Розділ 1 Частина 1

Сьогодні в нашій шкільній їдальні було забагато людей. Черга була завеликою, тому я не мала бажання стояти пів години заради одного сендвіча та стакана чорного чаю. 
Я сиділа в їдальні вже хвилин десять спостерігаючи за іншими учнями школи. Я сиділа завжди одна, можливо через мою родину. Я з достатньо забезпеченої родини, та репутація мого батька все псує. Я старалася ніколи в це не в'язуватися, та коли це стало торкатися мого особистого життя я вирішила поговорити з батьком. На що він відповів легко, але не приємно: «Елізабет, тебе це не стосуються і стосуватися не має. Ти мене добре зрозуміла?». Прийшлося погодитися, я не хотіла позбутися всієї цивілізації на місяць.
Роздумуючи над своїми проблемами я побачила хлопця, який сидів в кутку їдальні зі своїми друзями. Вони про щось голосно і жваво сперечалися. Та це не була сварка, схоже вони обговорювали щось дуже цікаве. Задивившись на нього в мене в голові почали складатися речення, які врешті-решт перетворилися на вірш. Я вже хотіла його записати до себе в блокнот, та згадала, що всі  речі окрім невеличкої кулькової ручки я залишила в класі. Побачивши чисту серветку я вирішила спочатку записати на ній, а потім на уроці перенести в блокнот. 
Урок був не цікавий, та я вирішила скористатися цією можливістю і все ж перенести свій рукопис до блакнота. По тілу пробіг дрож. Невже.. невже я забула серветку в їдальні?
– Елізабет, з вами все добре? Ви поблідніли. –  турбовано спитав вчитель. 
– Просто голова запаморочилась, можна вийти?
Не дочекавшись дозволення вчителя, я вибігла с класу та одразу побігла до їдальні. Я одразу пішла до стола за яким сиділа. Там не було нічого, все було до блиску вичищено, ні одного сліда серветки. 
–Ні, ні, ні, цього не може бути!
Я стояла в ступорі в надії, що ніхто не читав цей вірш. Тато завжди казав, що наші таланти можуть використовувати проти нас, використовувати щоб висміяти нас та зламати. Я ніколи нікому не показувала свої вірші, я боялася, що всі мене засміють. 
Мене кинуло в холод коли я почула сміх хлопців за спиною. Це було ті самі хлопці, яких я бачила в їдальні. Там був він, той про кого я писала цей вірш, той кому посвятила його. 
Вони сиділи за одним із столів та дивилася на щось маленьке. Не помітивши стільчик я вдарилася об нього і мало не впала. Побачивши мене хлопці різко замовкли. З цікавості я вдивилася їм за спини, щоб дізнатися з чого вони так сміялися. Я побачила серветку, ту саму серветку.