потім кожен ківш просіювати через дрібне сито. Я це вже чув. Хоча щодо будівництва ідея цікава. Але вона не лише тобі спала на думку. Я обмірковував цей варіант і відмовився від нього. Занадто дорого. У мене зараз немає таких грошей — навіть якщо взяти кредит у банку. До того ж буде забагато посвячених. Зайвих очей.
Так само я відмовився і від варіанта із саперами: оголосити, що тут знайшли бомбу часів війни, і все таке інше.
Ми зробимо простіше. Точніше — ти.
Ти співробітник міськгазу. Десь тут під землею проходить газопровід, і ти за допомогою металошукача будеш його «шукати».
— У тебе, випадково, не біла гарячка? Температура нормальна? Ти уявляєш, скільки тут заліза — цвяхів, болтів, гайок та іншої дрібниці? Кожен сигнал доведеться перевіряти.
— Знаю. Але це працюватиме на твою легенду. Ти прибираєш дрібний метал, щоб він не збивав основний сигнал. Та й це ще не все. За словами моєї людини я приблизно визначив, де можуть бути лежбища цих двох — Акушерки та Віночника. Ось ці місця ти й перевірятимеш насамперед.
Думаю, за два тижні ти впораєшся. Тим більше, свою людину я теж підключу тобі на допомогу. Він збиратиме інформацію серед бомжів і передаватиме її тобі.

Спочатку я не дуже прислухалася до цієї тихої розмови над моєю головою. Сухість у роті й головний біль після вчорашньої пиятики глушили всі думки.
Домінувало лише одне бажання — води, а краще пива.
Але з кожною фразою, з кожним словом, а тим більше після згадки мого імені, я все уважніше вслухалася в розмову, намагаючись не пропустити жодного слова. Тим більше, що вони будили в мені якісь старі, давно забуті спогади.
Мені хотілося щось згадати — дуже важливе для мене, щось, від чого залежало все моє подальше життя. Але, на жаль, це «щось» увесь час вислизало. Можливо, розмова, яка розбурхувала мою пам’ять, водночас не давала згадати інше.
— Сьогодні в нас понеділок. Отже, із завтрашнього дня й почнемо. Документи на пошукові роботи в машині. Там схема парку з усіма позначеннями.
— А якщо я нічого не знайду?
— А якщо ти нічого не знайдеш, то ми з тобою сидітимемо на міні уповільненої дії й чекатимемо, коли вона вибухне — за годину, за день чи за рік. І дуже нам пощастить, якщо цього не станеться. Але я не вірю в Божу благодать.
— А до чого тут я? Ти заварив цю кашу — от і розсьорбуй її сам, а я…
— А ти, друже мій, пов’язаний зі мною однією мотузкою. Навіть канатом. І якщо зі мною щось трапиться — точніше, якщо документи спливуть, — ми з тобою паритимемося в сусідніх камерах. А якщо маєш таке бажання — можеш «зістрибнути з поїзда» й залишитися на тій станції, де зараз перебуває Стас.
— Погрожуєш?..
— Ні, попереджаю. Ти ж знаєш: у нашому бізнесі, як на війні — хто не з нами, той проти нас. А якщо маєш бажання бути проти…
— Гаразд. Твоя взяла. Я з тобою до кінця.
— От і добре. Ходімо до машини. Ти вже ознайомився з місцевістю й знаєш, що робити. Звітуватимеш мені щодня, точніше…
Кінця фрази я не почула, бо ці двоє нарешті пішли. За мить пролунало гупання автомобільних дверцят і гуркіт заведенного двигуна.
Лише після цього я наважилася поворухнутися — вже без ризику бути вбитою на місці. Намагалася підвестися, простягнула руку, щоб намацати дошки альтанки, і раптом відчула, як лечу кудись униз — головою вперед.